Оповiдання (збірник) - Марко Вовчок

Марко Вовчок

Оповiдання (збірник)

Ледащиця

Панi наша була не перволiток та й не яка стара; а з себе була висока, огрядна, говiрки скорої, гучної. Вбиралася шпетненько шнурочок до шнурочка, гапличок до гапличка. Ходить, було, як намальована.

I в кiмнатах у нас було гарно: вичищено, вилощено, покрашено,  i крiслечко, i столичок, усе як слiд, по-панськiи. Було, панi кам'яних цяцьок понаставляє, чарочок, мисочок з зеленого, з червоного скла. Був у неї i собака з мiдi кований, i зайчик череп'яний, мережанi ушка. Все те нi до чого, а вкупi воно блищить i на очi навертається, i рябiє аж б'є. А найдорожча штука-висiв у неї на стiнi пан мальований, чорнявий, як жук, а хмурий, як нiч, з золотими перснями на руцi,  її батько покiйний, князь вельможний. Хто, було, не прийде до панiї з гостей, кожному панi оповiстить: «Се мiй татонько покiйничок!»

Знала вона, як з ким поводитись, як заговорити, як глянути, зiтхнути. Прийде якнй-небудь бiдолах, то вона йому гучно говорить: «Це мiй батько князь!» Другому, пихатому, багачевi, зiтхаючи: «Ото, як мiй батенько живий був,  ось iз його малювання,  не знала я бiди!» А третьому, щирому й молодому хлоп'ятi: «Що,  каже,  те свiтове i вельможнiсть, i багатство? От був мiй панотець князь, великого чину дойшов»

Отже, то сяк, то так, а кожному розкаже, що вона князька дочка. А про те не згадувала, як жукуватий князь прогайнував усю батькiвщину, зоставив їй тiльки будинок невеличкий у мiстi з садочком i двором, бо то була її материзна того вже не змiг прогайнувати.

Чотири кiмнаточки було кругленьких в тiм будинковi: створчатi вiкна, рундучок з пiддашшям. За будинком садочок густий, старий вже. Зелений двiр травою високою порiс; од ворiт двi стежечки по йому бiгло узеньких: до будинку одна, друга до хати. Серед двору гiлляста яблуня стояла.

Половину будинку панi оддавала якимсь паничам пiд найми; ще й столувала їх,  з того й жила, небога. А чоловiк її десь далеко служив; ми його й не бачили. Та й панiї було байдуже.

Паничi скучати їй не давали: щодня, щовечора з нею бавились, то в карти грали, то пiсеньок спiвали

Не гадки нашiй панiї по такому життю

Мене їй подаровано. Я родом iз Глущихи; була колись Iваньковських панiв Жила я в батька-матерi,  боже мiй милий! Тепер спогадаю, як-то жилось тодi менi! Оженився наш пан, i взяли мене на вслугу до молодої панiї. А вона, ся вже моя панi, у пригодi якось їй ставала. Гостює, було, мiсяць або й бiльше, догоджає їй. От як стала вона жалкуватись:

 Що менi робити? Нема слуги! Чи не дасте ви менi яку з ваших?

 Чому нi? Берiть собi, котру схочете.

То вона i взяла мене, i завезла з собою од роду мого, од родини. Без мене i батько i мати померли; без мене рiд увесь перевiвся. Зосталась я сама одна у свiтi.

Жила я в панiї рокiв з п'ять. Спершу я сама була в неї, а далi, як уже столовникiв завелося багато, панi взяла свою крiпосну молодицю з дочкою. Доти панi їх держала у якихсь приятелiв своїх, бо в неї, окрiм сього двору, не було нi садиби, анi кроку землi своєї: усе спродане,  тiльки оцю молодицю з дочкою до вслуги їй придано. Князь то так, панотець її вельможний, похазяйнував. Далеко десь були вони завдатi, i довго панi виважала, поки зважилась їх до себе забрать. А вони ще якось були з вiльного роду, козаки, чи що: якось-то ними князь той жукуватий неправдою завладав, то й опасувалась небога держати їх у мiстi, щоб не збаламутились за вiльнiсть Проти неї, зайшовши у ради, в совiти з городянами.

Молодиця звалася Чайчиха Горпина, дочка Настя. Не великомовна була та Чайчиха, не привiтна: якась хмара повила її навiки. Чи панi свариться, чи б'є (бо хоч панi i не зла була, а все часом попоб'є), чи сам спiдницю дарує або хустку Чайчиха прийме усе мовчки й одiйде. Роботяща, покiрна людина здається з неї, поки не глянеш на тi брови здвигнутi, чорнi, на тi очi ямкуватi, огнем блискотючi.

Якось було менi смутненько. От я й плачу собi, сидячи на лавцi. Звiсно, чоловiк i в щастi, то часом смуток обiймає не то що нам. Воно кажуть: привикнеш!.. Нi!.. Втомишся терплячи, то й здається тобi, що все тобi байдуже,  та разом прокинеться лихо. Часом одно слово А що ви думаєте? Часом бiйку забудеш у годину, а якесь там слово гiркеє вразить тебе до самого серця,  мiсяцi, роки пам'ятатимеш

Сумно менi було, i перемовити щире слово жадалося. А Чайчиха коло печi порається.

 Горпино!  кажу.  Ось я журюся, я плачу, а ви все однаковi. Так вам, мабуть, бог дав!.. Певно, що й ви лихо знаєте?

Вона скинула на мене чорними очима, немов питала, яка в мене думка, та й одказала:

 Чому нi?

