Шкода Самотницького, промовив один з гостей. Гарний був чоловік! Як він старався допомагати тим, хто мучився від тієї хвороби, а сам помер без нагляду, бо жив у самотності на хуторі, де тільки дерева шумлять над дахом.
Звідки, Матвію, в тебе такі звістки? Самотницький і тепер живий-здоровий на тім же хуторі. Я недавно сам його бачив.
Я знаю, що хтось там живе, але не він, я ж бо знав його добре. Був це чоловік високого зросту, світловолосий, досить вродливий, а цей зовсім інший, зростом куди нижчий, худий, чорнявий і, здається, навіть старший.
Це Самотницький. Справді, нижчий, інший з лиця, адже він цілком перемінив тіло, а як це сталась, знаю тільки я.
Які ж бо ти дива оповідаєш, пане Миколо, проказав господар. Всім нам цікаво знати, яким це чином може чоловік змінити свій вигляд.
Річ неможлива, незрозуміла, надзвичайна і нечувана, але власне так і було.
Проте розтлумач нам цю загадку! зашуміли всі гості. Адже ніхто з нас розгадати її не може.
І я таємницю не зрозумів у всіх деталях, але про те тільки розкажу, що бачив, і про те, що він сам недавно розказував.
Під час тої лютої холери, знаєте самі, Самотницький був хоробрішим за самих лікарів він ризикував, на будь-який заклик летів, тільки б порятувати людей: хворих натирав якимись таємничими ліками і давав щось випити, і такі це мало добрі наслідки, що жоден не помер з тих, кого він відвідав.
Чуднівський міщанин, один з моїх знайомих, розказав мені про таку дивну пригоду. Його дружина раптово відчула сильний біль всередині, і щойно зявилися всі ознаки тої страшної хвороби він помчав до нашого чудового лікаря благати допомоги. Коли ж лікар прибув на хутір, то остовпів, уражений незрозумілим видовищем: на дворі перед самою брамою побачив Самотницького; той скидався на небіжчика: руки і ноги були не підвладні йому, очі розкриті, обличчя бліде; мертве тіло, відірвавшись від землі, рухалося, і здавалося, що якась невидима сила кидала цей труп у всі боки. Міщанин хотів уже тікати звідти, але почув голос: «Почекай хвилину, спочатку треба, щоб ти моє тіло намастив ліками і врятував від пошесті, тоді буду готовий йти з тобою». За кілька хвилин тіло стало на ноги, здоровий Самотницький поправив на собі одяг і запропонував: «Ну, тепер підемо, знаю, чого ти прийшов: дружина твоя виздоровіє». І дійсно, потаємними своїми ліками він поставив її на ноги за пару годин.
А ось яким чином цей дивний лікар, що оберігав себе і рятував інших, потрапив у велике нещастя. Одного дня, коли він, збираючись йти до хворих, намастив своє тіло, щоби застерегтися від пошесті, одна особа, яку він міцно любив, десь в далекій стороні важко захворіла на холеру. Самотницький це побачив, адже говорять, що душа, коли її не обтяжує тіло, далеко бачить і чує. Він був дуже стривожений, і навіть забувся, що з його тілом може трапитися нещастя, коли не сховати його у безвітряному закутку. Залишивши тіло біля воріт хутора, полетів, щоби якнайшвидше встигнути з потаємними ліками. Згодом вирятувавши милу йому особу і повернувшись додому, він вже не побачив свого тіла, яке люди знайшли та поховали, вважаючи, що він помер від пошесті. Бідний Самотницький без тіла був невидимим, нікому не міг і слова сказати, адже, чуючи його голос, всі жахалися від страху, вважаючи, що з ними розмовляє дух. Не маючи змоги довідатися де поділося його тіло, він блукав тривалий час невидимим, нарешті знайшов на дорозі якийсь труп, з якого щойно душа вилетіла, примусив своїми потаємними ліками циркулювати кров, вліз у чуже тіло повернувся на свій хутір і тепер живе собі там самотою: ніхто його не впізнає, всі вважають його небіжчиком.
Краще б зробив, промовив господар, коли б вже відійшов назавжди на той світ, ніж блукати по землі в чужому тілі.
Хоче чи не хоче, промовив Микола, але напевно буде мучитись на землі і чекати поки пробє година, призначена Богом.
Коли вони так розмовляли, відчинились раптом двері, і ввійшов хтось незнайомий: обличчя темне, похмуре, зовсім безкровне, жодного почуття на нім не було, ніс тонкий, покритий сухою шкірою, губи без кольору, очі без виразу, і, здається, мряка якась їх окутала. З пліч незнайомця спадав сурдут, вкриваючи його схудле тіло.
Так, пане Миколо, почав він повільним і монотонним голосом, я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.
