Поїзд зупинився, очікуючи на зустрічний. В темряві бігали ліхтарі залізничників, миготіли один перед одним. Ось прочахкав паровоз, ударив станційний дзвін. Моя ж дорога до Тебе не переривалась, не зупинялась; до Тебе ще було далеко Ти жив у моєму голосі, у моєму шепоті, що лишався із сичанням грудневого дощу, із завиванням поліського вітру, з биттям мого серця:
О, я знала ще інше життя, повне якогось різкого, пройнятого жалем і тугою щастя, що палило мене, і мучило, і заставляло заламувати руки і битись, битись об землю в дикому бажанні загинути, зникнути з сього світу, де щастя і горе так божевільно сплелись. А потім і щастя, і горе обірвались так раптом, як дитяче ридання, і я побачила Тебе! Я бачила Тебе і раніше, але не так прозоро, а тепер я пішла до Тебе всею душею, як сплакана дитина йде в обійми того, хто її жалує.
А вже коли я сиділа, Ліля могла мене вивезти в колясці. Так ми гуляли Берліном. Німці карнавалили. В неділю ввечері йшов дощ, але це мало кому пошкодило, всі карнавали дощ ніби підстьобнув. Тріскіт барабанів, бубнів, тамбуринів, свист і виск флейт, кларнетів і над усім пісня розмаїта. Укоханий рефрен, підхоплений тисячею горл: «Immer, immer, immer gut!» (Завжди, завжди, завжди добре! Нім.).
Лілея. А Сергій Костянтинович якийсь як не з сього світу, наче чимось ізсередини просвічений. Кривинюк міцний, він же весь наш клан покорив. І що мені діяти?
Леся. Є таке, коли людина мусить зважуватися сама, не питаючи нічиєї ради, треба мати таку одвагу. Маєш?
Лілея. Знаєш, сестричко, мені інколи здається, що він мене так мало любить. А мені хотілося б чогось шаленого, дикого. Я ж його
Леся. Ой Лілеє, ти ще таке дитя. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомо «измерений». Треба тут чогось іншого, нематематичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш. Тоді менше буде жалю вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо завтра не завжди приходить
Лілея. Ой Лесю, тобі так усе ясно і просто.
Леся. Гірше нікуди, так просто. Як бачиш, се дуже мало схоже на тверду пораду старшої сестри, але ти знаєш, що твоя сестра часто буває без вина пяна і тверезість не належить ні до моїх цнот, ні до моєї професії. Я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива. Будь хоч ти щаслива, Пуцику.
Лілея. І ти будеш, і ти Я так вірю, що будеш. Мержинський поправиться, а ти вже ось танцювати в мене на весіллі будеш все так удалося нам у Бергмана, тільки ти не плач, ну не плач.
Леся. Ой Пуцику. Мені аж смішно думати: «твоє весілля», «твої дружки», коли подумаю, що все-таки ти і Пуцик, і Путільда. Але ж правда, що ти і Лілея, ще й навіть лілейная. Се дуже важно і поважно! Дай-но, нахились, я тебе поцілую будь веселе і щасливе, і «легкомисленне» (се головне!)
А вулиці шаліли, а в них, як у казані, кипіло, сипалось конфеті, з вікон у діл, з долу у вікна летіли serpanta, цілі балкони були обкручені цими паперовими стрічками. В ресторанах ніде повернутись, грала музика, публіка танцювала за столами або сидячи, узявшись за руки, підскакувала на стільцях місця не було. Через голови, понад столами, летять serpanta і обкручують танцюючі пари, одне одного лоскочуть по обличчях павячими перами, ляскають паперовими віялами, сиплють конфеті.
Одна паперова стрічка зачепилась за мою коляску і ми празникували.
На одній лісовій станції, сховавшись од мороку ночі, коло ліхтаря сиділо троє: два жандарми і третій, видно, студент упізнала по синій околиці кашкета. Поїзд ковтнув і його безіменного, і їх жандармів. Ліси летіли безкраї за вікном, сну не було, моторошність оповила душу: чи Ти мене впізнаєш:
Се нічого, що Ти не обіймав мене ніколи, се байдуже, що між нами не було і спогаду про поцілунки. О, я піду до Тебе з найщільніших обіймів, від найсолодших поцілунків! Тільки з Тобою я не сама, тільки з Тобою я не на чужині. Тільки Ти вмієш рятувати мене від самої себе. Все, що мене томить, все, що мене мучить, я знаю, Ти здіймеш своєю тонкою рукою вона тремтить, як струна, все, що тьмарить мені душу, Ти проженеш променем Твоїх блискучих очей. Ой, у тривких до життя людей таких очей не буває! Се очі з іншої країни
Ми гуляли втрьох в університетському саду Ти, Віра Крижанівська і я. Після повороту з Берліна я світ сприймала якось наче наново роджена, жартувала, сміялась. Із собору виходила пара він, молодий красень, певно студент, і молода в білій фаті після вінчання.
