Володимир Худенко
ДУМА ПРО ХВЕДЬКІВ РУБІЖ
(Роман)«Спочатку був хрест, і хрест був у вічності, і на хресті сидів ворон.
А під хрестом була могила, і могила та звалась вічністю.
І був хрест перевернутим хрестом.
І клював ворон могилу, злетівши з хреста.
І там, де клював, стала твердиня.
І була твердинею вселенська тьма, і є вона донині,
і зветься простором і часом, і має у собі вічність.
Ходив ворон по твердині, походжав, і сіяв по твердині рух, і рух став світом.
І з того стала тьма і світ, що є донині.
А тоді злетів ворон із тьми і світу.
І помішались тьма і світ.
І стала між тьми і світу помісь, і звалась життям.
І то було першожиття.
І вмирало першожиття, бо тьма одділялась од світу знову.
Бо тьма була не світ.
І не хотіло першожиття вмирати, і здержувало тьму зі світом.
І се був початок.
Та не вязався світ із тьмою, і вмирало першожиття.
І тоді деякий світ став тьмою, а тьма світом.
І з них стало друге життя.
А друге життя було смерть»
(З упирської Книги одкровень.«Про створення світу».Цикл перший. Одкровення перше.Про ворона, могилу і хрест)До чительника
Текст, приведений нижче, є нічим іншим, як жахалкою, розказаною вашим покірним слугою в ніч на Івана Купала 67 липня 200 року коло ватри на околиці села Карабутове Конотопського району Сумської області після дванадцятої години і аж до ранку. Слухачами моїми були мої ж шкільні товариші учні, певне, 1011 класу на ту пору, якщо я не помиляюся, звичайно. Варто лише додати, що як ви явите таку ласку дочитати сей текст до кінця, то неодмінно зможете причислити й себе до тії юрби парубків та дівчат коло вогнища у полуночних сутінках, між іще подекуди мальовничої північноукраїнської природи.
«і виходив Христос сміятися до Іллі і був Господь»
Заспів
Зараз от боку оного козацтво по розных городах розишовшися, полковников, сотников собі понастановлявши и гдеколвек знайшлася шляхта, слуги замковіе, жиди й уряди міскіе усе забияли, не щадячи ані жон и дітей їх, маетности рабовали, костели палили, обваліовали, ксіонзов забияли, дворі зась и замки шляхецкіе и двори жидовскіе пустошили, не зоставаючи жадного цілого. Рідкій в той кріві на тот час рук своїх не умочил и того грабленія тих добр не чинил.
Літопис СамовидцяНа початку травня під Жовтими Водами вбивали.
І був там гріх масовий, у всій своїй суті обємніший за будь-які проповіді чи сповіді перед Cвятим Таїнством причастя у будь-якому ж із соборів всії неньки-України од храму великомучениці Тетяни до самої Софії Золотоверхої, де дзвони торкають небес.
А чи ж дзвеніли дзвони ті під Жовтими Водами, в степу, між стогону зранених та ляскоту шабель теї години?
Дзвеніли добряче, панове.
Дзвеніли ті дзвони
А бій же чувся тупотом, ударами по живому і мертвому мясу, матюками та хриплими одкровеннями чиїхось вуст між самі хмари:
Діва Марія, Спаси!
і
Діва Марія, Спаси!
Івана Остаповича Виговського тягли двоє попід руки, що були добряче туго звязані, з одного осередку оточення кудись у тил, а там, на передньому краї, шуміло та ревіло безудержне море скорботи, і вже колишній польський вояка ще силкувався вслухатися в той ґвалт, аби почути якісь, може, вказівки колишніх же своїх командирів.
Хтозна.
Іван Остапович скривився гримасою якоїсь відстороненості, а може, й навіть приреченості, хоч і поставив перед своїм сумлінням умову не зважати на все те, що відбувалось довкола. Він тільки рухався туди, куди саме його волокли двоє: пристаркуватий, літ під шістдесят, і трохи молодший, який, може, четвертого десятка на цей неспокійний рік достиг.
Іван Остапович два рази падав, його підіймали, тягли, але ніби не звертаючи уваги. Двоє мимовільних наглядачів Виговського самі були в якомусь забутті хлопець зробив такий висновок, коли впав від стусана одного з них в оточенні, тоді був піднятий, і стариган нащось, дідько його розбере, підібрав із трави збиту Іванову шапку, неуважно натягнув йому на голову.
Врешті по дорозі ту шапку однаково згубили, але то вже не важливо.
Іван добре чув голосні збуджені перемови тії мимовільної своєї сторожі, але, певніш усього, не мав наміру в них вслухатися, розібрав тільки, що той старий так наче зветься Панасом, а менший Матвієм.
