Цих фактів цілком досить, щоб довести: «Історія русів» копіювалася вже у другому десятилітті XIX століття, отже, рукопис, знайдений у м. Гриневі, міг зовсім не бути автографом; твір копіювався і в 30-х роках, але саме факт відкриття рукопису 1828 року надав йому значення сенсації, навіть моди. Другий висновок: коли гринівський список не був автографом, то й усі гіпотези навколо нього, що постали потім (ми про них розкажемо), безпідставні, тобто можемо тільки припускати, що він писався рукою автора. Цікаво відзначити ще й те, що до 1828 року «Історія русів», очевидно, поширювалася в позанаукових колах, принаймні до 1822 року про це свідчить факт, що вона не була відома Д. Бантишу-Каменському під час першої публікації його «Історії Малоросії»; зате в другому виданні 1830 року (цензурний дозвіл цього видання позначено 1829 роком) вказується як на одне із джерел, тобто Д. Бантишу-Каменському «Історія русів» стала відома тільки після відкриття в Гриневі.
І справді, саме після цього відкриття фіксуємо велике поширення твору серед публіки, численні переписи його почали ширитися саме після 1828 року. М. Максимович свідчить, що в 1830 році «Історія русів» була вже «в ходу в численних списках», а А. Майков у «Журнале Министерства народного просвещения» ( 5, 1893) вказав, що сам М. Максимович вперше покористувався фактами «Історії русів» у статті з приводу «Полтави» О. Пушкіна, надрукованій в «Атенеї» в 1829 році. На гадку А. Майкова, з «Історією русів» О. Пушкіна познайомив саме М. Максимович. Уривки з «Історії русів» зявляються в «Запорожской старине» І. Срезневського 1834 року. Тут уміщено «Повість Кониського про хід смерті Наливайка», «Повість Кониського про хід Брестського собору», «Сказання про гетьмана Гулака». Загалом «Історія русів» у цей час вплинула на багатьох письменників, про це оповімо далі, тут же нас цікавить сам факт масового поширення твору.
Друга таємниця книжки час її написання. Василь Горленко вважав, що її написано між 1822 і 1828 роками, хоч вищеподані факти про поширення «Історії русів» в другому десятилітті XIX століття перекреслюють цей здогад то, зрештою, крайня межа, до якої відсувають написання твору дослідники. Друга крайня межа 1769 рік, ця дата береться з самого тексту «Історії русів», бо твір закінчувався так: «На початку 1769 року призначено військам військовий похід і відкрилася справжня з турками війна, котра як закінчиться, Бог відає» (с. 257)[2]. Але таке датування дослідники вважають облудним, вжитим з конспіративною метою, щоб сховати автора. Зокрема заперечив її А. Єршов; він вказав, що в творі цитується праця Д. Вагнера, надрукована в 1775 році; безсумнівно, користувався автор «Коротким літописом Малої Росії», який видав В. Рубан у 1777 році. На сторінці 257 йдеться про знищення «Румянцевського опису» це могло статися в час глухівської пожежі 1784 року, інша частина опису була знищена в 17761778 роках. Згадується в «Історії русів» Тмутараканський камінь, а його знайдено 1792 року. На сторінці 252 автор пише, що царювання Катерини Другої «довготривало продовжувалося» так могла писати людина в кінці 80-х на початку 90-х років XVIII століття. А. Яковлів у статті «До питання про автора Истории Руссов» додає ще такі зауваги: на с. III натякається на розділ Польщі перший був 1772 року третій 1795-го. Згадується в «Історії русів» акт секуляризації монастирів це сталося 1786 року. В двох місцях автор ужив слово «революція» це могло статися після Французької революції 17891794 років, так само слово «патріот» (с. 122). Ці дані відносять написання «Історії русів» до 90-х років XVIII століття, що найвірогідніше, хоч деякі дослідники кладуть цю дату на початок XIX століття. Визначити дату конче важливо, бо, по-перше, нам треба знати, якого часу сама памятка, по-друге, погляди якої групи суспільства вона відбивала, а по-третє, це має кардинальне значення при розшуках автора. Коли твір написано у XVIII столітті, то відпадає гіпотеза В. Горленка про авторство В. Политики чи інших дослідників, які твердили, що І. Политика почав, а В. Политика твір закінчив; а коли прийняти дату 1769 рік, то від авторства треба відкинути і О. Безбородька, якому було тоді 22 роки.
Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії русів» хто її написав? Автор мав підстави ховати своє імя і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання розвязувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.
