Пішов наш Нечипір, та тільки ж ми його й бачили! Налагодила Пріська і обідати, а його нема. Пообідавши, пішла до сусіди, далі вернулась додому, а його нема. Пополудновала сама, а його нема. Вийшла на вдвіря, кожного, хто йде, питається: чи не бачили мужика? Ніхто не бачив. Уже й вечір, а його нема! Насилу вже, гульк! лізе додому у пізній вечір ні живий ні мертвий і слова не промовить: язик одубів, і сам себе не тямить, і де він, і що він є таке на світі. Сопе та мовчить, й очей, що заплили йому горілкою, не розведе.
Побила мене лиха година та нещаслива, зараз гукнула на нього Пріська, от із сим дурнем, пяницею, волоцюгою! Де ти там у гаспида таскавсь? Іще навдивовижу, якось добрів і знайшов свою хату. Бач, як нарізався, що й слова не промовить! Бог дав людям пущання, щоб заговіли любенько з жінками та з діточками, а я за слізоньками світу не бачила, сидячи сама собі у хаті, як у темниці. Отже, далебі тобі кажу, що знов приймусь за тебе, та так тебе повчу, що й довіку не озьмешся за чарку. Так що ж бо: хоч йому кажи, хоч не кажи, він нічого і не тямить!
І правда ж бо була. Сидить Нечипір та тільки здиха, бо горілка з нього дух пре; мусить щось і сказати, так і рота не роззявить, і язика не поверне, неначе він йому повстяний; тільки, як той сич, лупа бровами, бо вже очей зовсім не видно: позападали і зліпилися.
Лаяла його жінка, лаяла на всі заставки, далі-таки, сяк не так, жалко його стало, бо усе він таки був їй муж, а тут же і пущання: як таки не заговівши?
Чи не хочеш вечеряти? пита Пріська. Чи ти тямиш, який сьогодні день? Чи так, як собака, і ляжеш?
А Нечипір мав щось сказати, та й не здужав, і тільки дужче засіп. А Пріська усе йому таки з вечерею; постановила та й каже:
На ж, от тобі макортет[1] з варениками; їж та лягай спати та уставай до вутрені, щоб ти мені говів на сім тижні. На, пянице, от тобі й світло: повечеряй, погаси та й лягай, вже не рано. Сеє кажучи, постановила йому макортет з варениками і каганець, а сама, лягаючи спати, ще таки йому приказує: Гляди ж, як повечеряєш, то онде у водянчику вода, пополощи гарненько рот, щоб не зосталося у роті сиру, щоб часом завтра, не хотячи, не оскоромився.
А далі, разів з пять тяжко здихнувши, повернулась і заснула.
Хоч Нечипір і кріпко пяний був, а таки як запахли йому вареники, то й очуняв трохи, та за ложку, та у макортет, і став їх глитати. Що йому там жінка ні наказувала, він собі і байдуже: їсть собі, небога, та сопе на усю хату. Вже й жінка заснула, а він знай мота вареники далі став куняти, а сам знай пха у горло далі уложив руку у макортет похиливсь тут і каганець погас захріп наш неборак на усю хату!
Скільки він там спав, хто його зна; аж ось, поворухнувшись, чує дзвонять до церкви. Що тут робити? Він би і не пішов, так жінка загадала йому говіти, щоб неодмінно йшов до утрені. «Не послухати її, дума собі, так битиме за се, та битиме й за те, що я учора пяний був; а як піду, то, може, за учорашню гульню, як стану проситись, то і змилосердиться. Піду!..»
От схопивсь швиденько, помацки знайшов шапку та й вийшов мерщій з хати, а про те, що жінка наказувала, щоб рот виполоскав, йому і невтямки було, та троха таки чи й чув він се учора.
Ніч була темна, а церква не з так далеко. Дивиться Нечипір, у церкві світиться і на дзвіниці дзвонять у скликанчик, що на коромислі, звичайно як у піст. Він і став поспішати до церкви.
Увійшов у цвинтар, аж дітвори, дітвори видимо-невидимо!.. Манюсінькі, та усе у білих сорочечках, та бігають круг церкви, та просяться у двері, та щебечуть, як тії циганчата, та лящать, кричать, порощать:
Пусти, мамо, пусти, мамо, і мене на празник! Зачим мене породила, нехрещену схоронила, під порогом положила та й до себе не приймаєш!
Тю на вашу голову! Показились діти, сказав Нечипір, та не розглядаючи швидш до дверей.
Постукав, йому і відчинили, він і ввійшов Повнісінька церква людей! Він, не розглядаючи нічого, помоливсь, поклонивсь, як звичай велить, на усі сторони, положив шапку у куток, де завсіди клав, та й став біля крилоса і прислухається, що дяк чита. Понуривши голову, стоїть і слуха та й дума: «Що за недобра мати сталася з нашим дяком, паном Степаном? У нього був цапиний голосок, а се вже звівся, мов собака мурниче та ще й гугнявіє». Зирнув на нього збоку носа нема, тільки сама ямка. Став пильніш придивлятись «Господи, твоя воля! Та се не пан Степан Се ще пан Олексій, що ще вмер тогді, як я ще підпарубочим був, та я ж і на похоронах його був і труну ніс».
