Очі маляра загорілися.
Коли вже хочете, я вам услужу; ви йдіть, несіть ваш перстень, я сам його у вас куплю, а тимчасом я поїду по портрет. Ви приїдете з перснем, а я з портретом.
Вони розїхались.
Через пів години в тій же хаті на мольберті ефектно стояв портрет, біля нього задуманий Лоріо, а маляр розглядав вийнятий із футляра перстень, прихилившись до вікна Камінь блискав у промінні сонця
Я вам можу дати за перстень цей портрет і ще сто рублів.
Лоріо посміхнувся.
Я знаю ціну тому персню, але від вас я хочу тільки портрет і триста рублів
Той і не змагався Скоро все було покінчене, і Лоріо, мов душу свою бережучи, поніс портрет додому Там він поставив його на стіл і, зачаївши дихання, близько-близько дивився на нього Вуста його щось шепотіли Йому хотілося пити, але вийти означало відірватись очима від тих неземних очей, а він не хотів того
* * *Що це Лорьки так довго не видно в університеті? спитав один студент другого, стрівшись у напівтемному університетському коридорі.
А чорт його знає.
Може, занедужав?
Може От я піду сьогодні до нього, і о пятій годині вечора в двері кімнати Лоріо стукав товариш.
Хто там? почулося зсередини.
Та я! Чорт! Ще з докладом до нього.
Двері відчинилися, студент увійшов і зупинився, остовпівши.
Кімната уся була укрита килимом; зелені, квітів було без числа, великі рослини були розставлені де тільки можна. Важка штора закривала єдине вікно, напівосвітлюючи всю ту обстановку, а посередині маленької кімнаточки на високому рівному мольберті, в задрапованій золотій рамі стояв розкішний великий портрет Повітря було запашне, повне вогкости від багатьох рослин.
Лорко що це? не сміючи навіть підняти голосу, спитав студент.
Лоріо з палаючими очима взяв його за руку і підвів до мольберта.
Ти бачиш? От я й думаю тепер про неї
Про неї? дивуючись протяг студент. Та хіба ж ти не знаєш, хто вона така? Це ж
Мовчи!.. скрикнув Лоріо і аж затрусився увесь Ще ти писнеш одне слово
Лорько!.. Що це з тобою?
Тс-с-с. Ти мій бувший друг, і я тобі зараз розкажу Ти подивись: тепер у неї в очах є те, що мені так хотілося побачити Я думав, думав, я дивився, не перестаючи і бачив ясно, що там, на тому портреті нема в очах чогось. Там навіть і очей зовсім нема І це мене мучило: мені все хотілося вдихнути в них життя, а смерть вигнати але я не міг, бо не знав її раніше. О, як би я знав її я б міг! Ну, а тепер Тепер же тобі відомо: вона вмерла і її накрили білим от так, і Лоріо бистро спустив біле покривало на увесь портрет.
Студент боязко дивився на свого товариша. Він хотів щось сказати, але Лоріо спинив.
Тс-с-с тс-с-с!.. Ти краще нічого не говори їй болюче вражає вухо всякий грубий скрик. Я, бачиш, щоб не ображати її, зробив тут оцю обстановку рослин купив У мене тепер тільки персня нема, а то я поставив би тут рояль великий, дорогий Сядь, сядь, я тобі буду розказувати, як я найшов її очі
Ах, як я шукав їх, тих чарівних очей! Я спав а вони бачились мені уві сні, яскраві такі, стомлені Я виходив до річки вони з хвиль блискали, плескались, мов русалки, і мов русалки ж, манили мене до себе в світлі блакитні глибини Иноді я бачив їх високо-високо на дереві, серед листя а листя жовте таке жовте Уночі часто я прокинусь, було, і дивлюсь угору. А там тріпотять скажено-веселі звуки і несуться в танці якісь безтілесні чарівливі образи перегинаються так, знаєш, ґраціозно, плещуть в долоні. А сміх, сміх веселий який у них!.. Бакх регоче спянілий, а поганий Сатир силкується розвязати сандалю на нозі у пишної німфи А тільки блиснуть вони, очі як все зникне, поблідне!.. Музика все далі і далі, і дзвін тихіший, мелодійний а вони сяють, сяють, промені ллють у мою кімнату
І так мені, знаєш, стидно стане за себе, за нас усіх, глупих людей Я просив у неї прощення, а вона тільки скорботно так дивиться з докором!
Ну що ж! Невже ти думав, що я вічно можу зносити той докір? Я мусив знайти її очі! І я знайшов!.. Я пішов просто до свого знайомого художника. Він пяниця, так, він пяниця, але у нього бувають золоті моменти. Знаєш це велике діло: мати золоті моменти, мати хоч декілька хвилин у житті повних надхнення, забуття Ми всі Ми не мали й не будемо мати тих хвилин, а він мав, я знаю дух у нього живий. Він пяниця а він став і плакав, плакав над портретом Я теж плакав я думав тоді, що можна плакати
І він сказав: «Так!.. Я напишу її очі» Він сказав: «Я напишу».
