Так що такій? мерщій перехопив Нечипір.
Та що? Звісно: катюзі по заслузі; язику, щоб на мужика не гримала достається своє: жаба у нього ввіпється, а руки поскорчує та позводить, так що й коваль молотом не порозправляє.
Знаєш же що, Прокіпович? став прохати Нечипір Радька. Будь ласкав, згадай, що колись і я тобі на нашому світі був у пригоді: ходім, зділай милость, на часинку до мене додому, та отсе усе, яка у вас наука є усяким жінкам, розкажи моїй Прісьці, чи не схаменулась би вона хоч трохи, та чи не перестала б вона мною орудувати, та мені волі не давати, та мене вчити. Тільки на часинку ходім, я тобі велике спасибі скажу і дуже буду дякувати.
Ні, Нечипоре, ти мене хочеш під манастир підвести. Я вже бачу твою думку та гадку. Ти тільки хочеш мене одурити, аби б я тебе вивів із церкви, а там ти і згинеш з очей, та й шукай вітра в полі. Ні, братику, не піду і тебе не пущу; бо й я радісінький твого вареника хоч покуштувати. Відколи я вмер, то ще вареника й не бачив. На проводи наносять сюди на гроби чимало чого: чи куті, чи буханців, чи крашанок, чи пирогів; так нічого з того нашому братчикові і не достається за вашими попами та дяками. Тогді і наш отець Микита, виглядаючи на те, що діється на кладовищі, тільки посмоктує, та поплямкує, та аж об поли бється руками: що б то робив? По бороді тече, а у рот не попаде. А наш брат так і мовчи. Так бач, як мені тебе пустити, коли я від тебе маю розговітись вареником? Ні, козаче! викинь із голови, щоб відсіля втекти. Мовчи та диш, а то щоб і тебе на локшину не покришили.
Ну, ще я тебе хочу спитати, подумавши, каже Нечипір, покажи мені, будь ласкав, де тут мій тесть або теща; я ще в них хочу прохатись, чи не заступились би вони за мене хоч трохи, щоб я тут не пропав від вас, так що й сердешна жінка не знатиме, де я і дінусь.
Тесть або теща? сказав Радько. Поминай їх як звали. Вони, бач, вийшли з нашої парахвії, хоч і тутечка лежать. Вони, знаєш, усе вередували на тім світі: усе старцям подавали, та бідних зодягали, та з неймущим посліднім куском хліба розділялись, так їх усі старці і облягли, та їх щодень, щоніч усе й забавляють: то Лазаря, то Сковородині псалми їм співають, а вони, лежачи, потішаються і від нас зовсім відцуралися, а про ваш світ не хочуть і споминати. Старому таки, тільки що очі сюди показав, дали спершу добру прочуханку, що втопив свою дочку, віддавши її за таке ледащо, як ти, не во гнів тобі сеє слово, та опісля і помилували; так ти їх не побачиш з нами. Тож і батько твій не сього приходу, а жидівського, бо пяний під тином дуба дав, так його з нашої ревізії сключили.
Почухався Нечипір після такої розмови кріпко та й каже собі нищечком: «А щоб ви виздихали з вашою вигадкою їсти вареники!» та, понуривши голову, став думати, як би то від них відкрутитись. От думав-думав та й надумав, та з радощів аж вуса собі розгладив: «Добре ж, їстимете трясця, а не вареник».
От, як перецілувались усі, та й не розходяться, ждуть розговин. Отець Микита звелів дякові гасити свічки, а книжки і усе поскладати, як було, а сам узяв Нечипора за руку та й повів з церкви і каже:
А нуте, панове-миряни! ходіть за нами, будемо розговлятись.
От, як повиходили усі і позамикали і церкву, і цвинтар і зійшли на кладовище, отець Микита й каже:
Ану, чоловіче з того світу, виймай свій гостинець, та гляди, щоб ти вділив його кожному по частині: мені, попові, звісно, учетверо проти простого, дякові удвоє, паламареві у півтори проти простого; а затим і старому, і малому, усім порівну; і щоб ні одному ні більш, ні менш; коли ж гаразд не поділиш, що кому не стане або кому більш, а иншому менш буде, то тут тобі і амінь! Таки тут тебе і розірвемо на манесенькі кусочки. От що!
Та що се за напасть така? гукнув на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко пяний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на рахівниці розлічить, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.
Але! Нам нічого до писаря, зашипіла уся громада. Він уже нам не суть начальник, ми тут старші!
Коли ж ви тут старші, так цур же вам! крикнув на них Нечипір, та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому так що ж! Бачиться, й бє, ще й дуже бє: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозламував, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки ще гірш їх розсердив бо як кинулись усі на нього, як заревуть:
Та що се за напасть така? гукнув на них Нечипір, як розглядів, що тут, до чого прийдеться, можна й драла дати. Як таки можна таким манесеньким кусочком вареника та усю вашу громаду обділити? Се, бачу, тільки ваші вигадки, пеня московська, щоб мене занапастити! Ходім лишень до ратуші та збудімо писаря, та хоч і він зо мною учора цупко пяний був, та вже, мабуть, і проспавсь, так він нам на рахівниці розлічить, що не можна таким кусочком усіх вас обділити.
