Так, окреслимо коло щоденної діяльності Артема. Бо передбачаю негарну ситуацію: приїжджаю його забирати, а він ходить насуплений. Вважає, що працював. Але роботи, яку виконав, не може показати. Тоді за що йому давати гроші? Отже, яке поле його діяльності?
Сину, у дитини тільки почалися канікули, а ти вже йому роботу шукаєш. Хай відпочине після школи. Звичайно, коли попрошу, то він мені допоможе. Правда, зайчику?
Правда, тітонько.
Чомусь моя з тітонькою повна злагода батька не тішила. Він продовжував наполягати:
Ні, дайте Артему конкретне завдання.
Тітонька, щоб тато перестав до мене чіплятися, кинула:
Хай доглядає курей.
Прошу, конкретно. Так, перше завдання, загнув великого пальця тато.
Слідкувати за тим, щоб у тазах, де зерно і вода для курей, не світилося дно.
Друге.
Перераховувати птахів.
Третє.
Приносити з долини траву і мілко її дрібнити.
Четверте.
Збирати яйця.
Пяте.
Зачиняти курник. Та досить вже з нього. Робота на кожен день і така, яку просиш: від ранку до вечора.
Я рибкою скинувся.
І це все? Мені потрібно заробити тисячу гривень. Давайте більше роботи!
Тітонька пригорнула мене до серця:
Не переживай, зайчику. Робота для тебе знайдеться. Ще є городець, садочок
5Після обіду Людмила зібрала посуд, а тато приліг на веранді відпочити.
Я обійшов будинок. Несподівано з кущів до мене загорлав півень. А ось і він. Ой, як смішно плигає. І прямо до мене. Хочеш зі мною познайомитися? Ціп-ціп-ціп, когутику.
Півень зупинився. Луком вигнув шию і прогорлав: ку-ку-рі-ку! Круглі, з яскраво-жовтим обідком очі, дивилися незмигно. У них, ніби в розгорнутій книжці, я прочитав до себе неприязнь. На підтвердження негативних до мене почуттів, півень зашипів. Опустив голову і послав шию по землі. Пірїни на шиї розійшлися і кожна тремтіла. Я стояв і дивився на півня, мов зачарований.
Киш, забіяко. І дитині проходу не даєш, насварилася на півня Людмила.
Півень чкурнув у кущі смородини.
Я зробив висновок, що у півня кличка Забіяка.
А чому ноги у Забіяки сплутані?
Коли б не сплутала, то проходу тобі не дав.
Невже?
Ти ще, сину, не знаєш, на що він здатний. На чужих кидається. Доганяє і мене, свою годувальницю. Аякже. Вважає у дворі себе паном і господарем. Не раз била пана віником. Не виправився, капосний. Доведеться з ним розпрощатися. З твоїм батьком поїде до Києва.
До Києва? Чого?
А щоб тебе не доганяв.
Ми живемо на сьомому поверсі. У нашій квартирі для великого птаха немає комірчини.
Для нього місця багато не треба. У холодильнику якраз поміститься.
У холодильнику холодно і тісно, нагадую тітоньці.
Зате не засмердиться, кидає вона убік.
Ви серйозно?
Що, зайчику? А, ти про це Та серйозніше не буває, у той самий бік каже.
Людмилина відповідь, вірніше її голос, мене насторожили. Ні, вона щось не договорює. З цієї причини в мене вселилося невиразне побоювання за життя півня.
Забіяці набридло сидіти в кущах. Він випірнув із-під низько опущених гілок, а за ним вийшли курочки. Півень дивився на мене так само, незмигно. Ось він розправив крила, високо ними змахнув і прогорлав. Мені здалося, що він мене попередив: «Я тут пан і господар. Не боюся тебе».
У моїх грудях немовбито щось обірвалося. Що Забіяку чекає у місті? Стій. А чи не задумали дорослі вчинити йому зле? Здогадка обпекла мій мозок. Звичайно, вони хочуть зарізати Забіяку.
Не віддавайте таткові півня! кричу. Нехай у садочку ходить. Потім, у кінці літа, я його візьму з собою. Коли поїду додому. А поки що хай ходить у дворі.
Людмилина рішучість помітно опала. Тітонька послала допитливий погляд на курей, які щипали травичку. Вголос роздумувала:
Не знаю вже, як і поступити Цей півень такий дурний. Захоче і на голову людині вилетить. Кігтями поранить. І дзьоб у нього, наче залізний. Не знаю, як правильно поступити Якщо добре подумати, то він ще не старий. Йому лише рік і три місяці. Доки молоді півники підростуть, то він курочок поводить
Підійшов тато. Тітонька до нього:
Хотіла, сину, впорядкувати тобі півня, щоб забрав із собою. Артем, однак, дуже просить: не давайте таткові півника. Нехай він у садочку до осені ходить.
Правильно, залишіть півня. Він і порядок на пташиному дворі тримає, і куркам з ним веселіше. Більше яєць зберете з гнізд.
Воно то так. Але ж дитину може покалічити.
Дитину? Артем уже парубійко. Не жалійте його, а давайте щодня доручення і побільше. Вимагайте, щоб сумлінно їх виконував.
