ну ти даєш! Дивина та й годі! А де ти раніше був із цією ідеєю? запитала Мирося. Я скільки нервів собі зїла з твоїми рибалками, та мама із радістю б підтримала тебе.
Вона любила енергійних людей, які прагли щось зробити, навіть у найскладніших умовах, і не скиглили, що в них безвихідь чи депресія. Цього слова вона взагалі не хотіла ні від кого чути:
Дурниці! Повидумували собі хвороби, щоб і за холодну воду не братись! Я розумію, що є душевно хворі люди, які не можуть опанувати себе, але ж це не кожен другий. Замість того, щоб підпирати кути від неробства та стогнати невідомо чого, треба подивитися на себе в дзеркало: руки є, ноги є, голова на місці, при здоровї і доброму глузді. ну що ще потрібно людині для життя?! Природа нас обдарувала двома очима, двома вухами і тільки одним язиком, щоб ми більше дивились і слухали, а менше говорили. А то сядуть та й розводять теревені годинами. Розумна людина не дозволить собі так гаяти час. Я не можу спокійно на це дивитись, коли приїжджаю до вас у місто! А в транспорті!? Говорять цілу дорогу по телефону та так голосно, ну майже кричать. Але найголовніше про такі дурниці, що слухати гидко! та краще б подивились якісь журнали чи газети дорогою. Поки молоді, не розуміють, що кожна хвилина безцінна. А то починають про депресію!!! та до роботи, і всю депресію, як рукою зніме! Загрузіть свою голову, стільки ж цікавого навкруги, та сплануйте, що хочете корисного зробити для себе, близьких та друзів. І все стане на свої місця. Це від лінощів шукають виправдання своїй духовній немочі.
Ви думаєте, що мені було легко виховувати вас четверо, вчителювати і бути керівником школи, вдома мати невелику господарку та город? Але мене ніхто і ніколи не бачив із сльозами, хіба що від щастя за вас. І ви завжди були нагодовані і вдягнуті мною. А які ж тоді були важкі часи, і згадати страшно. Я все щось шила та перешивала, бо ж нічогісінько не було в магазинах.
А ще часто наводила приклади із життя великих людей і говорила про це з таким одухотвореним лицем, що ніхто не смів навіть поворухнутись. Але зате вони на все життя запамятали, що відомий німецький музикант вісімнадцятого сторіччя Людвиг ван Бетховен після важкої хвороби у тридцять два роки, будучи вже відомим композитором і музикантом, повністю втратив слух і жив одиноко, нічого не чуючи, ні друзів, ні пташок навкруги, лише мріяв про велике кохання і писав свої геніальні музичні твори в цілковитій глухоті та у кричущій бідності, що було дуже несправедливо щодо нього.
Його покликання писати велику музику щедре Боже провидіння. І дуже шкода, що помер він зовсім молодим. Бо в житті вмирає все, навіть сонце і зірки, але потім їхні промені ще довго освітлюють наше життя. так і люди повинні залишити за собою гідний спомин, бо Божий дар дається всім. тільки не кожен це добре бачить, і в цьому їхня біда
Вони не раз нервували, бо їм набридали вічні мамині повчання в школі, а потім вдома. Вчитель у сімї велике випробування для оточення, їхньої нервової системи на міцність, особливо в дорослому віці, коли батькипедагоги забувають, що діти вже давно виросли. Але як вода точить камінь, так і їхня свідомість закарбувала назавжди все добре, чого мама їх навчала. Потім вони так само наполегливозанудно виховували своїх дітей, у яких постійні батьківські вказівки не раз викликали роздратування.
найменший брат Марко відізвався:
ну ти, Павле, як рідний брат моєї Лесі, їй би також кожен день їсти рибу. Але ідея про власний ставок є цікавою. Я думаю, що мама сприйняла б із радістю таку ідею, Мирося слушно каже.
сиділи далі та згадували маму і своє дитинство, їм так добре було разом, ніби вони були і не на поминках рідної мами. Жінки попритулювались до своїх чоловіків, діти до батьків, було любо глянути на цю родину.
надвечір молоді зі своїми сімями захотіли спати під шопою на сіні, старші були не проти, бо в хаті задуха. І тим більше після похорону не хотілось, щоб діти були в кімнаті, де кілька годин тому лежала їхня небіжчицямама. Жінки стелили надворі, діти були втішені цим, ніхто не буде на них цитькати, щоб вони вже нарешті замовкли і спали, та й давно не бачилися разом. назбиралось досить новин У кожного в цій родині було своє життя, яке становило невідємну частинку їхнього спільного існування, тому що вони були нащадками однієї людини, яка всіх любила і пестила однаково, в якої не було кращих гірших
Вони працювали родинним гуртом, жінки біля посуду, чоловіки розставляли по звичних кутках меблі. Хата була новою і затишною. Христина зводила її одна, вже без чоловіка, коли діти були дорослими і одруженими та могли їй допомогти. І тепер у цьому домі вони мали по своїй великій кімнаті, де їм вистачало місця, щоб переночувати сімями, коли приїздили, і не почуватись, як на вокзалі чи в гостях.
