Келя, забувши про все на світі, потяглася з бичком у жовтих шкарпетках із глини за дідом з козою Левко спокійно і незворушно проходив через двосторонній бабський гармидер.
Куди тебе несе, ану повертай, щоб ти собі шию звернув у цьому яру! перекинулася баба Маройка на комбайнера Радика: він вправно розвертав над проваллям свій самохідний комбайн угледів діда Левка, свого майбутнього родича, свою нинішню жертву.
І так вони рухалися по ґрунтовій дорозі попереду дід з козою, позаду самохідний комбайн. Дід присяде на узбіччі, Радик призупинить машину і знущається:
А я вашу Оксану на цілину заберу!
Дід підіймається, простує далі, за ним, не відриваючись, торохтить комбайн.
А я вашу Оксану вкраду!
І усміхається білозубий Радик так спокійно, ясно і щиро, так одверто сватається
Поламаю ребра серед ночі. Тобі і їй, сучці. Ух, босяцюра, незлобливо вилаявся Левко
Стоїть ясний день. До широкої автостради тягнеться ґрунтовка, звивиста, вибоїста. Один її край ховається за білими мазанками, другий несміло впадає в бетонку.
Левко лежить перед козою і розповідає про свого улюбленого сина.
Ти ж памятаєш, він такий делікатний, культурний.
М-ме, м-ме, піддакує йому коза, висмикуючи з його рук соковиту конюшину.
Він, бувало, селом як пройде, аж учительки на вікнах вянуть.
М-ме, піддакує дідові хитра коза.
Козо, козо, доживеш ти до сімдесяти годочків, ніякий чорт і не згадає про тебе, ніби ти їм і не батько, хоча б один сучий син навинувся чи телеграму вдарив! Навіть Оксані баки одбило.
М-ме, м-ме, коза нагадує дідові, що трава скінчилася.
Ось Івась приїде, до дохторів нас повезе, золоті зуби нам уставить
Дід лежить неподалік від дороги, лежить навзнак, коза щипає траву на узбіччі. Дід скинув свої нові черевики й від задоволення ворушить босими ногами. Одним оком Левко бачить, як у коловороті від групи проводжаючих відділились дві постаті хлопець з дівчиною, спішать до бетонки. Рудий високий хлопець несе чемодан то в правій, то в лівій руці, дівчина (певне, сестричка) бігає то вправо, то вліво і невміло чи допомагає, чи так висить на валізі.
Хлопець зупиняється якраз навпроти діда на другому боці дороги і пильно дивиться на дивного босого пастуха, він не впізнає діда коза заплутала свою мотузку серед металічних триног високовольтної мережі. Дід усе бачить, проте тільки одним примруженим оком. Бачить, як хлопець голосує і як не зупиняються машини, ось проїхала одна, чимсь навантажена до країв і прикрита брезентом, зверху в кузові безтямно цілується якась пара, не звертаючи жодної уваги на білий світ.
Надривно і тяжко пройшов грузовик з високими плетеними бортами. Там валетом стояли коні, іржання пронеслося і погасло разом з шумом мотора і свистом вітру. Прогуркотів військовий тягач із причепом. Нарешті машина зупинилася і затулила хлопця з сестричкою.
Підвези до станції.
Сідай!
Рудоголовий підняв дівчинку, поцілував і виліз наверх. Машина поїхала, хлопця раптом «прорвало» від довгої мовчанки, і він надривним пяним голосом заспівав чи то заридав.
Дівчинка підійшла до кози, розкрутила її, обвівши разів зо два навколо вишки, і, підстрибуючи, побігла в село; дід лежав, і тільки єдине напівпримружене око виказувало, що він не спить
І ще одного покликала дорога.
Дід почув знайоме постукування костура в бетон, підвівся.
По дорозі йшов сліпий Ілько тихий, зажурений, чоловік не при собі, з медаллю «За відвагу» на сірому піджаку. А навпроти вискочила довга колона мотоциклістів-спортсменів з прапором, позаду їхав автобус із плакатами, навздогін неслася санітарна «Волга».
Ілько стояв і дивився на кавалькаду сліпими очима, потім знову постукуванням знайшов узбіччя бетонки.
Дід привязав козу до вишки і привітався з Ільком.
День добрий, Ілько. Куди йдеш?
Ілько здригнувся, оглянувся навколо, подивився сліпими очима на небо, на пустельне поле, на дорогу, прислухався і, приклавши руку до вуст, прошепотів, довірливо торкнувши Левка за плече:
Чш! Тільки не проговорися: до Калініна
Ілько хоче попасти на прийом до Калініна ще з того часу, як оглушений, контужений повернувся з фронту, але щодня його повертають у село. Дід бачить, як на велосипеді, натискуючи на педалі, мчить донька Ількова, вчителька.
Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирає свого батька, той слухняно йде поперед неї, тягнеться за ними велосипед, а дід Левко знову дивиться на дорогу таку звичну і незрозумілу.
