Пророк. Поеми. Поезії (збірник) - Шевченко Тарас Григорьевич 7 стр.

Бють пороги; місяць сходить,
Як і перше сходив
Нема Січі, пропав і той,
Хто всім верховодив!
Нема Січі; очерети
У Дніпра питають:
«Де то наші діти ділись,
Де вони гуляють?»
Чайка скиглить літаючи,
Мов за дітьми плаче;
Сонце гріє, вітер віє
На степу козачім.
На тім степу скрізь могили
Стоять та сумують;
Питаються у буйного:
«Де наші панують?
Де панують, бенкетують?
Де ви забарились?
Вернітеся! Дивітеся
Жита похилились,
Де пáслися ваші коні,
Де тирса шуміла,
Де кров ляха, татарина
Морем червоніла
Вернітеся!» «Не вернуться!
Заграло, сказало
Синє море.  Не вернуться,
Навіки пропали!»
Правда, море, правда, синє!
Такая їх доля:
Не вернуться сподівані,
Не вернеться воля,
Не вернуться запорожці,
Не встануть гетьмани,
Не покриють Україну
Червоні жупани!
Обідрана, сиротою
Понад Дніпром плаче;
Тяжко-важко сиротині,
А ніхто не бачить
Тілько ворог, що сміється
Смійся, лютий враже!
Та не дуже, бо все гине
Слава не поляже;
Не поляже, а розкаже,
Що діялось в світі,
Чия правда, чия кривда
І чиї ми діти.
Наша дума, наша пісня
Не вмре, не загине
От де, люде, наша слава,
Слава України!
Без золота, без каменю,
Без хитрої мови,
А голосна та правдива,
Як Господа слово.
Чи так, батьку отамане?
Чи правду співаю?
Ех, якби-то!.. Та що й казать?
Кебети не маю.
А до того Московщина,
Кругом чужі люде
«Не потурай»,  може, скажеш,
Та що з того буде?
Насміються на псалом той,
Що виллю сльозами;
Насміються Тяжко, батьку,
Жити з ворогами!
Поборовся б і я, може,
Якби малось сили;
Заспівав би був голосок,
Та позички зїли.
Отаке-то лихо тяжке,
Батьку ти мій, друже!
Блу[д]жу в снігах та сам собі:
«Ой не шуми, луже!»
Не втну більше. А ти, батьку,
Як сам здоров знаєш;
Тебе люде поважають,
Добрий голос маєш;
Співай же їм, мій голубе,
Про Січ, про могили,
Коли яку насипали,
Кого положили.
Про старину, про те диво,
Що було, минуло
Утни, батьку, щоб нехотя
На весь світ почули,
Що діялось в Україні,
За що погибала,
За що слава козацькая
На всім світі стала!
Утни, батьку, орле сизий!
Нехай я заплачу,
Нехай свою Україну
Я ще раз побачу,
Нехай ще раз послухаю,
Як те море грає,
Як дівчина під вербою
Гриця заспіває.
Нехай ще раз усміхнеться
Серце на чужині,
Поки ляже в чужу землю,
В чужій домовині.

Було колись в Україні
Ревіли гармати;
Було колись запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук кóсу несе в рóсу,
За ними співає.
Було колись в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала,
Було колись добре жити
На тій Україні
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«Ануте, хлопята,
На байдаки! Море грає
Ходім погуляти!»

Висипали запорожці
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба,
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царьград до султана
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!»
Кругом заревіло. «Спасибі вам!»
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

Було колись в Україні
Ревіли гармати;
Було колись запорожці
Вміли пановати.
Пановали, добували
І славу, і волю;
Минулося осталися
Могили на полі.
Високії ті могили,
Де лягло спочити
Козацькеє біле тіло,
В китайку повите.
Високії ті могили
Чорніють, як гори,
Та про волю нишком в полі
З вітрами говорять.
Свідок слави дідівщини
З вітром розмовляє,
А внук кóсу несе в рóсу,
За ними співає.
Було колись в Україні
Лихо танцьовало,
Журба в шинку мед-горілку
Поставцем кружала,
Було колись добре жити
На тій Україні
А згадаймо! Може, серце
Хоч трохи спочине.