Я затамував подих. О, мій батько вправно, як юрист, скористався нагодою і нагадав тітоньці про мої обовязки по господарству.
З радістю, відгукнулася вона. Уранці поїду на роботу, а він і хату стерегтиме, і господарство.
От і добре, вирішив за мене тато. А ноги півневі розвяжіть.
6Прокидаюся і ніяк не второпаю: де я?
На мене згори ллється яскраве світло. Воно заповнило кімнату і здається золотим. Заплющую очі. Принишк. Лежу тихо-тихо. Боюся ворухнутися. Насправді переживаю: а раптом чудова картина зникне. Крізь зімкнуті повіки так само пробиваються золоті нитки променів. Усе ж наважуюсь і розплющую очі. Ура! Картина не змінилася. Все помешкання заповнене золотим світлом.
О, який чудовий ранок. Такого чудового ранку в моєму житті ще ніколи не було.
Я довго лежав і не хотів уставати. Бажав, щоб чудовий ранок продовжувався. А ще пригадував. Виходить, я дуже міцно спав. Так міцно, що забув про те, що приїхав до тітоньки Людмили, що вона пізно ввечері постелила мені з батьком на мансандрі.
Солодко потягнувся. Хотів гукнути до татка. Та враз згадав, що до сходу сонця він поїхав. Продовжую насолоджуватися чудовою картиною. Несподівано на похилій стелі я побачив вікно. Фіранка його не затуляла. Засклена рама була відчинена. Через це сонячні промені проникали в помешкання вільно і без перешкод.
Ось чому в кімнаті так багато світла! І не простого, а золотого!
Підходжу до вікна й очима впираюся в густу крону дерев. У її гущавині красиво співали пташки. Поміж сизого листя зеленіли невеликі яблучка.
7Спускаюся на перший поверх. На столі, під рушником, хліб, варене мясо та яйця, мед. Вмикаю чайник. Жую бутерброд, роззираюся. Переводжу погляд за відчинене вікно. Воно виходить у садочок. Я закляк. На мене незмигно дивився Забіяка.
Показую птахові язика і удавано-погрозливо махаю до нього кулаком. Півневі не сподобався мій жест і вираз обличчя. Він сердито кудахкав.
Наминаю бутерброд і слідкую за півнем. Він невеликий. У підлітковому віці, напевне, був сніжно-білий. Тепер піря на ньому жовтувате. Але не все. На крилах і у хвості довгі зелені пірїни. Такі самі лежать на спині та грудях когутика. Дуже симпатично. Ніби попона. Гребінь густо-червоний і грайливо звисає на бік. Очі теж червоні, а навколо них широкий жовтий обідок.
Півень мені сподобався. Чому б мені з ним не подружити? Адже птахів приручають. Наприклад, у цирку я бачив дресированих голубів. А кури теж птахи. Значить, півня можна видресирувати. Він ходитиме за мною, як песик, як вірний друг. Виконуватиме всі мої команди.
Переповнений теплими почуттями, дрібно кришу хліб, а крихти кидаю через вікно. Кури швидко їх підібрали. Звели голови й дивляться на мене. «Дай ще, хлопчику, хліба», промовляв той погляд. От тільки Забіяка не зійшов з місця. Гордо, з відстані спостерігав за мною.
Раптом згадую про свої щоденні обовязки. Чому я досі в будинку? Адже кури голодні. Зерна і води у тазах нема. Дно в них світиться
Та мої побоювання були марними. Турботлива тітонька і зерна насипала для курей вдосталь, на цілий день, і води налила у другий тазик.
Пригадую й інші свої завдання. Згідно з номером «Друге» належало перераховувати курей. Скільки всього у нас курей, про те я не запитав тітоньку. Сама вона мені теж чомусь про те не сказала. Однаково потрібно їх перерахувати.
8Сонечко пригрівало все сильніше і сильніше. Розморені спекою домашні птахи залізли в кущі жовтої смородини. Розклавши крила, вони дрімали.
Поки я шукаю палицю, якою вижену курей з-під похилих і розлогих гілок смородини, то розкажу про цю дивовижну рослину. На Київщині такі чудові кущі не ростуть. У всякому разі, там я їх не бачив. Цієї пори на галузках достигають ягоди. Вони дрібні, продовгуваті й мають довгі сухі хвостики. Спілі ягоди на смак приємні і солодкі. За кольором вони нагадують темний бурштин.
Пригадую, коли моя сімя гостювала у тітоньки під час моїх весняних канікул, то гнучкі стебла кущів були вкриті жовтими квіточками. Тоді моя мама сперечалася з Людмилою. Мама доводила: жовтої смородини в природі не існує. Правильна назва рослини агрус. Але Людмила не погоджувалася з мамою, стояла на своєму: жовта смородина і тільки. Подумки я підтримав тітоньку. По-перше, не хотів сперечатися з мамою. Адже вона беззастережно погоджувалася лише зі своїм чоловіком, а з іншими відстоювала свою думку до кінця. По-друге, я знав, що агрус колючий. А гілки кущів, що ростуть у тітоньки, гладенькі. До того ж ці кущі величезні й такі розлогі, що гілля торкається землі. Але щоб вони одна одній не доводили, а кущі гарна схованка для курей.