Ґазди тяжко, тупо засміялися, а Михайло остромив голову поза Івана і чекав, що йому злодій скаже.
Михайло: Ну, до якої віри пристаєш?
Злодій: То, ґаздо, таке, що як ви пєте горівку, то ви мене жадним способом живого з рук не пустите.
Михайло: Правду кажеш, бігме, правду, за це ті люблю!
Злодій: А заки вбєте, то дайте ще горівки, най напюся, аби не знав, коли і як.
Михайло: Пий, на таке діло пий, я не бороню, але чо ти на мене лучив, бодай тебе Бог скарав! Мой, я твердий, я камінний, тебе з рук моїх ніхто не вирве!
VII
Як злодій діда Івана зловив
Злодій підняв келишок і звернувся до Іванихи в кожусі:
За твоє здоровя, ґаздине.
Іваниха засовалась, подивилась на Андрійка.
І за твоє, горобчику. Злодій підняв келишок до Андрійка, Михайло забурчав.
Злодій випив кілька заразом сказавши:
За вас не буду пити. Бийте, кілько хочете, я вже злагоджений.
Михайло: Чекай, брє, добре, що ти вже контетний, але ми ще не контетні, ти по пять, а ми по одні. Як тебе здогонимо, пічнем говорити.
Михайло дивився дуже весело. Гьоргій якусь думку мав, але боявся її виявити, заглядав у темне вікно, а Іван був неспокійний, перезирався з Іванихою, уникав дитячих поглядів.
Михайло: Виджу, люди, що буде біда, уступив би-м си геть, а щось мене до него тягне, ланцюгами тягне Гай, гай, пиймо, закусюймо
Ґаздо, дайте, най вас поцілую в руку, сказав злодій до Івана.
Іван одсахнувся як од прокази. Михайло ще дужче розвеселився:
Ов, чоловіче, ти дуже боїшся, ов, це не файно!
Злодій: Бігме, вас не боюся, бігме, і сто раз забожуся, що не боюся.
Михайло: А що ж?
Злодій: Мені легко стало на душі тепер, та я хочу цього ґазду в руку поцілувати. Він сивий чоловік, міг би бути моїм татом.
Іван встав із-за стола, ходив по хаті, потім знову сів скраєчку до злодія.
Іван: Чоловіче, лиши мене, бо я мнєкий на сумління, я не хочу, будь собі без мене
Злодій: Але дайте руку, бо гріх матимете, я хочу вас поцілувати, як рідного тата.
Злодій поривався до Іванової руки, той зводив десницю вгору.
Іван: Я цілком мнєкий, чоловіче, не цілуй мене.
Михайло та Гьоргій аж роти пороззявляли і горілку перестали пити. Наїжачили голови, слухали, своїм вухам не вірили. Бувалий Михайло зметикував.
Михайло: Тумана пускає, чьо він хоче? Ти, небоже, такого способу трібуєш, е, ми й на це вчені!
Іван витріщив очі як баран і не розумів, що діється. Говорив, аби виправдатись перед Михайлом і Гьоргієм.
Іван: Зміркував, що я мнєкий, зараз угадав
Злодій був у пяному шалі.
Злодій: Дайте, дайте, ґаздо, руку, але із щирого серця, бо як вас поцілую, то мені буде легко. Я виджу, що мені вже не ходити по світі, та хотів би відпрощатися з вами.
Іван: Ти не цілуй, бо геть змнєкну, я тобі і так простю.
Злодій: Але я вас просю дуже, бо я дуже тяжко буду умирати, бо я ще нікого в руку не цілував, аби ніби так із серцем. Я не пяний, бігме, ні, але я так хочу
Пяний злодій припав до плеча Івана Дідуха, той випручувався, злився, аж плакав.
Іван: Тихо, мой, не жвинди, не підходи подалеки, бо як угатю, то й не дригнеш!
Злодій: Коли ви гадаєте, що дурю, а я, бігме, правду кажу. Я, видите, як напився горілки, та й мені отак утворилося в голові, що я маю згинути і цего ґазду в руку поцілувати, аби мені Бог гріха зменшив. Та дайте руку, ґаздо, кажіть, най дасть. Най дасть, я ж хотів з ним їхати, разом з ним.
Іван: Куди їхати, що ти верзеш?
Злодій: Хотів їхати з ним, бігме, не брешу, до Канади хотів.