Чорна хмара з-за Лиману
Небо, сонце криє,
Синє море звірюкою
То стогне, то виє,
Дніпра гирло затопило.
«Ануте, хлопята,
На байдаки! Море грає
Ходім погуляти!»

Висипали запорожці
Лиман човни вкрили.
«Грай же, море!» заспівали,
Запінились хвилі.
Кругом хвилі, як ті гори:
Ні землі, ні неба,
Серце мліє, а козакам
Того тілько й треба.
Пливуть собі та співають;
Рибалка літає
А попереду отаман
Веде, куди знає.
Похожає вздовж байдака,
Гасне люлька в роті;
Поглядає сюди-туди
Де-то буть роботі?
Закрутивши чорні уси,
За ухо чуприну,
Підняв шапку човни стали.
«Нехай ворог гине!
Не в Синопу, отамани,
Панове-молодці,
А у Царьград до султана
Поїдемо в гості!»
«Добре, батьку отамане!»
Кругом заревіло. «Спасибі вам!»
Надів шапку.
Знову закипіло
Синє море; вздовж байдака
Знову похожає
Пан отаман та на хвилю
Мовчки поглядає.

Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
Нащо стали на папері
Сумними рядами?..
Чом вас вітер не розвіяв
В степу, як пилину?
Чом вас лихо не приспало,
Як свою дитину?..
Бо вас лихо на світ на сміх породило,
Поливали сльози чом не затопили,
Не винесли в море, не розмили в полі?.
Не питали б люде, що в мене болить,
Не питали б, за що проклинаю долю,
Чого нуджу світом? «Нічого робить»,
Не сказали б на сміх

Квіти мої, діти!
Нащо ж вас кохав я, нащо доглядав?
Чи заплаче серце одно на всім світі,
Як я з вами плакав?.. Може, і вгадав
Може, найдеться дівоче
Серце, карі очі,
Що заплачуть на сі думи
Я більше не хочу.
Одну сльозу з очей карих
І пан над панами!
Думи мої, думи мої,
Лихо мені з вами!
За карії оченята,
За чорнії брови
Серце рвалося, сміялося,
Виливало мову,
Виливало, як уміло,
За темнії ночі,
За вишневий сад зелений,
За ласки дівочі
За степи та за могили,
Що на Україні,
Серце мліло, не хотіло
Співать на чужині
Не хотілось в снігу, в лісі,
Козацьку громаду
З булавами, з бунчугами
Збирать на пораду
Нехай душі козацькії
В Украйні витають
Там широко, там весело
Од краю до краю
Як та воля, що минулась,
Дніпр широкий море,
Степ і степ, ревуть пороги,
І могили гори.
Там родилась, гарцювала
Козацькая воля;
Там шляхтою, татарами
Засівала поле,
Засівала трупом поле,
Поки не остило
Лягла спочить А тим часом
Виросла могила,
А над нею орел чорний
Сторожем літає,
І про неї добрим людям
Кобзарі співають,
Все співають, як діялось,
Сліпі небораки,
Бо дотепні А я а я
Тілько вмію плакать,
Тілько сльози за Украйну
А слóва немає
А за лихо Та цур йому!
Хто його не знає!..
А надто той, що дивиться
На людей душою
Пекло йому на сім світі,
А на тім

Журбою
Не накличу собі долі,
Коли так не маю.
Нехай злидні живуть три дні
Я їх заховаю,
Заховаю змію люту
Коло свого серця,
Щоб вороги не бачили,
Як лихо сміється
Нехай думка, як той ворон,
Літає та кряче,
А серденько соловейком
Щебече та плаче
Нишком люде не побачуть,
То й не засміються
Не втирайте ж мої сльози,
Нехай собі ллються.
Чуже поле поливають
Щодня і щоночі.
Поки, поки не засиплють
Чужим піском очі
Отаке-то А що робить?
Журба не поможе.
Хто ж сироті завидує
Карай того, Боже!

Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!
Виростав вас, доглядав вас
Де ж мені вас діти?
В Україну ідіть, діти,
В нашу Україну,
Попідтинню сиротами,
А я тут загину.
Там найдете щире серце
І слово ласкаве,
Там найдете щиру правду,
А ще, може, й славу
Привітай же, моя ненько,
Моя Україно,
Моїх діток нерозумних,
Як свою дитину.