Біс мені вас послав, хлопці-молодці-задрипанці, а змій і кат вашій шльондрі-матінці й вам, розтриклятим бовдурам, помийникам і рознощикам бидла! Хай мене, вражу скотину, побє грім і Божа кара або начисто спопелить своїм мечем архангел Михаїл, та шоб я отут провалився до бісового дідька ув саме занюхане пекло до мого чортового і самого падлючого свата Архипа, хай він перевернеться сто сорок раз у труні на помині, а я б вас, сучих бусурменят, послав би ок бісовій суці вашій матері на піки ляхам да нічорта б і не пожалів, і не перехрестився б, і ні разу б не випив за упокій ваших продажних душ, шоб вас кат спік і вивернув набік!
Як се набік, мабуть, не зрозумів не тільки Іван із тим, як його, Матвієм, а ще ж і два чи три козаки позаду, мабуть, мало що втямили.
Оте полонення Івана Виговського, якщо чесно, було чистою виставою майже без дійових осіб цілком само собою здійснилося. Хто його зна, а тим більше сам Іван, чого він потрапив у руки саме цим двом, тому німому Матвію та матюшнику Панасу (а той Панас, повірте, гнув таке, що я не те що казати тут натякнути на ту хвору брань не можу).
Шо ти, гнида, закрив свою роздовбану пащеку, наче вареником чи галушкою подавився?! А, ірод окаянний і сволота немислима?! Ти думаєш балакать чи ні?! Ану підставляй гузно, хрищ!
Панас розмахнувся широко ногою, тримаючи таким чином Виговського за лікоть, щоб влучити носаком точно нижче спини Матвію. Якийсь із хлопців, що йшли позаду, правда, при тому намірі притримав свого (як потім зясувалось) ватажка хорунжого. Стався поштовх, і Виговський упав одним коліном у крихкий ґрунт. Таким чином він і стояв якийсь час, бо Панаса довелось довго втихомирювати, а Матвій, не відводячи руки, заціпенів на місці й просто спостерігав, що воно робиться.
За якусь хвильку Виговському довелось на власних вухах відчути всю шир української національної лайки.
Ой ви ж, сучі упирята, свині безмозкі та наволоч пакосна сто раз! Куди ок хріну потаскались обходити ляхів до короля в Варшаву чи до своїх затасканих хвойд-жіночок на хутори?! Куди ти, гнидо дрібна, потаскав два загони, я тебе, Іудо, питаю?!!
Дак цеє Осавул казав!
Запхни мені того осавула, щеня юродиве, знаєш куди!.. Падло й віровідступник!
Панас на цих словах, як звичайно любив робити, схопився шаблі й гай-гай по козацьких головах.
На щастя, його хвацько спинили.
Сюди давай мені те порося смердюче, в гною колоти буду! Зараз, бидло, й тебе на мясо пущу! Твар неправославна!
Іван Остапович спостерігав за чудним дійством уже з більшою цікавістю, бо в нього зажеврів у душі вогник надії втекти під той гамір.
Суча! Пакосна! І одворотна юрба прокажених та біснуватих шмаркачів! Убю!!!
Виговський озирнувся навсібіч і раптом спинив погляд на дивині серед поля, серед снуючих туди-сюди людей в гущавині позицій Хмеля сидить на траві, вірніш, на килимку обгорілий татарин і натурально править намаз. Молитва його, правда, небагатослівна і звучить як фраза «Аллах кривавий», що повторюється.
Виговський не чує того голосіння. Йому здається, що навіжений мусульманин кричить:
Діво Маріє, Спаси!!!
Нога! Нога, виродки! Ноа-а!..
Діда Панаса підіймають.
Без ноги.
Гарматний обстріл кругом біганина.
Бух! Бух! Бух!
Шмаття землі навіжено здіймається вгору, наче то не земля внизу, а спляча панська дружина, з якої пяні холопи-повстанці зривають товсте покривало. Земля стогнала.
«Ішла Божа Мати калину ламати», прошепотів спантеличений Іван, дивлячись на скривавлений огризок Панасової ноги.
«Ішла Божа Мати Спасати»
Іди!
Якісь геть інші люди підхопили Виговського, потаскали у протилежний бік.
Чого ти кричиш? Чого?! Поранений?!
Я?..
Іван хтозна чого знітився.
Я не кричу
Тільки-но ж горлав на всю пащу!
Іван не помітив свого горлання. Він усе шукав поглядом обгорілого мусульманина між ряду мертвяків.
Маму звав промовив тихо.
Яку в дідька?!
Марію
Іди вже!..
Охоронець скривив принизливу гримасу.
Іди!
Бранець похнюпився, рушив, проте якась рятівна божевільна здогадка спалахнула в його голові і він вирвався кричати дивне: «Ішла Божа Мати Івана Спасати! Ішла»
Впав од стусана, знепритомнів і таким чином був забраний геть від поля бою.
У Софії дзвеніли дзвони
* * *Причепилися до мене розкажи жахалку і все тобі. Наче я який сільський Стівен Кінг жахалки розказувати. Хоча