Іван: Що цей чоловік від мене хоче, коли я не порадю, бо я жалісливий такий, що я не годен тому стерпіти
Іван не знав, де подітися, що з собою робити в такім клопоті. Він стидався, як дівчина.
Іван: Мнєкому все таке, все він у людей на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки напюся, та й плачу, таке знаєте, бо я, знаєте, такий, як прєдиво
Злодій хотів ще взяти Івана за руку, аби поцілувати.
Михайло: Цей злодій хоче штукою нас зайти. Ідіть, Іване, геть від нього, уступіться. Михайло вже одсовував Івана од злодія, вів своєї.
Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з по три, аби раз дістати їдь.
Злодій плакав, хлипав по-дитячому. На печі нюняв Андрійко. Іваниха задубіло сиділа в кожусі на тапчані.
Іван: Мнєкому все таке, все він у людей на посміховиську, така натура паскудна! Та ви знаєте, що як я трохи горівки напюся, та й плачу, таке знаєте, бо я, знаєте, такий, як прєдиво
Злодій хотів ще взяти Івана за руку, аби поцілувати.
Михайло: Цей злодій хоче штукою нас зайти. Ідіть, Іване, геть від нього, уступіться. Михайло вже одсовував Івана од злодія, вів своєї.
Давайте горівки, Гьоргію, пиймо з по три, аби раз дістати їдь.
Злодій плакав, хлипав по-дитячому. На печі нюняв Андрійко. Іваниха задубіло сиділа в кожусі на тапчані.
Злодій: Не йдіть, Іване, не йдіть, вуєчку, від мене, бо я зараз умру. Я не боюся, бігме, не боюся, але такий мене неспокій тре
Він почав дрижати в цілім тілі, губи тряслися як живі. Михайло й Гьоргій пили горілку і не дивилися на нього.
Іван: Та чого ти боїшся, нема чого, я тобі дам руку поцілувати, вже дам, най мені і відібють, вже дам, на цілуй, як ти собі жадаєш
Злодій прилип до руки, а Іван кліпав очима так, як би хтось його раз по разові бив по лиці.
Іван: Мнєкому ніколи не варт бути, бо мнєкий чоловік нездалий до нічого
VIII
Як діда Івана і злодія кум та сусід побили
Михайло розставив свої грубі, порепані пальці на руках і показував їх Гьоргію, ворушачи ними.
Мой, мой, такі дужі, такі лакомі на бійку, що раз лакомі, де ймуть, там з мнясом рвуть!
А Гьоргій нічого не говорив, лиш заодно плював у долоні і наливав горілку.
Іван відпихався від злодія:
Доста вже, небоже, доста. Пусти, витягни руки з пазухи, не облапуй мене, чуєш, бо мені такий встид, що не знаю, де подітися!
Злодій: Я ще хочу образ цілувати, я ще хочу поріг, я хочу всіх, всіх, де хто є на світі, я хочу в Канаду.
Іваниха метнулась на піч. Накинула якесь дрантя на Андрійка. Схопила його на руки. Метнулась з ним з хати.
Михайло вийшов із-за стола темний і пяний, як ніч, Гьоргій стояв і нагадував собі, що він мав щось зробити. Михайло став кричати на Івана, тяжко і пяно:
Іване, ви мене з хати шуруйте, хоч це ваша хата, аби я вас тут не видів, бо вбю, як горобця, гай, забирайтеся, бо ви баба, а не ґазда.
Іван: Я піду, Михайле, я вам не кажу нічо, але ви не гнівайтеся, я в Канаду їду, гріх мені на душу брати перед дорогою, мнєкий я чоловік Мені так здається, що гріх будете мати, а я собі йду
Михайло: Ідіть, ідіть, бо ви не хлоп, а зальопана баба!
Іван: Та я то кажу, що я не до него, я
Іван підвівся і вийшов з-поза стола.
Злодій один лишився за столом, блідий трохи, але веселий.
Михайло: А ти вийдеш із-за стола чи треба ті відти виносити?
Злодій: Я не вийду, я виджу, що не вийду, бо я маю тут під образами сидіти.
Михайло: Ой, вийдеш, бігме, вийдеш, ми будемо просити!
І кинулись на нього, як голодні вовки. І коли до них прискочив Іван Дідух, аби боронити свого злодія, Михайло та Гьоргій, пяні та темні, стали бити обох і злодія, і діда Івана. Били як орали.