Але! Нам нічого до писаря, зашипіла уся громада. Він уже нам не суть начальник, ми тут старші!
Коли ж ви тут старші, так цур же вам! крикнув на них Нечипір, та як позасучує рукава, як стулить кулаки, як кинеться у кучу, щоб пробитись меж ними та дати драла додому так що ж! Бачиться, й бє, ще й дуже бє: кого по пиці беха, кого у груди тасує і ногами товче так, сердека, тільки собі кулаки позбивав і трохи ніг своїх об їх ноги не порозламував, а їх нічого і не дошкулив, бо, звісно, кістка! що кістці зробиш? Таки нічогісінько! Тільки ще гірш їх розсердив бо як кинулись усі на нього, як заревуть:
Так утікать? Ось ми тобі дамо! Діли ж, сякий-такий сину! А не то ось ми тут тебе розірвемо на шматочки.
Прийшлось Нечипорові зовсім пропадати! Вже не видумає, що йому і діяти, та з переляку став проситись:
Пустіте, батечки-голубчики, пустіте! Ой, не давіть же мене вашими холодними кістками О, та й змерз же я, але так і трушусь. Будьте ласкаві: винесіть мені шапку, забув у церкві, вуха так померзли, що не то що!
Яка тобі шапка? відозвались до нього мерці. Роби своє діло, бач, вже нерано!
Те-те-те-те! Тепер догадавсь! шепнув собі Нечипір та й глянув на зорі, аж Віз уже докочується геть-геть; от, розгладивши вуса, каже їм: Бачу тепер, люди добрі, що з вами нічого робити; я було хотів пожартувать, аж бачу, ви сього не любите. Коли ділити, так ділити. А кажіть: хто над вами тут є отаман чи який старший?
Нема нікого старшого, ми тут усі рівні! загули мерці.
Так хто ж зна, скільки є тут вас? питав Нечипір.
Діли без ліку. Тогді побачимо, як кому не стане.
Цур дурня, та масла грудка! гукнув Нечипір, усе поглядаючи на зорі. Як вас кат розбере: инший, може, по дві долі хвататиме на мою голову. Без ліку не хочу: лічіть, тогді й ділитиму. Та відвернувся від них, узявсь у боки, як комісар, та й ходить меж ними.
Та доки сього буде? загули мерці. Не буде тобі ліку, лічи сам.
Лиха матері вам! каже Нечипір. Лічи, коли ж я ліків не знаю. Двадцятеро-десятеро налічу, а далі й тпрру! Ну, так покличте ж з ратуші писаря, так той вас перелічить. Та, усміхнувшись, і каже нищечком: «Нагайкою, як у степу косарів».
Е! Та ти бо ще й торгуєшся? зашипіла громада. Діли мерщій, а то ми тебе поділимо!
А щоб ви виздихали! розсердившись, налаяв їх Нечипір. Як же вас тут у громаді усіх мені поділити? Сідайте лишень усі купами: старі до старих, молоді до молодих, діди особе, і баби особе, і парубки, і дівчата
А парубкам з дівчатами сідати? питав один парубок, вискаливши зуби.
Ось я вам дам до дівчат! Але й тут у вас женихання на думці. Геть! прикрикнув на парубоцтво грізно. Сідай окроме і дівчата окроме.
О бодай тебе розсудило! зашипіли усі дівчата.
Аж тільки забряжчали кістки, як почали мерці усаджуватись, та усе купа біля купи. Старі діди й баби ще таки нарізно посідали; а що молодиці, дівчата, та таки й чоловіки, які ще не дуже старі були, а що найбільш парубоцтво, так вже так промеж собою помішались, що й розібрати їх не можна було. Та підняли промеж себе іграшки та сміхотню, раді, що докупки зібрались та так, що скільки старі та й сам отець Микита їх не зупиняли, так нічого і не зроблять, а наш Нечипір і не боронить. «Нехай-нехай!» дума собі, та ще й рад, що вони гудуть, як тії бджоли.
Тільки що ті усаджувались, аж та дітвора, що бігала круг церкви, сюди ж присипала і сікаються до Нечипора і знай своє товчуть:
Нас мати породила, нехрещених схоронила, під порогом положила давай і нам, дядьку, вареника, а як не даси, залоскочемо у смерть
А зась, циганчата! крикнув на них Нечипір та аж тупнув ногою. Чіп відсіля! ви не сього приходу. Чого доброго є вас багацько таких, що й попід плотами покидані, і у глечиках потоплені, та як мені усіх обділяти, так се в мене не тільки вареника, та й волосся не стане
Зовсім! Обділяй мерщій! заклекотіла мерцівська громада, посідавши й утихомирившись