Від Золоторогої брами відгалужувалися вулиці, від них менші й менші, аж до вузьких провулків, які закінчувалися жвавими ґешефтами і кнайпами. Усе це підземельне царство освітлювали гасові лампи (тоді їх також називали керосинні), викувані з міді та срібла у майстернях вірменського кварталу. Шкода, аде ці лампи у вигляді рогів ви ніде не побачите: іще у 1912 році австріяки продали їх нібито у Швецію для музею мореплавства, освітлюваного їдучими смолоскипами. Гасові лампи, однак, швидко вийшли з ужитку, тож і їх поміняли, вже на електричні. Лише три з них вціліли; кажуть, що опинилися вони якимось дивом у кабінеті директора лондонського летовища Хітроу. Ось так.
Але ж уся оця заплутана історія підземного Львова була б далебі не такою вартісною, якби ми забули, про що веліла не забувати пані Геня. Уявіть собі, що гасові лампи, а отже, й сам гас-керосин, були винайдені для Львова ще у 1679 році вірменином Амвелом Лукіасяном. Майже 200 років ніхто й подумати не міг, від чого світяться підземні лампи Львова. І весь цей час родина Лукіасянів жила безбідно, ховаючи таємницю виробництва нафти, аж поки у 1853 році Ігнацій Лукасевич, аптекар і спольщений потомок роду Лукіасянів, відчув щось недобре. Його партнер, такий самий аптекар, як і він, щось винюхав про гас-керосин. У таких випадках не чекають! Особливо коли маєш справу із золоторогим галицьким другом. Наспіх Ігнацій Лукасевич змушений оприлюднювати родинну таємницю, нібито винаходить спосіб ректифікувати нафту, і через два роки продає свій патент спритному промисловцю Роберту Домсу. Вони разом будують нібито перший у світі нафтоперегінний завод (хоча насправді сімя Лукіасянів віддавна гнала перероблену нафту промисловим способом). У 1877 році Лукасевич скликає у Львові перший світовий нафтовий конгрес для публічного визнання своєї нафтової першості. А за кулісами конгресу?.. Продає винахід австріякам. Уже тоді поговорювали небезпідставно про те, що він міг би продати патент арабам і вони збудували б центральний офіс ОПЕК не у Відні, а у нашому місті. Втішати тут можемо себе лиш тим, що львівяне люд інтелігентний, а істинна інтелігентність роздає ідеї та добро без претензій на історичну вдячність.
А що знаємо, врешті-решт, про саме кафе-локаль «Поминальне»? Що повідала пані Геня? Власне кажучи, немало й небагато. Нібито засновники, один з них лікар, а другий скульптор, влаштували відкриття локалю з власними поминками при житті. Самі полягали у труни з дірками у кришці і слухали, що про них казатимуть добросердечні люди. Затія закінчилась плачевно, запрошені образились і кафе погромили. Наступні власники виявились куди делікатнішими у помислах: оголосили поминальні сімпосії, себто бенкети на честь видатних історичних персонажів з камерним ритуалом у вигляді коротких театральних спогадосюжетів. При вині та добрій кухні і цим завоювали публіку звідусюди, а з нею і славу.
Але ж історія кафе-локалю «Поминальне» так просто не закінчилась. Річ у тім, що років через сорок стали поширюватись дивні розмови: буцім той лікар і той скульптор, котрі залягли у труни, аби послухати власні поминки, ще досі живі, хоча їм давно вже перехилилось за сто років. Ба більше, що обидва вони повні розуму і сил так, ніби смерть ніяк не знає, як до них підступитися. Тоді наступні власники (бо попередні повмирали) вирішили перевірити магічну силу кафе-локалю, замовивши і собі труни з дірками. Але обдурити смерть їм не вдалося, бо кафе напередодні запланованої імпрези затопили ґрунтові води під час шаленої зливи над містом. Знак цей був настільки промовистим, що відновлювати кафе вже ніхто не наважувався ще років зо тридцять, аж поки знайшлися спритні гендлярі з Личаківського цвинтаря, які відновили кафе-локаль для заможних родин, аби ті могли відбути поминки після поховання. З тим кафе «Поминальне», яке у місті перейменували на «Помиральне», поступово кануло в Лету.