Але ти думаєш, певне, думаєш, що я її кинув? О, ні! Я зостався у нього, я у нього жив, хоч він і не пускав мене до свого ательє. Я тільки ходив усе по хаті і ждав. А як я ждав? Так ждати можна тільки раз, тільки один однісінький раз у свому житті!.. За кілька день він крикнув мені: «Готово! Тільки голова». Я увійшов, і
І Лоріо швидким рухом відкинув покривало з портрету Блиснули очі мов ударили по нервах У хаті було тихо Лоріо вдержував дихання
От От бачиш? От і ти захопився отак само і я. Я впав на коліна, я обхопив образ руками, я не хотів його пускати, а він кричав на мене: «Ти підлий! Ти хочеш посміятись з портрета! Його треба скінчити!» і виштовхав знов мене з ательє Я ридав перед ним, просив пустити він не хотів
І знаєш, Лоріо блиснув очима, якби він захотів відібрати собі портрет я не вагався б ні хвилини задушити його! Але він о, він людина! Він віддав мені портрет, а сам пішов пити горілку
І от бачиш: з тієї пори портрет тут, і я ні на момент його не кидаю Навіщо ж я буду так ображати її? В неї й так уже кидали болотом її ненавиділи, з неї сміялись Бездушні люди. Вони втопили її, а потім сміялися з того, що її обличчя посиніло від холоду води І мені так жаль її утопленої так хочеться врятувати її Я чую вночі, як кричить вона десь унизу вона не хоче вмирати Я чую я кричу їй у відповідь а витягти витягти не можу І я плачу плачу тоді прошу прощення А вона вона не хоче простить мені за те що я теж людина
І, тихо схиливши голову на руки, Лоріо беззвучно заплакав А з пишних золотих рам сяяло красою райське обличчя
IIIЛоріо увійшов до купе вагону. Бережно поклав щось велике, загорнуте в білий єдваб. Сів і сам, одкинувшись на спинку. Доокола йшла звичайна метушня: стукали дверима вагону, увіходили, вибігали, заглядали до купе. Лоріо встав і зачинив двері.
От дзвінки, другий, третій Короткий свист паротяга і рухнувся тихо з місця вагон швидше й швидше летять назад і станція, і буди, і жандарми, геть полетіла колія, ліхтарі стрілочників, зачорніло темне-темне поле у вікні Мряка й спокій! тихе стукотіння Блиснула елєктрика в стелі, стало світло, а вагон, гримаючи колесами, все нісся й нісся вперед То Лоріо хотів одвезти портрет Іди до батька й матері, а сам сам куди-небудь
Тихо підняв він закинуту голову. Прямо перед ним лежить загорнута в біле велика рама Вона манить до себе, тягне хочеться розкрити і Лоріо вже движить несміливо руку але нараз, мов опече вогнем, відсмикує назад і рішучим рухом знов одкидається на спинку
От приїхав. Брудне, погане містечко. Нахабні візники на розбитих шкапах. Темне поле. Потім вулиці брудні з керосиновими ліхтарями Назвав прізвище і за декілька хвилин підїхав до маненького будиночка і дзвонив уже біля підїзду.
Що вам угодно? питала Лоріо старенька жінка, коли він увійшов, несучи з собою портрет.
Обстановка була середніх достатків; нічого такого, що б кидалося у вічі, все просто.
з ким маю честь
Стара сказала своє прізвище То була мати
Простіть, що я так пізно насмілився турбувати вас. Річ ось у чім: у мене є портрет вашої дочки Я я не можу більше мати його в себе. Єдині руки, де він достоїн бути, це ваші тому я приїхав сюди до вас.
Портрет? Ви знали її? скрикнула мати.
Живою ні Навіть не бачив ніколи Але то потім. Хочете бачити портрет? і, не чекаючи відповіді, тремтячими руками він розвязав єдваб, вийняв портрет і поставив на дивані
Голосно заридавши, кинулася до нього мати Лоріо стояв мовчки, у нього лише якась легка судорога иноді кривила лице.
Нараз чиясь холодна, мов крига, рука лягла студентові на плече Лоріо здригнувся. Біля нього стояв високий, ввесь сивий дід. Довга борода спадала вниз очі блищали страшно
Це мій портрет? спитав він ледяним голосом.
Лоріо кивнув головою
* * *Довго у цей вечір сидів Лоріо. Він слухав безконечні оповідання про найдрібніші пригоди життя Іди, він думкою стежив за нею, як вона росла, як розвивалась, кріпнула, як розцвітала її краса Гострим поглядом шукав він у рисах матері чого-небудь, що нагадувало б «те» обличчя, і все слухав, слухав Тихо бреніли струни десь далеко в душі без страшних термосінь, без вибухів, без реакції. А мати розказувала все: вона чула, що перед нею людина не з банальним співчуттям на вустах, а людина, що могла би молитись на її Іду І йому показували її кімнатку, її книги, зошити, навіть іграшки, якими гралась вона малою; йому давали на згадок її фотографічні портрети, але він відмовлявся, не хотів брати