Ми гуляли втрьох в університетському саду Ти, Віра Крижанівська і я. Після повороту з Берліна я світ сприймала якось наче наново роджена, жартувала, сміялась. Із собору виходила пара він, молодий красень, певно студент, і молода в білій фаті після вінчання.
Ця пара спонукала Тебе і Віру Крижанівську до розмови, в яку я втручалась лише з обовязку, але слухати її було нестерпно тяжко.
Рухи Віри Крижанівської були схожі до тої чарівної, трошки сталевої грації, яку має, на мою гадку, тонка іспанська шпага. Від її «королівських» жестів маленька постать наче виростала і поважніла. І голос її при тому ставав одважним і гордим.
Я відчувала, що в підтексті цієї розмови найкраще розбирався Ти, та й, може, чи не спеціально для Тебе вона викладала свої погляди на шлюб аж надто прозаїзовано і суворо.
Крижанівська. У наші часи мусить бути поділ праці. Ще не настав час, надто для жінки, щоб із середньою людською силою можна було вести громадську боротьбу і вкупі з тим жити для свого подружжя, стільки обовязків не можна врівноважити.
Ти боронився, та надто приречено.
Мержинський. Ну і нехай вони будуть неврівноважені. Я ж, наприклад, не вимагав би від своєї дружини, щоб вона сиділа та хати гляділа.
Леся. Однак же треба комусь і хати глядіти, щоб вона не стала пусткою і не спротивилась обом господарям.
При сьому Крижанівська посміхнулась, а Ти пригадав слова з народної пісні.
Мержинський. «Та сам би я й по водицю ходив, свою милу за рученьку водив».
Крижанівська. Шкода мені вас на таку роль, і певне, се така вже наша вдача жіноча консервативна, але я принаймні не люблю занадто хазяйновитих чоловіків, якось воно у них ще прозаїчніше виходить, ніж у нас.
Мержинський. Ну, се пусте, можна ж зробити поділ праці домашньої, і значить повну рівноправність. Невже й сього не допускає «жіночий консерватизм»?
Крижанівська засміялась:
Ой Сергію Дивіться, Лесю, який він химерний. Сам за студентські роки як слід чаю не навчився наливати, а говорить про поділ праці. Дилема така: або нехай жінка господарює, або нехай хата буде пусткою.
А Ти не давався.
Мержинський. І нехай буде хата пусткою! Невже хатній комфорт вищий від усього? Та ні, се ж смішно! Я й не завважив би, яка та хата, аби ви в ній були!
Я була присутня при освідченні, і дітись мені було нікуди.
Крижанівська. Волію я, щоб мене саму зруйнувала любов, аніж щоб її зруйнували дрібниці.
Якими побожними очима дивився Ти на неї, атеїсте!
Крижанівська. Я знаю, з сього є один звичайний вихід: скинути все на білих рабинь. Але хоч би в мене й стало коштів на се, я не можу сього морально. Я вже одвикла, щоб на мене робили, та, власне, й не звикала ніколи
Крижанівська була і сьогодні в простому, немов чернечому, убранні своєму, в тому єдиному чорному вбранні, що служило їй і для паради, і для життя, і для жалоби. Мені було трохи незручно за свої святкові українські строї.
Крижанівська. А що ви, Лесю, скажете про молоді подружжя?
Леся. Трагічна річ сі молоді подружжя: це два каторжники, скуті одним ланцюгом Холод проймає, як подумаю про те Краще вже бути одинокою та тішитись хоч тією думкою, що нікому світ не завязаний моїми руками.
Я говорила зарізкіше, ніж думала, але сама ситуація спонукувала мене до різкості. Ми йшли поволі до Володимирського собору. Молилися бабці прийшли з навколишніх київських сіл, стояли на колінах старці. А молоді були гарні, дітись від того було нікуди.
Леся. Тільки скажу я вам, що каяття не єсть fatalità (рок, фатальність фр.) кожного подружжя. Ось запитайте мою любу дядину Людмилу Михайлівну Драгоманову, як би вона розпорядила своїм життям, коли б їй його вернули назад. Можна носити спільні кайдани, і важкі кайдани, і все-таки бути не двома каторжниками, а двома друзями
У соборі бив поклони дивовижно красивий прочанин з довгою сивою бородою, з молодими, ще темними бровами і якимись владними очима. Я задивилась на нього. Віра Крижанівська теж. Вона схопила мене за руку.
Крижанівська. Дивіться, Лесю, з якою гідністю він це робить ніби Бог має молитись йому, а не навпаки.
Старий щось вимагав від Бога твердо і недвозначно:
Во імя Отця, і Сина, і Святого Духа Господи, чого ти громом не побєш їх, іродів
Тебе аж стрепенуло од нашого захоплення цим сивобородим прочанином, може, Ти віддячував сам собі за почату розмову освідчення, чи що, але Ти був сердитим. Я вперше бачила, як Ти сердився на жінок, Ти, лицар і людина архіделікатна.