Postscriptum tertium. Смерть поважає лише правдивих і безжалісно карає усілякі плагіати.
Львів, весна 2016
Постмодерний Дездемон і німфетка Отела
Як не дивно, але історія всесвітнього постмодернізму не лише була заснована в районі Краківського базару, але своїми химерними переплетеннями тісно повязана зі славним меценатом Львова та всієї Галичини безсумнівним модерністом Робертом Домсом. Що поєднання перипетій Домсового життя і поява постмодернізму як рушійної сили соціальних перетворень другої половини XX століття, так би мовити, не лежать на поверхні, зовсім не дивує. Адже для того аби віднайти приховані рушійні сили модерних переконань Роберта Домса (про якого ми знаємо хіба що з реклами завдяки розповсюдженому у Львівській області пиву) і відомої глобальної ідеї постмодерну (про яку ми не знаємо нічого взагалі), необхідно зануритися у бездонну темряву позасвідомих перипетій. А це вже справа суто психоаналітична. На жаль, нинішні психоаналітики за кожне сказане слово, незалежно, правду вони прорікають чи ні, вимагають оплати і немалої. Позаяк заплатити їм за потребу у зясуванні історичної правди не дозволяє сумління, то й на допомогу їхню у нашій історії розраховувати годі. До того ж про суттєві речі вони говорять мало, або й того більше професійно натякають, що мовчання їхнє важить-вартує більше, ніж навіть золото. Тому-то й доведеться нам чемно описати, як воно було, а психоаналітичні заглиблення у тлумачення позасвідомих мотивів просто «мати на увазі».
Як не дивно, але історія всесвітнього постмодернізму не лише була заснована в районі Краківського базару, але своїми химерними переплетеннями тісно повязана зі славним меценатом Львова та всієї Галичини безсумнівним модерністом Робертом Домсом. Що поєднання перипетій Домсового життя і поява постмодернізму як рушійної сили соціальних перетворень другої половини XX століття, так би мовити, не лежать на поверхні, зовсім не дивує. Адже для того аби віднайти приховані рушійні сили модерних переконань Роберта Домса (про якого ми знаємо хіба що з реклами завдяки розповсюдженому у Львівській області пиву) і відомої глобальної ідеї постмодерну (про яку ми не знаємо нічого взагалі), необхідно зануритися у бездонну темряву позасвідомих перипетій. А це вже справа суто психоаналітична. На жаль, нинішні психоаналітики за кожне сказане слово, незалежно, правду вони прорікають чи ні, вимагають оплати і немалої. Позаяк заплатити їм за потребу у зясуванні історичної правди не дозволяє сумління, то й на допомогу їхню у нашій історії розраховувати годі. До того ж про суттєві речі вони говорять мало, або й того більше професійно натякають, що мовчання їхнє важить-вартує більше, ніж навіть золото. Тому-то й доведеться нам чемно описати, як воно було, а психоаналітичні заглиблення у тлумачення позасвідомих мотивів просто «мати на увазі».