Так, пане Миколо, почав він повільним і монотонним голосом, я той самий Самотницький, про якого ти щойно говорив. Чуже тіло тягар мені на цьому світі, не варте воно моїх клопотів, але очі душі далеко бачать і вуха далеко чують: знаю, про що ти тепер говорив; спасибі, що про мене згадав; чоловік у моєму стані не зустріне на землі ні знайомих, ні друзів.
Всі мовчки позирали на зажурену, небачену досі постать. Мовчання порушив Микола:
Рятуючи інших від смерті, ти сам потрапив у більше нещастя, ніж смерть.
Ніхто з них не винен, що я так мучусь.
Я колись у Вільні знав Самотницького, промовив Зенон. Може, ти маєш там кузена?
Це я сам, але не такий, яким був колись.
Чи давно живеш у цих краях?
Вже декілька років; і туди, де був, не повернуся: тепер ніхто мене там не пізнає. І вона не пізнає, не повірить, не пошкодує, буде сміятися, як з божевільного.
Багато різних випробовувань було в твоєму житті?
Дослідник шукає тайни, біда шукає дослідника. Зеноне, коли віриш, що я той самий, якого ти знав колись у Вільні, прийди завтра в мою халупу в мене є про що розказати і про що попросити. Прощайте. Думайте про мене, як вам заманеться.
Після його відходу гості в задумі зиркали одне на одного, не розуміючи як так що голос належить і справді Самотницькому, а зовнішність зовсім інша.
Бачите, сусіди? промовив Микола. Як вам цей гість? Все справджується, про що я вам недавно говорив: обличчя, губи, ніс, очі, волосся і все те, що має це тіло, не його власне, але він той самий Самотницький, адже і сам себе так назвав і те, що я говорив, підтвердив.
Але здається, сказав Матвій, що його не прийняли на тому світі, та й мусив знову повернутися на землю, адже він немов небіжчик. Немає в нім життя.
Дивний гість, промовив господар. Я не затримував його, адже, кажучи щиро його візит мовби з тамтого світу, викликав у мене якесь незрозуміле почуття.
Весь той вечір сусіди гомоніли про Самотницького.
* * *День був осінній, небо похмуре, шуміли дерева над почорнілим дахом хутора, вітер піднімав у повітря жовте листя. Самотницький нерухомо сидів біля вікна, немов деревяний ідол. Зенон зайшов у хату, зупинився і довго дивився на господаря нарешті, щоби отямити його, гість проказав уголос:
Як ся маєте, пане Самотницький?
І той раптово, немов сон одігнавши, скочив з місця і промовив:
Спасибі, що мене відвідав. Я не привітав такого дорогого гостя, адже був у цей час вельми далеко.
Напевно, десь в далекому минулому? Приємно інколи ті краї думкою провідати.
Правда, тут гірше, але там, де я був, минуле і сучасне завжди одноманітні: Аделя зі спокійним обличчям, з милою усмішкою бавиться в колі веселих гостей цей розказує їй, що чув, той що прочитав, який новий твір вийшов з друку про відомих письменників, про літературну славу, як крутиться то сюди, то туди Колесо Фортуни, що відбувається у великому світі. І ніхто там про мене не згадав, і Аделя, говорячи то з цим, то з тим, про мене ні слова.
Це звичайна річ: час стирає надписи на твердому мармурі, а людську память легкий вітерець розвіє, мала хмарка затулить.
І я цього хотів, гадаючи, що в далеких краях нові місцини живописні краєвиди та випробування змінять мої думки і бажання: побував у степах, бачив чудеса, вдивлявся в тайни природи, проте хмари і степові вітри не розвіяли не затулили моїх спогадів.
Ти не перемінив своїх відчуттів, але, напевно, використовував різні відкриття у тих краях, які раніше не знав. Хотів би і я дещо довідатися з того.
Які вигоди я мав тут? Бачиш, який я тепер? Коли я потрапив сюди, то віддав перевагу помірному клімату, роздоллю плодючих теренів, розкоші розквітлих садів привітності і доброту мешканців. Проте через декілька місяців захотілось мені більше пізнати: я перш за все забажав побувати в Умані, побачити чудовий Софіївський сад прославлений у поезії Трембецького [2], адже він в моїй уяві постав земним раєм; я мандрував без великих зусиль, і наприкінці травня побачив уже просторі степи України. Знайомлячись із вулицями міста Умані, я згадував про ті страшні звірства, які відбувалися тут в часи нападу гайдамаків. Шукаючи сад, я, довідавшись від тамтешніх мешканців дорогу до нього пішов туди через високі красиві ворота, помітив ставок, який з двох боків був закритою гористою місцевістю, лісовою гущавиною і виблискував у тиші, мов люстро.