Він звів свій повільний, пройнятий незбагненною зневірою погляд на Конні, і вона ледь здригнулася. Він здавався таким старим безмежно старим, немовби зліпленим із прошарків різноманітних розчарувань, що відкладалися в ньому як геологічні пласти. І в той же час він був по-дитячому безпорадним. Певним чином, вигнанець, але відчайдушно мужній у своєму щурячому існуванні.
Врешті, вражає й те, що ви стільки вже досягли як для свого віку, розсудливо сказав Кліффорд.
Мені тридцять так, мені тридцять! мовив Майкліс несподівано різко, з дивним смішком глухим, переможним, гірким.
Ви самотні? спитала Конні.
Що ви маєте на увазі? Чи живу я сам-один? У мене є слуга. Він грек, принаймні він так запевняє, і повний невіглас. Але я його тримаю. А ще я збираюся одружитись. Так, авжеж, мені конче треба одружитись.
Це звучить так, ніби ви збираєтеся вирізати гланди, засміялась Конні. То це буде насильство над собою?
Він захоплено позирнув на неї.
Так, леді Чаттерлі, певною мірою так. Я зрозумів, перепрошую, зрозумів, що не зможу взяти за дружину англійку, навіть ірландку
Знайдіть американку, порадив Кліффорд.
О, американку! він глухо засміявся. Ні, я попрохав одного приятеля знайти мені туркеню чи щось таке щось ближче до Сходу.
Конні справді зацікавилася цим дивакуватим, меланхолійним чоловіком, що досяг надзвичайного успіху; казали, що лише з однієї Америки він дістав пятдесят тисяч доларів. Іноді він був навіть гарним: коли дивився убік або опускав погляд, а світло падало на нього, то на його обличчі зявлявся мовчазний, покірний вираз, немов у вирізьбленої із слонової кістки негритянської маски з глибокими очима, міцними дугами допитливо зведених брів, непорушно стиснутими губами. Це була миттєва, але чітко виражена незворушність, незворушність поза межею часу, якої прагнув Будда і яку іноді, навіть не прагнучи цього, показують негри. Давня, давня покора цієї раси. Віки й віки схиляння перед власною долею, замість звичної для нас боротьби. А потім неначе борсання пацюків у темній річці. Конні зненацька відчула дивний приплив симпатії до нього, симпатії, що межувала з жалем і, маючи присмак відрази, водночас майже сягала любові. Вигнанець! Вигнанець! А вони звуть його розбещеним! Наскільки ж розбещенішим і самовпевненішим виглядає Кліффорд! Наскільки дурнішим!
Майкліс знав від самого початку, що справив на неї враження. Він звів на неї відчужений погляд своїх глибоких, трохи випуклих карих очей. Він оцінював її та ступінь здійсненого на неї впливу. З англійцями ніщо не могло врятувати його від тавра вічного вигнанця навіть любов. Але іноді жінки за ним упадали. і англійки також.
При Кліффорді він добре знав своє місце. Вони нагадували двох псів, що радо погризлися б між собою, але змушені грати у дружбу. А щодо жінок він не мав такої певності.
Сніданок подавали у спальні. Кліффорд ніколи не показувався до ланчу, і в їдальні було трохи тоскно. Після кави Майкліс, турботна й непосидюча душа, роздумував, куди себе подіти. Був чудовий день листопаду чудовий, як для Рагбі. Він зиркнув на смутний парк. Господи! Оце місцинка!
Він послав служника спитати, чи не потрібна від нього якась допомога леді Чаттерлі, оскільки він думає зїздити до Шеффілда. Надійшла відповідь: чи не буде він ласкавий сам піднятись до вітальні леді Чаттерлі?
Вітальня Конні знаходилась на четвертому, верхньому, поверсі центральної частини будинку. Кімнати Кліффорда, ясна річ, були на першому поверсі. Майклісові лестило, що його запросили до особистих апартаментів леді Чаттерлі. Він наосліп прямував за слугою Він ніколи не помічав речей навколо себе, не завважував, що його оточує. В її кімнаті він мазнув байдужим поглядом по німецьких копіях Ренуара і Сезанна[17].
Тут дуже мило, сказав він, посміхнувшись своєю дивною посмішкою так, наче йому було боляче всміхатися, показуючи зуби. Ви вчинили мудро, видершись аж нагору.
Так, згодна, відповіла вона.
Її кімната була єдиним веселим, сучасним місцем у будинку, єдиною світлою плямою на тлі Рагбі, де повністю розкривалася її особистість. Кліффорд ніколи не бачив цієї кімнати, і Конні запрошувала сюди небагатьох.
Вони з Майклісом сіли по різні боки каміна і розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матір, про братів Люди завжди чимось її цікавили, а коли вони ще й пробуджували симпатію, вона зовсім забувала про класові розмежування. Майкліс відверто розповідав про себе, дуже відверто, без усякої гри на публіку, просто відкривав їй свою згірклу, збайдужілу душу безпритульного собаки, а іноді в його словах світилася мстива гордість за свій успіх.
