Ось і добре! А то як же таку красу червакам віддавати, мусимо і скуштувати панських наїдків! захвилювався вістовий, пригальмував коня, порівнявся з Мірою. Ну що, красуне, поїдемо водички попити у ярок. Там покажеш нам, як панів-офіцерів ублажала, що вмієш робити, аби чоловікам приємно було. Ага?
Спитав, на неї вирячився, ноги так стиснув, що аж кінь фиркати почав.
Ой, дивися! Міра зробила великі очі і подивилася кудись вістовому за спину. Той здивувався, відсахнувся від дівчини, озирнувся. А Міра підхопилася з возу, вихопила у вістового шаблю і з одного удару знесла йому голову. Тільки кров і бриснула. З переляку кінь став дибки, скинув тіло і поскакав геть. Міра спокійно витерла шаблю об сіно. Чет навіть не озирнувся подивитися, що воно діється. Тільки посміхнувся і закрутив головою.
Ну то й що? спитала його Міра.
Та думаю.
Тугодум ти.
А ти швидка.
Такі зараз часи. Треба швидшим за кулю бути, інакше наздожене. То поїдеш зі мною? Вона дивилася Чету в спину. Той щось думав. Потім сплюнув.
А, поїхали, сказав він і почав розвертати віз. Правив у бік лісу, який чорнів за полем. Міра посміхнулася і всілася поруч.
Правильно, зі мною весело, сказала вона. Чет якось розгублено всміхнувся.
Та я бачу.
Розділ 2
Наздогнати та випередити
Штаб полку Червоної армії розміщувався у великій хаті сільського куркуля. У добрій хаті з залізним дахом, дубовою підлогою, двома пічками, обкладеними кахлем. Колишні господарі, батько та син, висіли зараз у саду на яблуні. Батька повісили, бо знайшли на горищі кулемет. Повісили б і так, бо куркуль, але тут виявилося, що ще й контрреволюційний елемент, спить та бачить, як би вдарити в спину молодій республіці. Сина повісили б і так, бо знову ж таки куркульське сімя, ну і щоб не мстився. Молодий, дурний, міг би шкоду якусь зробити радянській владі. А із зашморгу шкоду революції не вчиниш. І для місцевих повчально, нехай знають, що червоні чикатися не будуть влада це рішуча та непереборна, перед якою тільки схилитися і чекати на рішення власної долі.
Під яблунею ще лежав труп матері. Пристрелили, щоб голосінням за сином та чоловіком не заважала. Та їй так і краще, щоб не мучитися. Поруч лежав скривавлений труп якогось чоловіка, що його нещодавно винесли з хати. На обличчі живого місця не залишилося. По зчорнілій крові вже квапливо бігали численні мухи.
У великій кімнаті куркульської хати за столом сиділи командир полку Андрій Єрофеєв та комісар Борис Ліберман. Комполку середнього зросту міцний чоловік, зі страшними шрамами на обличчі. Комісар високий та худий, з чорним кучерявим волоссям і пухкими губами, у новій шкірянці, з маузером на боці. Перед ними на стільцях сиділо двоє скривавлених полонених. Один вже не подавав ознак життя. Другий щось шепотів спухлими губами. Полонені сиділи у кутку під простреленими і порубаними шаблями іконами. Це такий був елемент антирелігійної пропаганди. Поруч стояло троє солдат зі збитими кулаками, які за наказом гамселили полонених, щоб розвязати їм язики.
Ну що ж, повторимо, корнете Соловейчик, звернувся Ліберман до того полоненого, який ще подавав ознаки життя. Ваше командування наказало атакувати в напрямку Охтирки. Так?
Корнет ледь кивнув головою. З його обличчя падали краплі крові.
Добре, кивнув комісар. Скориставшись перегрупуванням наших сил, ви до Охтирки дійшли. І там провели обшук у палаці барона фон Шпіла. Так?
Ліберман подивився на полоненого, той похнюпив голову і мовчав.
Так? невдоволено перепитав комісар.
Корнета штовхнув один із солдатів, і той кивнув головою. З рота його потекла червона цівка. На підлозі поруч валялися вибиті зуби і шматочки мяса з обличчя. Били сильно, кастетами.
У палаці ви шукали скарби барона. Та не знайшли. Через вихід банд до вас у тил вимушені були відступити. Та зустріли поручика Синицина, який згадав, що служив з сином барона, а той розповідав, що окрім палацу барона в Охтирці був ще і його лісовий будинок біля села Шпилівка. І ви подумали, що скарби, яких ви не знайшли у місті, можуть бути там. Так?
Корнет кивнув. Точніше просто сіпнув головою, можливо, це вже була просто агонія.
Ваші розмови почула така собі Міра Бянко, донька дрібного чиновника з Петербурга, яка кілька тижнів тому зявилася при штабі і з якою у поручика Синицина були статеві зносини, або роман, як ви це називаєте. Вона сказала, що теж товаришувала з сином барона і навіть була в тому лісовому будинку, то обіцяла провести до нього. Але потім кудись зникла. Тоді ви з поручиком Синициним і підпоручиком Вольфом вирішили самостійно дістатися лісового будинку і забрати скарби барона фон Шпіла, які, за чутками, оцінюються більше ніж у півтора мільйони золотих карбованців. Так?