Вони працювали родинним гуртом, жінки біля посуду, чоловіки розставляли по звичних кутках меблі. Хата була новою і затишною. Христина зводила її одна, вже без чоловіка, коли діти були дорослими і одруженими та могли їй допомогти. І тепер у цьому домі вони мали по своїй великій кімнаті, де їм вистачало місця, щоб переночувати сімями, коли приїздили, і не почуватись, як на вокзалі чи в гостях.
Кімнати облаштували на свій смак та підтримували порядок у своїй частині під час відвідин, і кожного разу, коли зїжджались у село, привозили щось нове білизну, рушники, скатертини, посуд. Хата була обжита, бо їхня мама весь час була вдома. тепер треба було думати, як наглядати за спільним майном то була проблема не із легких, яка виникла так несподівано.
У першу ніч майже ніхто із дорослих не спав, спочатку сиділи на ганку, говорили і згадували минуле, потім поступово порозходились по кімнатах. Але який може бути сон у батьківській хаті після похорону мами? Зітхання чулись по усіх кутках. світло в маминій кімнаті не вимикали цілу ніч, скрізь повідчиняли двері та позапалювали поминальні свічки, щоб мамина душа літала поміж своїх дітей та онуків і не блудила в темноті. так закомандувала Люба, і всі згодились. на серці було так тяжко і маркотно, що лежати в цілковитій темряві нікому не хотілося.
Перед лицем смерті немає хоробрих, усі схиляють голови і думають про вічність.
на другий день на світанку всі дорослі були на ногах. ті, які спали на сіні, встали пізніше. Завжди голосні діти почувалися сиротливо і поводилися без пустувань. Поснідавши, пішли до мами на цвинтар, а потім вовтузилися вдома, кожен шукаючи собі роботу, щоб заповнити душевну пустку.
тиждень у батьківській оселі злетів у хатніх клопотах, роботі в саду і на городі. У всіх працювали руки, втомлювалось тіло, а серце плакало і боляче стискалось.
настав поминальний девятий день. Зранку замовили службу Божу. До церкви зійшлась хмара народу, опісля всі, на чолі зі священиком отцем Михайлом, попрямували на цвинтар помолитися та провідати маму.
Минув і цей тяжкий день, назавтра всі мали їхати з батьківського дому.
Раніше вони ніколи не чіпали маминих речей. так було заведено, що кожен мав свої приватності, в яких ніхто не шпортався та нічого не вишукував. так само і мама, не копирсалася в їхніх шафах і речах, а ще більше не любила зазирати у шпаринку взаємин між дітьми, невістками чи зятями. Вони всі були її діти, і тому ніхто і ніколи на неї не ображався, була делікатною та інтелігентною. І ось тепер їм було не зовсім зручно дивитись у мамині речі.
Люба, як старша донька, почала перевіряти мамині папери. Уважно переглядаючи, у нижній шухляді письмового столу натрапила на коробку із старими листами, почала читати, хотіла дізнатися, від кого вони. то були відповіді на мамині запити, коли вона займалась пошуками їхнього батька, де була вичерпна інформація: «за тою адресою, що ви питаєте, він вже не проживає, куди вибув невідомо». Ці відповіді спантеличили Любу та розпалили її цікавість:
Хм, дивно, а мама весь час говорила, що він загинув!?
серед купи старих листів був новий, написаний неграмотно невправною чужою рукою:
«Христино, добрий день! не знаю, чи впізнаєш ти мій почерк, це твій чоловік Микола. Пишу тобі листа і надіюсь, що він дійде до тебе, може, ти не поміняла адресу. Прошу тебе відписати. Мені цікаво, як там діти. Хоч ти, напевно, мене і ненавидиш, але не свари я вже покараний життям, бо лишився на схилі літ однісінький, як палець. Жінка померла два роки тому, а наш син сів у вязницю, а невістка після того десь завіялась і тепер я покинутий, хворий, старий і нікому не потрібний. Я такий самотній, що вже більше не годен цього витримати. Я памятаю, як ти мене просила повернутись додому, до дітей, але на мене напав якийсь шал, і я закохався в неї, і була вона тоді мені миліша всіх на білому світі, і я дуже жалкую за нею. Але я просив би, щоб ти мені простила і щоб діти приїхали та забрали мене доживати вік із тобою. Чекаю відповіді. Микола».
Під листом стояла дата місячної давності. Люба були шокована цим відкриттям. Згадала, як недавно приїздила допомагати мамі поратись із городом, то була вона не у зовсім гарному настрої, але пояснила це неприємностями на роботі.
Овва! Оце так оказія! тільки цей лист і переживання призвели її до смерті, зойкнула Люба, від цього її кинуло в піт, а потім від нервового збудження вона почала тремтіти, уявляючи, як мама сиділа за цим столом і читала цей злощасний лист, а пізніше за цим же столом і померла, можливо, розмірковуючи над відповіддю їхньому батькові. Мамине серце не витримало душевних тортур, і вона, зовсім не хотячи, залишила цю проблему на них.