А було це так. Свою блискавичну фінансову та емоційну карєру молодий ще Роберт Домс розпочав у Львові із вдалих експериментів промислового фальшування кави під виглядом напою з цикорію. Прикметно, що цей перший успіх мав неабияке прогресивне ідейно-комерційне підґрунтя: випуск «кави» із цикорію Домс спритно приурочив до подій Великої франко-німецької революції 18481849. Він зумів відчути нові часи, віщовані революційними вітрами, відчув прихід на сцену історії нових людей та прийдешніх ідей і тут же розпродав свій напій, здебільшого постреволюційній голоті, жадібній до усіляких, зокрема дешевих, але обовязково «панських трунків». Упіймавши у такий спосіб прогресивні тенденції свого часу та отримавши впевненість у майбутньому, він взявся за великі, воістину модерністичні справи. Скупив частину нафтових родовищ у Бориславі, у аптекаря Лукасевича та хіміка Зеха патент на їхній епохальний винахід ректифікації нафти (якому судилося змінити світ), раціоналізував постачання продуктів у місто і винайняв експерта-футуролога знаменитого провидця Памва Дзиндру. Той, враховуючи суму гонорару, напророчив очікуване майбутнє для бензину, асфальту й озокериту, а у вигляді бонусу так, між іншим, сказав, що найвищої слави можна зажити дякуючи пиву. Було це наприкінці 50-х XIX ще століття. І що? Роберт Домс, в душі котрого роїлося від непосидючих візій, невдовзі перетворив Львів та його околиці на наймодернішу промислову провінцію світу: поставив млини, відкрив свердловини, налагодив постачання бітуму, парафіну, муки і продовольства, а головне біля самого Краківського базару реорганізував броварню і залив Австрію та Пруссію золотистим і чорним пивом. Гроші, як прийнято було тоді говорити, текли рікою, і Роберт Домс цілком логічно закохався у просту, але прегарну дівчину з того ж таки базару.
Далі розгортається період його емоційної карєри, щоправда, менш вдалої, ніж попередня. Душа його, будучи закоханою, втрачає прагматичну еластичність, розчулюється, а відтак (без будь-якого психоаналізу ясно) він кидає осоружну експлуатацію робітників та селян, подається з коханою світ за очі шукати пригод, за що впадає у сімейну немилість (ймовірно, але недостовірно). Любовна історія ця, за єдино можливою версією, завершується сумнозвісними підозрами у невірності, ідеями ревнощів та не до кінця зясованим фатальним фіналом. Відомо, одначе, що повертається Домс до Львова сам, у глибокій меланхолії, внаслідок чого відкриває у місті притулок для зубожілих, старих і хворих винахідників, митців та літераторів словом, усіх, обдурених долею і родичами. Щось на зразок Пританеї у Стародавніх Афінах, куди просився Сократ перед стратою.
Після Першої світової війни, коли Роберта Домса вже не стало, а ресурси закладеного ним фонду повичерпувались, притулок поволі перетворився на нічліжку для шахраїв і злодіїв, а Краківський базар на знаний по усій Галичині батярський район. Позаяк перед Другою світовою війною до Львова («за неимением лучшего») вдерлися совєти, то найперше, за що вони могли взялися, почати нищити будь-які прояви місцевого прогресу та модернізації, вірніше їх носіїв свідомий та несвідомий галицький націоналізм. Свідому інтелігенцію повивозили укріпляти Сибір, а розсадник ідейно несвідомого батярства Домсів притулок зліквідували. Місцеві шахраї та злодії мали тепер відвикати від буржуазного стилю життя і вливатися у совєтський світ будівників комуністичного криміналітету. З усіма іншими притулок змушений був покинути і відомий своєю аморальною екстравагантністю талановитий бандит на імя Дездемон. Куди він зник і як вдавалося йому продовжувати шахраювати і красти за німців, а відтак знову за совєтів, пояснити не змогли б і найталановитіші львівські психоаналітики (хоча деякі принаймні стверджують, що знають геть усе). Те що розповідають люди, щиро кажучи, вражає: Дездемонові вдавалось не лише обкручувати навколо пальця комуністичних прихвоснів, але й купувати лояльність у сталінського НКВС. Лише після смерті тирана Дездемон легалізувався і розпочав цивільне життя. Ніхто б тоді не здогадався, що такі здатності Дездемонові були наслідком нової ідеології, ще ним до кінця не усвідомлюваної, бо надто вже вона випереджала час і філософську думку всього світового сучасництва. Це вона ідеологія майбутнього, дрімаюча в надрах його галицької за формою та львівської за змістом душі, надавала йому сил та наснаги пристосовуватись як до усього старого, так і до новітніх віянь повоєнного світу. Виразником цієї ідеології Дездемонові судилося стати за особливих обставин.