Корнет знепритомнів і не відповідав.
Води! наказав Ліберман.
Один із солдатів вибіг і приніс із вулиці відро крижаної води з глибокого колодязя. Вилив на полоненого, але той не опритомнів. Солдат прислухався до корнета.
Товаришу комісаре, готовий він.
Оце ще біла кістка! роздратувався Ліберман. Слабаки! Варто тільки трохи притиснути, то й дохнуть, як мухи! Приберіть їх звідси!
Солдати винесли трупи, зачинили двері, залишивши командира полку і комісара.
Андрію, ти розумієш, який шанс ми отримали? спитав комісар і подивився на товариша палаючим поглядом.
Який, Борю? трохи здивувався Єрофеєв, який був більше рубака, аніж розумаха.
Півтора мільйони золотих рублів! Радянська Росія задихається в оточенні ворогів, їй потрібні гроші, щоб вести далі визвольну війну, але узяти їх нізвідки! І тут така сума! Якщо ми здобудемо її, то це буде велика перемога революції! Величезна! Комісар почав збуджено ходити кімнатою. Стукали підбори його новеньких чобіт. Коли ступив ногою в калюжу крові, чобіт поїхав підлогою, і Ліберман ледь не гепнувся.
Нумо прибрати тут! закричав він з кімнати. Солдати привели якусь селянку, що швиденько витерла кров та прибрала зуби і шматки плоті. В її присутності командири мовчали. Знали, що тут по селах здебільшого ворожий соціальний елемент, при якому краще не патякати, інакше банди швидко про все дізнаються.
Коли селянка пішла, Ліберман зачинив за нею двері. Він був розятрений тими скарбами, не міг знайти собі місця, перебирав ногами, наче кінь.
Півтора мільйони золотом! Та ти знаєш, скільки зброї для революції можна купити на ці гроші! зашепотів комісар.
Не кажи гоп, поки не перескочиш, заспокоїв Єрофеєв, який по мужицькій своїй природі завжди був обережний і не схильний до зайвих мріянь.
Андрію, зараз привезуть ту дівку, і вона нас відведе туди! До того лісового будинку! Комісар не хотів бути песимістом зараз, коли їм так пощастило. Можливо, вона і місце знає, де гроші сховані! Це буде наша велика перемога, Андрію! Рішучий крок до перемоги всесвітньої революції! Бо це ж не просто золото чи дорогоцінне каміння! Це ж зброя, це паровози, це міць революції, її мязи! І ми здобудемо їх! Ті скарби стануть вугіллям у топку революційного паровоза, який вивезе нас у світле майбутнє, у комунізм!
Добре, аби так, Борю, кивнув Єрофеєв. Він почав воювати ще в японську. Тоді теж здавалося, що буде не війна, а легка прогулянка з блискучою перемогою над косоокими варварами. А вийшла ганьба. Єрофеєв потрапив у полон, чотири місяці був там, потім втік. З дванадцяти шибайголів, що наважилися на втечу, до своїх повернулося лише троє. Інші залишилися на тих чужих сопках, про які потім написали сумну пісню.
Єрофеєв досі згадував ту втечу. Дванадцять колишніх полонених поспішали вузенькою лісовою стежкою. Ішли насторожено, ступали нога у ногу, прислухалися до кожного звуку у лісі. Один з них показав, що збирається відійти до вітру, зійшов зі стежини, зайшов у кущі. Група продовжила рух. Коли крик. Страшний крик людини, яку вбивають. Вони кидаються до товариша. Вони були дружні, один за одного, вони не покинули бідолаху, бо ж разом бочку солі зїли, пройшли через страшне і вижили у полоні. Вискочили за кущі і побачили величезного смугастого звіра, який рвав на шматки вже бездиханне тіло їхнього товариша. Вони зупинилися, а звір атакував їх, пяний від крові. Першим настигнув саме Єрофеєва. Збив з ніг, як кішка мишу. Єрофеєв покотився з розпанаханим кігтями обличчям, звір повалив ще одного, перекусив шию одним рухом потужних щелеп, повалив наступного. Той боєць примудрився запхати в пащу хижака палку, на яку спирався під час ходи. Тигр закрутив головою, і палка відлетіла. Він схопив чоловіка і почав шматувати його гострими іклами. Єрофеєв кинувся на звіра з-за спини і ввігнав у шию заточений шомпол. Увігнав глибоко, до самої рукояті. Цим шомполом Єрофеєв вже вбив японського охоронця табору для полонених. І маньчжурського селянина, який випадково зустрів їх в тайзі і міг донести.
Звір заревів і скинув Єрофеєва, підхопився, щоб убивати далі. Один з утікачів схопив із землі каменюку і жбурнув у голову хижака. Той загарчав. Всі почали хапати каменюки і кидати їх у нападника. Один з утікачів ударив своїм дебелим ціпком по лапі звіра. Той ревів, крутив головою, з шиї стирчав шомпол і юшила кров.
На тобі! Єрофеєв зі скривавленим обличчям теж кидав каміння, якого тут було багато, великі брили, які з тріском ударялися об голову хижака. Він спробував утекти, але йому перечепили лапи і кидали знову та знову. Аж поки звір не перестав рухатися. Втікачі важко дихали, тремтіли і дивилися на звіра.