Якби правителі мого народу, майже кричить він, несправедливо, нелюдяно (він мало не сказав: «не по-християнськи») вчинили б зі своїми людьми або інакодумцями, я б негайно ж зрікся Німеччини та переселився до Америки!
Енвер-паша широко розплющив очі:
Можна пошкодувати про Німеччину, якщо там ще хтось міркує так, як ви! Це було б ознакою того, що у вашого народу бракує сил здійснювати свою національну волю.
У цю мить священика охоплює неймовірна втома. Вона викликана усвідомленням, що цей маленький рішучий чоловічок по-своєму має рацію. Жорстока мудрість світу завжди бере гору над Христом. Але найгірше те, що на мить Лепсіус піддався аргументам Енвера, і вони послабили його бойовий дух. Каменем на серце лягла думка про те, що доля його власної батьківщини опинилася в темряві. Пастор шепоче:
Ваше порівняння нічим не обґрунтоване.
Природно, не обґрунтовано. Але свідчить на нашу користь. Бо нам, туркам, у стократ важче, ніж німцям, дається самоствердження.
Лепсіус у нападі болісної неуважності виймає з кишені носовичок, тримає його в руках, немов білий прапор парламентера.
Зараз мова йде не про захист від внутрішнього ворога, а про планомірне винищення іншого народу.
Він промовляє мляво, з паузами, холодне серце Енвера його гнітить, священик обводить втомленими очима кабінет, портрети героїв. Чи не заховався там десь монсеньйор Завен, патріарх? Лепсіус негайно ж згадує, що має говорити про «економіку». Він збирається на силі для чергової атаки.
Ваша ясновельможносте, я не такий зухвалий, аби зловживати вашим часом заради порожніх балачок. Насмілюся привернути вашу увагу до неприємних обставин, які вам, імовірно, не цілком ясні, і це природно, якщо врахувати, який тягар обовязків несе головнокомандувач. Можливо, що я краще за вас знаю життя усередині країни, в Анатолії, Сирії, позаяк багато років працював там у найважчих умовах.
Відчуваючи, що час спливає, Лепсіус квапливо викладає свої тези. Без вірменського народу турецька держава зазнає краху в галузі економіки та культури, а отже, й у війні. Чому? Він не стане говорити про торгівлю, яка на девяносто відсотків перебуває в християнських руках. Його ясновельможність знає так само добре, як і він, Лепсіус, що всім імпортом відають вірменські підприємства, отже, тільки ці фірми можуть забезпечити рішення найважливіших завдань, повязаних із веденням війни, наприклад, постачання сировиною та фабрикатами. Достатньо назвати всесвітньо відому фірму «Аветіс Багратян і спадкоємці», у якої є філії, контори, представництва в дванадцяти європейських містах. Знищити таке підприємство набагато легше, ніж знайти йому заміну. Що ж стосується становища всередині країни, то він, Лепсіус, багатo років тому переконався, що у вірменів сільське господарство перебуває на незмірно вищому рівні, ніж у турків. Уже в ті роки кілікійські вірмени закупили в Європі сотні молотарок і парових плугів. Ось вони і дали туркам привід для погрому: останні не тільки вбили в Адані десять тисяч людей, але і розбили на друзки молотарки та парові плуги. У цьому, й ні в чому іншому, джерело всіх бід. Десятки років вірменський народ, ця найкультурніша і найдіяльніша частина населення Османської імперії, докладає неймовірних зусиль, щоб позбавити країну стародавнього натурального господарства і долучити її до нового світy сучасного землеробства і зачатків індустріалізації. І саме через свою благословенну, піонерську діяльність цей народ стає жертвою помсти ґвалтівників і лінивців. Припустімо, ваша ясновельможносте, що ремесла, які перебувають зараз у руках вірменів, промисли, кустарні підприємства перейдуть у руки турків. Але хто замінить численних вірменських лікарів, котрі здобули освіту в Європі й лікують турків так само сумлінно, як і своїх одноплемінників? Хто замінить численних інженерів, адвокатів, учителів, чия невпинна праця пхає країну вперед? Ваша ясновельможність заперечить мені, що в разі потреби можна обійтися і без інтелекту. Але без шлунка не проживеш. Тим часом у Туреччині вирізають шлунок у надії, чи вона витримає таку операцію?
Трохи схиливши голову набік, Енвер-паша чемно вислуховує цю тираду до кінця. Зовнішній вигляд генерала бездоганний: блискучий, молодечий, xоч потай і скутий внутрішньою невпевненістю, він гідний свого мундира, на якому немає жодної, не передбаченої кравцем складки. Зате священик більше не володіє собою. Він спітнів, краватка зїxaла набік, рукави сорочки зімялися. Господар кабінету схрестив свої короткі, але стрункі ноги. Блискучі лаковані чоботи сидять на них, як на шевських колодках.