Ми прийшли впритул до ще однієї, чи не найбільшої, таємниці «Історії русів» хто її написав? Автор мав підстави ховати своє імя і зробив ряд конспіративних заходів, притому так вдало, що його таємницю, можна сказати, не розгадано й досі, хоч це питання розвязувалося не одним серйозним дослідником. Воно складне, тож спробуємо в ньому розібратися.
Авторство Георгія Кониського, українського освітнього та культурного й церковного діяча, поета, автора поетики, драми, філософа, було поставлено на найдавніших, хоч і не на всіх, списках «Історії русів». Чи це зробив сам автор для конспірації, чи переписувальники, можемо тільки здогадуватися. Зрештою, про те, що книга не належить перу Г. Кониського (хоч той історичні твори писав, зокрема «Историческое известие о Белорусской епархии» видав В. Рубан в «Любопытном месяцеслове» 1776 p.), скоро переконалися всі історики, особливо коли познайомилися з його справжніми творами. В передмові до «Історії русів», до речі, тільки й сказано, що історію Кониський передав своєму учневі Григорію Политиці, велася вона начебто як літопис при кафедральному Могилівському монастирі «вправними людьми, що зясували потрібні свідоцтва з ученими, мужами Київської академії і з усякими знаменитими монастирями». В. Горленко бачить у цих словах, і небезпідставно, звичайну містифікацію, за якою хоче заховатися автор. Додамо до того, що це писала людина, яка, напевне, навчалась у Київській академії, бо тут не тільки містифіковано джерела літопису, а й дотримано одну із вимог до історіографії, яка викладалась у Київській академії в курсі риторичного мистецтва, тобто автор мав обовязково шукати для свого твору підкріплення в авторитетів для надання творові рис достовірності. Отже, загалом текст «Історії русів» не дає ніяких підстав вважати Г. Кониського автором, він тільки передав Г. Политиці готовий твір. До речі, це саме фіксується в передмові до «Короткого літопису», виданого В. Рубаном. Проте очевидно, що він не «Історію русів» передавав Г. Политиці, а тільки «Короткий літопис», який в свою чергу став одним із джерел «Історії русів», що доведено вченими безсумнівно. Через це можемо гадати, що авторство Г. Кониського було поставлено у заголовку не автором, а таки переписувальниками. Заперечив цілком авторство Г. Кониського вже М. Максимович (стаття «Про козаків придніпровських»), вказавши те, про що згадано вище: тобто що Г. Кониський передав Г. Политиці «Короткий літопис». Цей літопис був доповнений додатками, що їх написав О. Безбородько. Заперечив М. Максимович і авторство Г. Политики і прийшов до висновку: «Мені здається, що Історія русів складена невідомим для нас автором, який сховав своє імя за двома українськими знаменитостями, аби сказати в передмові, що історія, яка пройшла крізь ці уми, мусить бути певною». Отже, питання про авторство Г. Кониського було досить швидко закрите, й наука це прийняла.
Складніше питання з Г. Политикою, бо той справді працював над якоюсь історією України, про що свідчить лист Н. Кондоїді до Григорія Политики: «Про історію вашу без усякого винятку повідомлятиму в надії, що ся праця ваша в кожному добророзумному росіянинові збуджуватиме чудове задоволення і відмітну до Вас пошану». Але Г. Политика не закінчив роботи, як про це свідчив його син, а тільки її накреслив. Василь Горленко вважає, що «Історію русів» написав таки син Григорія Василь Политика, що видно з його листування із А. Чепою, бо той таки збирав факти з української історії і написав чи збирався писати власну історію, про що прямо заявляє: «Накреслення якої було його (батька. В. Ш.) і нарешті стало моїм предметом». Це писано в листі 1809 року. В. Горленко вважав, що «Історія русів» була закінчена, як ми вже згадували, в 20-х роках XIX століття, хоч ми не маємо жодних фактів, що історія, яку хотів писати батько, а написав син Политика, таки справді існувала. Зрештою, в архіві та паперах обох Политик не знайдено жодної написаної чи початої історії, хіба рукописи записок на історичні теми. А. Яковлів докладно проаналізував суспільні та історичні погляди Г. та В. Политик і автора «Історії русів» і, як на мою думку, переконливо довів, що ці погляди не були ідентичні, а ще докладніше це показав М. Возняк у монографії «Псевдо-Кониський і псевдо-Полетика», яку ми вже цитували. Проте цієї гіпотези дотримувалися такі авторитети, як О. Лазаревський чи В. Іконников, а в нашому часі її розвиває Я. Дзира.