IX
Як до діда Івана смерть приходила
Побитий Дідух мучився. Серед своєї муки він то западався в якийсь другий світ, то виринав з нього. А той другий світ був болючо дивний. І нічим старий Дідух не міг опертися тому світові, лише одними очима. І тому він ними, блискучими, змученими, так ловив світло місяця через діру в стодолі. Вязався очима, держався того місця і все мав страх, що повіки запруться, а він стрімголов у невидимий світ провалиться.
ПЕРЕД НИМ НА ЗЕМЛІ СИНИ ПОКОТОМ ПОСНУЛИ. ВІН ХОДИТЬ ПОМІЖ НИХ ЗІ СВІЧКОЮ, КОГОСЬ ШУКАЄ, ЗАГЛЯДАЄ В ОДНЕ ОБЛИЧЧЯ, ДРУГЕ. ОСЬ БАБА ЛЕЖИТЬ, ОСЬ МАЛИЙ АНДРІЙКО РОЗКИНУВСЯ. А НАДВОРІ ВІН ВИДИТЬ НА ПОДВІРЮ БАГАТО МАЛИХ ДІВЧАТ, КОЖНА В БІЛОМУ, КОЖНА В РУЦІ ЖМІНЬКУ СУХИХ КВІТОК ТРИМАЄ. ВСІ ДИВЛЯТЬСЯ НА МОГИЛУ, З МОГИЛИ ХТОСЬ ВИКИДАЄ ЗЕМЛЮ, І ГРУДОЧКИ ВОРУШЛИВО СПАДАЮТЬ ЗНОВУ В МОГИЛУ. ДІВЧАТКА КИДАЮТЬ СУХІ КВІТКИ В МОГИЛУ, ПОТІМ ВСІ ОЧІ ПОВЕРТАЮТЬ ДО НЬОГО. ХМАРА ОЧЕЙ, СИНІХ, І СИВИХ, І ЧОРНИХ! ТА ХМАРА ОЧЕЙ ПЛИВЕ ДО ЙОГО ЧОЛА, ГЛАДИТЬ ЙОГО, ПРОСТУДЖУЄ.
Іван: Аді, це ангели перед смертю показуються. Промінь місяця знову втік з-перед очей.
ПОЛЕ РІВНЕ, ДАЛЕКЕ, ПІД СОНЦЕМ СПЕЧЕНЕ. ВОНО ВОДИ ПРОСИТЬ, ДРИЖИТЬ, ВСІЛЯКЕ ЗІЛЛЯ ДО СЕБЕ КЛОНИТЬ, АБИ З НЬОГО ВОДИ НАПИТИСЯ.
ІВАН ДІДУХ ОРЕ НА НИВІ, РУКАМИ ЧЕПІГИ НЕ МОЖЕ ВДЕРЖАТИ, ТАК ПАЛИТЬ ЙОГО СПРАГНОТА У ГОРЛІ. ВОЛИ ВОГКУ ЗЕМЛЮ РОТАМИ РИЮТЬ ВОДИ ХОЧУТЬ. А НА РІЛЛІ ЙОГО МАТИ-НЕБІЖКА СИДИТЬ ТА Й ПІСНЮ СПІВАЄ, ВІНОК З СУХИХ КВІТІВ СПЛІТАЄ. ПОТИХО ТА СУМНО ГОЛОС ПО ПОЛЮ СТЕЛИТЬСЯ ТА ДО НЬОГО ДОХОДИТЬ. ТУ СПІВАНКУ СПІВАЄ, ЩО МАМА ЙОМУ, МАЛЕНЬКОМУ, СПІВАЛА. А ВІН, СТАРИЙ ІВАН, ПЛАЧЕ, БОЛИТЬ ЙОГО СЕРЦЕ. ВІН ДОЛОНЯМИ СЛЬОЗИ ЛОВИТЬ. ПОВНІ ПРИГОРЩІ СЛІЗ ВЖЕ У НЬОГО. ВІН ПЄ СВОЇ СЛЬОЗИ, ДАЄ ВОЛАМ НАПИТИСЯ З ПРИГОРЩІ. І ЙОМУ ЩЕ ПЕКУЧІШЕ, ЩЕ ГРИЗОТНІШЕ, А ВОЛИ НА КОЛІНА ПАДАЮТЬ, А МАТИ ЙДЕ ГЕТЬ-ГЕТЬ ПО РІЛЛІ ДАЛЕКО ПО ПОЛЮ.