Вони з Майклісом сіли по різні боки каміна і розговорилися. Вона розпитувала його про нього самого, про його батька й матір, про братів Люди завжди чимось її цікавили, а коли вони ще й пробуджували симпатію, вона зовсім забувала про класові розмежування. Майкліс відверто розповідав про себе, дуже відверто, без усякої гри на публіку, просто відкривав їй свою згірклу, збайдужілу душу безпритульного собаки, а іноді в його словах світилася мстива гордість за свій успіх.
Але чому ви така самотня пташка? спитала Конні, і він знову кинув на неї отой свій глибокий допитливий погляд.
Так вже воно в деяких птахів ведеться, відповів він. І додав з відтінком дружньої іронії: А ви гляньте-но на себе, хіба ви не живете, як самотнє пташенятко?
Конні, трохи збентежена, якусь хвилю мовчала. Потім промовила:
Лише частково. І все одно не зовсім самотньо, як ви.
Отже, я зовсім самотній птах? перепитав він, знову всміхаючись, ніби його мучив зубний біль, такою кривою була ця посмішка, а очі лишалися незмінно смутними або покірними, зневіреними та зляканими.
А що? спитала вона, затамувавши подих. Ви ж такий і є, хіба ні?
Вона відчула його шалене бажання, що линуло до неї, і ледве опанувала себе.
О, ви маєте рацію, відповів він, відвертаючись та опускаючи погляд з тією незворушністю прадавньої раси, що майже не зустрічається нині. І саме це позбавило Конні останньої змоги опиратися. Вона більше не відчувала себе окремо від нього.
Він подивився на неї проникливим поглядом, який усе бачив, усе міг зрозуміти. Водночас з його грудей щось квилило до неї так відчайдушно, немов дитина, покинута десь уночі, і сколихнуло глибини самого її єства.
Це страх як любязно з вашого боку отак дбати про мене, стримано мовив він.
А чого б то мені про вас не дбати, озвалася вона, тяжко зітхнувши.
Він криво всміхнувся:
Он як!.. Можна мені хвильку потримати вас за руку? раптом спитав він, втупивши у неї погляд майже гіпнотичної сили і звертаючи до неї заклик, що долинав до самого її лона.
Вона дивилася на нього, зачарована, застигла, а він ступив до неї, опустився поруч на коліна і, охопивши руками її ноги, притуливсь лицем до її колін і так завмер. Зовсім розгублена, вона зачаровано дивилася вниз на його ніжну шию, відчуваючи, як його обличчя притискається до її стегон. Палаючи у нестямі, вона не змогла втриматись і у пориві ніжного співчуття поклала долоню на його беззахисну шию, і він затремтів, немов у пропасниці.
Потім він подивився на неї з тим самим бентежним покликом глибоких, сяючих очей. Вона більше не могла стримуватись. Із її грудей линуло зустрічне нездоланне бажання: вона мала віддати йому все, все.
Він виявився цікавим і дуже ніжним коханцем, надзвичайно уважним до жінки; хоча безвладно здригаючись, він водночас був ніби відчуженим, ловив кожен звук довкола.
Для неї все це нічого не важило, окрім того, що вона віддалася йому. Через деякий час він скінчив здригатись і лежав тихо, дуже тихо. Вона легко, співчутливо погладила його по голові, що лежала в неї на грудях.
Звівшись, він поцілував їй обидві руки, потім обидві її ноги у замшевих пантофлях, мовчки відійшов у бік кімнати і стояв, повернувшись до неї спиною. Кілька хвилин панувала тиша. Потім він повернувся і підійшов до неї, коли вона сіла на своє колишнє місце біля вогню.
А тепер, я думаю, ви мене зненавидите, сказав він тихо і кволо. Конні швидко глянула на нього.
Чому? спитала вона.
З ними завжди так, мовив він. Потім схаменувся: Я я кажу про жінок.
За це останнє я просто повинна вас зненавидіти, обурено сказала вона.
Я знаю! Знаю! Так і повинно бути! Ви страшенно добрі до мене! знічено вигукнув він.
Її здивувало, чому він так принижується.
Чому б вам не присісти? спитала вона. Майкліс глянув на двері:
Сер Кліффорд, сказав він, не буде не буде?
Конні на мить замислилась.
Мабуть, що так, сказала вона і знову подивилась на нього. Я не хочу, щоб Кліффорд знав або навіть здогадувався. Це так глибоко його поранить. Але я не думаю, що ми вчинили зле, а ви?
Зле? О Боже мій, звісно, ні! Ви просто занадто добрі до мене Мені цього не витримати.
Він одвернувся, і вона побачила, що наступної хвилі він розридається.
Але ж ми не дамо йому взнати, так? вела вона далі. Це завдало б йому болю. А якщо не знаєш, не підозрюєш, тобі й не болить.