 Господи!  кажу знов.  Як я колись молодого вiку жила в батька, в матерi!

 А я,  каже,  вiк iзвiкувала, усе тягаючись по чужих дворах.

Та й змовкли ми.

 Ви сиротою зосталися змалку, Горпино?  знов питаю.

 Нi, мене взято з сiм'ї маленькою. Батька й матiр ледве зазнаю. I вони чи пiзнали б, упослi мене побачивши!.. Та не бачили вмерли.

 А чоловiк ваш, небiжчик, звiдки був родом?

 З того села, де я жила з панами, з Горiєвки. Дворак був.

 I довгенько ви жили з ним?

 Пiвроку.

 Господи! I не нажилися! Що ж то йому за лихо сталося?

 Сп'янчивсь i вмер.

По сiм словi вийшла з хати, i вже нiколи я до тiєї речi з нею не верталась.

Було надвечiр одробимось, панi куди в гостину пiде,  сидимо коло ворiт. То з тим перемовимо, то з другим,  спитаємо, привiтаємо, а Чайчиха мовчки сидить. Настя щебече з сусiдчиною дiвчиною. Жила проти нас мiщаночка. Сирiтка була, Кривошиєнкова звалася. Така славна дiвчина була! Очi в неї були яснi, коси довгi, великi, чорнорусi, а личко як яблучко. Було, як не побачиш, весела собi, щебетлива, i голосочок був у неї наче струмочок прудко бiжучий. Дуже вони з Настею любилися: як сестри рiднi все, було, вкупцi. Дiла небагато в Настi: ще тодi вона тiльки з дiтей виходила; от собi й щебечуть щебетушечки. А Горпина все сама, все мовчить.

 Горпино!  кажу,  чому ви хоч з дочкою своєю не поговорите? Веселiш вам було б

 Яка ще з нею мова? Вона ще дурна, нехай перше розуму дiйде.

 А на мене,  говорю,  то я б iз малою дитиною розмовляла. Нехай менi спочує абихто! Свої думки-гадки повимовляю, поплачу

 А дитина то п'ятому, десятому оповiщатиме, яке ваше горе На те воно молоде в бога!

 Що ж!  кажу; добрий чоловiк пожалкує!..

На те менi Чайчиха нiчого не вiдказала.

А дiвчина в неї була хороша, як квiтка. I така вона була якась палка, чующа Вже, було, як зажуриться чим, то аж занедужає; як же весела що то за жарти, що в неї за пiснi, за вигадки!.. Шамка, легка, станом струнка, волосом чорнява, а що вже очi! Там були такi, що й без мови говорять. От iнше то поплаче собi тихенько, зiтхне, та й годi; а весело всмiхнеться. Нi, воно було у горi, то сльози виплаче, у радощах смiх висмiє. Що спочує, то з самої душi, з самого серця, щирого, киплячого От i росла вона, i виростала.

А Чайчиха щодалi, усе вона хмурнiша от мов хмара чорна. I замiчати я стала, що вона почала кудись ходити. Увечерi пiзно якiсь до неї люди приходять, i довго вона з ними говорить. Я собi мовчу, в неї не питаю. Коли одного дня бачу, iде у двiр чи москаль, чи хто його зна,  з червоним комiром, такий пикатий, усатий, i питає, чи дома панi. От я кажу: «дома», а сама зирк: Горпина стоїть на хатньому порозi бiла як хустка i проводить того москаля очима. Я аж злякалась. До неї: «Що вам, Горпино?» Вона тiльки менi рукою махнула.

Оддав той москаль бумагу якусь панiї. Вона ж, як прочитала, розгнiвалась, стривожилась. Написала щось i дала тому москалевi. Вiн понiс. Незабаром прийшов якийсь пан-черевань, i стали вони удвох iз панiєю радитись. Панi так i сипле словами, i хусточкою очi обiтре, i руками сплесне. Дала йому грошi. А вiн усе слухав, брови пiднiмаючи та по крiслечку нiгтями стукаючи. Грошi взяв i, сховавши в кишеню: «Не бiйтесь,  каже,  нiчого не бiйтесь!» Панi йому дякує, до ворiт проводить i там дякує. Приходжу я та й розказую Горпинi.

 Що се таке?

А вона тiльки зуби зцiпила та простогнала нiби: «Знала я, знала!»

Я нiчого не розумiю. А тут приходять якiсь судовiї два панки.

Велiли Горпинi стати перед себе, а самi сiли.

Один табаки понюхав, другий хусточкою обтерся, та й питають.

 Ти, молодице, вiльностi шукаєш?

А вона:

 Я.

 Попадешся у бiду, дурна! Лучче служи своїй панiї та роби.

Вона мовчить.

 Чуєш? Розумiєш?.. Гляди ж, шануйся! Не зводь напастi на себе! Почуємо iще негарно буде!

Та й пiшли.

Хочу я їй слово сказати та гляну на неї не вимовлю. Сiла вона та голову на руку схилила. Не плаче, не тужить як замерла!

I Настя тут стоїть; задумалась i на лицi мiниться.

Господи, як вже сварилась панi на Горпину! I на очi її не пускала тижнiв iзо два. А Настя менi якось i каже:

 Так от чого матуся така думна ходила!.. Ось чим журилась! Отож вона менi, маленькiй, було, розказує про наших батькiв вiльних, та й сама волi забажала! Веселiша вона тодi була,  каже, а сама задумалася, зажурилася,  не така, як тепер Розказує, було, менi прядучи казки, як нашi батьки вiльними козаками по Днiпру жили, i пiсень гарних про ту старовину спiвала.