Навдивовижу йому, що людей у церкві багацько, а ніхто не догадається, що чита мертвець: та й самому попові, мабуть, нужди мало, бо, чути, він у вівтарі щось собі мурниче з паламарем.
От Нечипір тому, що біля його стоїть, хотів про се казати, аж зирк! що за недобра мати! то стоїть біля нього Охрім Супоня, що ще торік вмер Озирнувсь на другого Юхим Кандзюбенко, з яким укупі парубковали і він після побоїв на вечорницях при ньому і вмер, та й суд виїжджав, і німець його потрошив. Оглянеться туди і там мертвець, озирнеться сюди і тут мертвець, куди не гляне, усе мерці, усе мерці, такі, що й недавно повмирали, і такі, що ще він тільки їх зазнав, були й такі, що й не можна їх і пізнати, хто він такий і є, бо не було ні носа, ні очей, ні вух, ні губів: тільки самі ямки у голові.
То трохи було Нечипір проспав свій хміль, а тепер як розглядів, у якій він кумпанії опинився, так і увесь хміль пропав і стало його трусити, мов на лихоманку, а циганський піт так і пройма А то ж і не страшно, скажете, щоб живому чоловікові та попастись меж мерців? Чого тут доброго ждати? Зовсім видюща смерть!
Погляда наш Нечипір сюди, туди, дяк собі чита, а парахвіяни, як звичайно, тим часом куняють От Нечипір і здумав утекти від них, та й став відступатись крадькома, та усе до дверей ближче, усе ближче, вже кат бери і шапку, аби б голову цілу додому донести, бо, як там кажуть, не до поросят, коли свиню смалять, і тільки що відступивсь геть-геть, аж панотець гульк із вівтаря А хто ж то й панотець? Отець Микита, що годів з десяток, або троха ще й не більш, як вже вмер!
От вийшовши він і каже:
А нуте, панове-миряни, годі дрімати: от дяк уже дочитує до кінця, скоро випущу.
Прочхались мерці. Хто протира очі, у кого є, а хто тільки кістлявим пальцем проштрикує у носі ямки, замість кабаки, та й чхне. Нечипір дума: «Тепер не можна і втекти, щоб халепи від них не було. Недовго достояти, побачу, що вони тут робитимуть».
Аж ось пан Олексій покинув читати, та як загугнить зо своїми школярами, та усе-таки з мертвецями, та неначе з бочки як загули: «Христос воскресе!», а отець Микита собі туди ж підтягує, та й пішов по церкві кадилом кадити, а народ як став від нього відступатись, так так і чути, як кістки хрустять.
Слуха Нечипір сю їх церемонію та й дума: «Оттак ти на пущання погуляй, як наші мерці, що з перепою забули, який сьогодні й день. Я добре пяний був, а вони, мабуть, ще і гірш мене. Я таки тямлю, що тепер піст тільки ще починається, а їм здається, що тепер Великдень. От не пяні учора були? Замість говіння Великдень справляють! Справді, що з глузду поспивались, лежачи собі без усякої роботи».
Співа дяк, аж за боки беручись, а отець Микита підійшов до нього та й каже:
Не все лишень виспівуй, покидай дробину на той світ ченцям на манастирі, бо вже нерано.
От пан Олексій сюди-туди мах, і «во утриє ізбивах» якраз поспіло та й закінчив. А отець Микита вийшов та й каже:
Слухайте, панове-миряни! Тепер христосуйтесь, та бережненько, щоб кістка об кістку останніх не порозбивали. Та й не розходьтесь: бо тепер нам не як торік, що натщесерце полягали по домовинах і нічим було розговітись. От з того світу чоловік до нас на празник прийшов і вареників приніс, так він розділить на усю братію. Амінь!
Нечипір, се слухавши, бачить, що вже непереливки, і до нього черга дійшла, осміливсь, та сіп попа за ризи, та й каже:
А що, паноче-честноче! не во гнів вам буде, що я вам скажу: чи ви, мабуть, учора для пущання теє-то чи не підгуляли трохи, та, може, не зовсім проспались? Або, може, лежачи собі по домовинам, як, бува, у просі на печі, та позабували і дні? Який тепер Великдень? Ще тільки чистий понеділок, що й ложки гуляють
Еге! Вам піст, вам чистий понеділок, каже йому отець Микита, а наш Великдень, бо за вами до церкви не дотовпишся, так ми у таке уремя справляємо Великдень, як ви на тім світі лежите смертельно пяні, що вас ніякими дзвонами до церков і не збудиш. Ти ж нам гляди, що приніс вареника, то усім розділи, щоб нам не натощака лягати по ямах.
А де ж я вам їх озьму? сказав Нечипір. Не знать чого ви забажали, неначе вередлива жінка: дай того, чого нема. У якого сина є хоч піввареника?
А он у тебе меж зубами стирчить якраз піввареника, сказав отець Микита та кісткою, що зосталася йому замість пальця, як штрикне йому у рот, аж зуби забряжчали і трохи з десяток їх не розсипалось. Гляди ж, не дівай ніде, доки потребую. Сказав та й відвернувсь порядок давати, бо уся громада, як тая хвиля, насунула з попом цілуватись.