Вона, не звертаючи уваги на Левка, забирає свого батька, той слухняно йде поперед неї, тягнеться за ними велосипед, а дід Левко знову дивиться на дорогу таку звичну і незрозумілу.
Потім, повісивши на козу звязані шнурками черевики, також направляється додому в село.
У синіх вікнах прокльовуються зорі. Левко зняв свої черевики і босий ходить по лаві він повертає всі портрети синів до стінки, назовні виглядає павутина, яка звисає з пожухлого картону, зі старих рам. Лише одна фотографія залишилась незайманою молоде, просте лице льотчика, з бровами, що зрослися на переніссі.
Дід бере прут, бреде стежиною поміж молодою картоплею до собаки, що моторошно завиває до зір.
Повий, повий ще одну нічку, а там я з тебе шкуру злуплю та шапку пошию.
Пес лащиться до діда господар скрашує собачу самоту. Вночі Левко не такий сердитий, як серед білого дня. Прут тримає так собі, для годиться.
Вони сидять один навпроти одного, обидва підтоптані, обидва посипані попелом часу і вдивляються в небо.
Оце й усе, Кудло. Сімдесят годочків стукнуло нині, цілих сімдесят, а хоча б одна сволота згадала. Тепер нам, Кудло, тільки на той світ!..
Скидає дід новеньку картату сорочку, роззувається. Все акуратно складає на лавку. Хоче загасити світло та ще і ще раз дослухається до припізнілого ритму сільської ночі, босоніж, навшпиньках підходить до портрета льотчика з густими циганськими бровами і його теж повертає обличчям до стіни останнього.
Візьму й помру всім назло.
Складає на грудях свої кощуваті, порепані, тютюном поїдені руки, з якими нема від кого ховатись, і намагається, перевертаючись, назло всім заснути, заснути, заснути
І сниться Левкові сон, який можна тлумачити без усяких сонників.
У білому цвіті стоять садки. Ледве пробивається на сході сонце світанок тихий, запашний. Ніжно-рожевий пломінь молодої яблуні над кленовою цямриною криниці маковими зернятами тремтить на них вранішня роса. Старий Левко в білій полотняній сорочці ставить перелаз. (Це було ще тоді, коли дівчата вірили в заклинання і силу народного звичаю, а краса на обличчі розквітала од першого грому, од першого весняного дощу.)
За горою погуркує молодим баском перший квітневий грім. Перші стріли дощу вдаряють у глибоке лоно криниці. Біжить у самій сорочці легенька красуня Парася, у вузькій руці кленове коромисло з відрами. Вона сторожко позирає на небо, на криницю. Молодим голосом порипує нова корба.
Відро збирає перші дорогоцінні краплі дощу. Ставить Парася відро на цямрину. Хреститься на небо, намагаючись бути в цю хвилю неймовірно дорослою. А в повному відрі, серед яблуневих пелюстин, у тісному гурті товпляться, стикаючись полумяними боками, соковиті осінні яблука. Парася хлюпає собі на обличчя, здригається од ранкової холоднечі. Темніє прошва дівочих слідів на сивій росі. Дівчина промовляє, обдивляючи вербові кущі, за якими принишк сивоголовий Левко.
Водо моя, красо моя,
Умивай мене, не минай мене,
Водо моя весняная,
На красу, на здоровя!
Коли Левко тихенько підкрався ззаду, коли торкнувся вузьких дівочих рамен, до нього повернула обличчя не молода красуня з ледь окресленими шнурками брів, а стара Параска мати його дванадцяти дітей, живих і вже покійників, сива жінка з висушеним, вигорьованим обличчям. Сторопів Левко. І сам він був старий і сивий, і сива Параска несла воду на коромислі у відрах погойдувались серед опалих рожевих пелюстин вогняні, ніби налиті жаром, яблука. Вона опускалась все нижче й нижче, віддалялася не по вранішній росі, а по опалому підгорілому листопаду, розриваючи ногами репаними і чорними білі лоскотливі павутинки бабиного літа.
І Левко запитав її:
Ти і туди мою воду носиш?
А вона все кликала його за собою, аж поки зовсім не щезла з очей: чи то зникла за чорним пагорком, чи то в землю увійшла
Потрібна домовина
Дайте дощок на домовину! Дайте дощок на домовину! А де ж мені їх узяти? Ось люди будуються, їм справді ліс до зарізу потрібен: чи то двері збити, чи то під руберойд відомо, строїтельна гарячка. А цьому на домовину.
Цигарка сховалася в кутику веселих, насмішкуватих уст голові колгоспу ніяк не випадає серйозно поговорити з цим перекірливим, норовистим старим. Джмелем дзижчить електробритва, кричить невиспаним голосом агроном за дверима. Голова пильно вдивляється у своє вишугане, забронзовіле на польових вітрах лице. Дід сидить тихо, як мокрий цвіркун.