Ви згадали про шлунок, пане Лепсіус, ласкаво посміхається він, що ж, можливо, у Туреччині після війни буде порожній шлунок.
У неї зовсім не буде шлунка, ваша ясновельможносте!
Не ображаючись, генерал продовжує:
Турецький народ це сорок мільйонів осіб. Спробуйте, пане Лепсіус, стати на наше місце. Хіба це не великий і благородний політичний задум згуртувати сорок мільйонів людей і заснувати національну державу, яка колись стане відігравати в Азії таку ж роль, яку відіграє Німеччина в Європі? Країна чекає цього. Ми тільки маємо взятися за справу. У вірменів, безперечно, численна інтелігенція, і це викликає тривогу. Ви справді прихильник такого штибу інтелігенції, пане Лепсіус? Я особисто ні! У нас, турків, мало таких інтелігентів. Зате ми давня героїчна раса, покликана заснувати велику державу та панувати в ній. А через перешкоди ми просто пepеступимо.
Лепсіус судомно стискає руки, але не зроняє ні слова.
Цей розперезаний, розпещений хлопчисько необмежений володар величезної держави. У його до ладу виліпленій маленькій голівці звабника рояться числа, які здивували б кожного, хто знає реальний стан речей. Священика Енвер не може ввести в оману, бо той точно знає, що в Анатолії не набереться і шести мільйонів чистокровних турків. Якщо пошукати в північній Персії, на Кавказі, Кашгарі і в Туркестані, то разом із тюркськими племенами, які живуть у наметах, і конокрадами, котрі кочують степом, вони навряд чи наберуть двадцять мільйонів. Які ілюзії породжує дурман націоналізму!
І водночас Лепсіус відчуває жаль до цього дрібного бога війни, до цього інфантильного антихриста. Несподівано для себе він озивається проникливим, тихим голосом:
Ваша ясновельможносте, ви хочете заснувати нову імперію. Але під фундаментом її буде лежати труп вірменського народу. Чи принесе це вам щастя? Чи не краще знайти мирне вирішення зараз?
І тут Енвер-паша вперше розкриває глибоку та щиру суть того, що відбувається. Очі його споглядають непохитно та холодно, стримана посмішка зникла з обличчя, і раптом він шкіриться, показуючи свої великі хижі зуби.
Між людиною та бацилою чуми мир неможливий, каже він.
Лепсіус негайно переходить у наступ:
То ви відверто визнаєте, що маєте намір використовувати війну для поголовного винищення вірменського народу?
Генерал, безумовно, зайшов задалеко. Він тут же відступає, знову замикається в неприступній фортеці своєї обовязкової необовязковості.
Моя особиста думка і мої задуми повністю відображені в комюніке, опублікованому нашим урядом. Ми діємо нині, виходячи з вимог війни та необхідної самооборони. До цього ми досить довго пантрували за ходом подій. Піддані держави, котрі ставлять собі за мету її руйнацію, караються всюди за всією суворістю закону. Тож наш уряд діє в злагоді з законом.
Знову все спочатку! У Лепсіуса вирвався стогін. У вухах лунає голос монсеньйора Завена: «Не моралізувати! Зберігати діловий тон! Аргументи!» О, якби він був здатен, пускаючи в хід гострі, як меч, аргументи, зберігати діловий тон! Нерви слуги Божого напружені до краю вже хоча б тому, що він не може підвестися, прикутий до крісла. Йому, природженому оратору, звиклому промовляти з церковної кафедри та на зібраннях, потрібен простір, він має вільно рухатися!
Ваша ясновельможносте, гість піднімає руку до свого прекрасного чола, я не буду зараз висловлювати загальновідомі істини, казати, що не можна примушувати весь народ розплачуватися за підступи окремих людей. Ні, я не стану питати, чому прирікають на болісну смерть жінок і дітей, маленьких дітей, такою дитиною були колись і ви. Їх по-звірячому знищують, приносячи в жертву політиці, тоді як про політику вони ні сном, ні духом не відають. Ваша світлосте! Я хотів би, щоб ви подумали про ваше майбутнє і про майбутнє вашого народу. Колись добіжить кінця і ця війна. І тоді Туреччині доведеться вести мирні перемовини. Та чи буде цей день щасливим для всіх нас! Але, якщо цей день виявиться нещасливим, що тоді, ваша ясновельможносте? Чи не повинен відповідальний керівник країни заздалегідь потурбуватися про те, як складуться обставини за несприятливого результату війни? В якому становищі опиниться турецька делегація на мирних перемовинах, якщо її зустрінуть запитанням: «Де брат твій Авель?». Неприємне становище! І ось тоді-то держави-переможці, памятаючи про велику вину Туреччини, нещадно розділять здобич. Вбережи нас від цього, Боже! Як бути тоді верховному провіднику народу Енверу-паші, котрий прийняв на себе всю повноту відповідальності, генералу, чия влада була безмежною? Як тоді виправдається він перед своїм народом?