Консульському сімейству було не звикати до пострілів у спину, але щоб у таку мить Україна, 10 років. Ювілей. Гості зі всього світу. І одним снарядом із телефонної слухавки все пустити прахом.
Він був той, хто носив у собі Україну, тому по ньому часто били. І щораз рідні мусили переживати тягар неймовірної наруги, бо для смертних людей такою важкою є божественна правда, адже нагородою за твою правоту є тільки терновий вінець. Бо неможливо звикнути беззахисній людській душі до процедури кидатися із вершини тріумфу в безодню тривоги.
Що сталося, коханий? Мирослава ковтала слова, і дежавю минулих ран знову починали ятритися на дні свідомості. Вона, наче декабристка, стоїчно розділяла тягарі, які він наче шукав на свою невпокорену долю, однак, як ніхто, Мирослава, прагнула цього разу хоча б тут, у тихій та безтурботній Канаді, отримати те, на що може розраховувати кожна людина, на душевний спокій чи хоча б на такий скупий і нетривкий час для себе і для родини. Слухаючи цей діалог із міністерською приймальною, вона розуміла, що мрії про родинне блаженство, напевно, знову понесли хвилі Атлантики у протилежний бік.
Консул дивився у вікно, наче намагаючись піднятися над цією скаженою дійсністю, у якій ти мусиш щораз платити данину за право бути інакшим. Стань таким, як вони. Пливи за течією. Поцілуй вельможну руку. І усе це разом називається змирися. Навіть не треба нічого робити! Жодних зусиль і жодних дій змовчати. Набери повні груди повітря і занурся, заляж на дно лише на мить. Коли ти випірнеш на поверхню, перед тобою постане зовсім інша дійсність, у якій ти отримаєш нагороду за своє мовчання.
Але якщо ти взамін за ці отримані дивіденди морального компромісу втратиш найдорожче, що є у тебе? Якщо ти випливеш уже без совісті, яка залишиться там, на дні? Як жити із цією втратою? А ніяк. Жити без совісті, яку ти сам втопив, так не буває. Із розпуки сам кинешся туди, за нею.
Хмари пропливали поміж шпилями торонтських архітектурних бескидів, котрі невпокорено розрізали небесні потоки згущеного вологого повітря. Ще мить тому він був тут, на висоті. Разом зі своєю рідною Україною.
А тепер от грянула буря. Посипалася донизу наростаючими і спадаючими ріками небесні тумани. А ти, залишаючись на висоті свого земного призначення, мусиш знову відповідати, як це було не раз у минулому і буде завше до кінця днів твоїх: «Іду на грозу!». Не випросиш такого права у самого себе зійти із маршруту, накресленого тобі Всевишнім.
Григорій вмить уже на іншій октаві вольового виверження цілком природно посміхався:
Нічого аж такого не трапилося. Вони мене звільнили.
Клич Бандери
(За шість місяців до вбивства)
Гідність людська у будь-якій державі має найточніший вимірник як у ній живуть люди, демографічно близькі до смерті. Як моторошно наче сказано, але це справді нестерпно залишатися наодинці, коли ти уже не в змозі бути самим для себе опікуном в останні свої земні роки.
Мотто електорального рекордсмена із канадських глав держав звучав неймовірно патетично: «Канада найкраща країна світу!». Але то була не патетика, а констатація, яку засвідчити могли якраз 80-річні і старші сеньйори, що чулися у долонях держави, як у Бога за пазухою. Поки на протилежному березі Атлантики сатанинський промисел будував соціалізм для одного живого на кістках сотні невинно убієнних, друга батьківщина для мільйонів українців стала ідеальним зразком соціалізму, який торжествував у Канаді, нагороджуючи громадян добробутом і вищою мудрістю людського співжиття.
Поки в одному, антигуманному, світі рахували видобуток вугілля та виплавку сталі, як віхи сходження до комунізму та індикатори добробуту, у світі протилежному найістотнішим вимірником усього сущого було саме його величність Життя у його арифметичній кількості. Тривалість життя громадян ось інтегральний і єдиний соціально-економічний, суспільно-політичний, морально-психологічний показник, якою є країна, бо якщо життя людини не триває, коли нема життя, а є смерть, то на біса ці держави та її вожді?! І в той час, коли у самій Україні ні комуністичній, ні тим паче посткомуністичній ніхто й не задумається респектабельність держави вимірювати тривалістю життя на душу населення, Канада, у якій опинилися мільйони втікачів з України, за цією тривалістю екзистенційної субстанції справді вела людство до реального комунізму.
Третя хвиля української еміграції за океан була, здебільшого, політичною. На відміну від двох перших на стику ХІХ ХХ століть, якими провадив пошук кавалка хліба, післявоєнне пришестя українців у Канаду провадила воля, якої не було вдома. Із повстанської багатомільйонної маси одні заплатили життям у нерівному бою із різного роду окупантами, інші отримали довічну каторгу на рудниках Норильська чи Соловків, треті, піднявши руки із криївок, пішли на компроміс із власною совістю та влилися у густі ряди енкаведешних сексотів, а от четверті, усім смертям на зло, зуміли прорватися в окупаційну зону західних альянтів на впокореній нацистській Німеччині і подолали океанічну Атлантику, яка стала для них прірвою між смертю у гулагівських таборах і життям у північноамериканському ареалі свободи, де їхня фанатична відданість свободі отримала цілковиту політкоректність вільного світу.
Але більшість цих бандерівців усе ж за власним маєстатом перебували у ролі тимчасово виконуючих обовязки канадця з дня на день чекали повернення додому. Отак в очікуванні на протилежному березі океану й заскочила їх старість, а відтак, ясна річ, прихисток у пансіонаті для сеньйорів.
У цю райську місцину, яку українська громада вибудувала, власне, для своїх, одиноких, аж до похилого віку поважних громадян, полюбляв навідуватися Григорій. Публічне життя було сповнене по вінця заходами та імпрезами, але лише тут була нагода зосереджено погомоніти із тими, хто залишався носієм колективної памяті невпокореного покоління.
Ця його схильність особливо імпонувала господарці колективного сімейства пані Стефанії, яка не приховувала задоволення від того, що пан генеральний консул так полюбляє навідуватися в очолюваний нею соціальний заклад.
Ця поважна пані не надто вирізнялася з-поміж своїх підопічних за віком, бо сама за тривалі десятиліття споважніла до сеньйорського статусу, але про це було відомо усім довкруж, окрім неї самої, бо генеральній опікунці здавалося, що сповільнений час для пансіонаріїв передовсім стосується її самої аж до такої міри, що той час непідвладний над нею.
Вона завше чекала дорогого гостя ще на підїзді, а відтак супроводжувала по усіх лабіринтах цього райського пансіону.
Ви знаєте, що я подумав. Напевне, отак собі уявляли комунізм ті його будівники, які вдома доживають віка на мізерні пенсії у нужді, подався у свої лабіринти осмислення Григорій, чемно слідуючи за не по літах жвавою поводиркою.
Пані Стефанія, якій здавалося, що вона на півжиття молодша, ніж було насправді, вміла якось дзвінко сміятися.
Та тут, пане консуле, трохи інші будівники. Як ви там кажете в Україні, воєнні ветерани. Вони хотіли будувати Україну, але не комунізм. Та не судилося.
Нічого, пані Стефаніє, ми за них це зробимо. А вони нехай тут уже відпочивають. Потішаться життям під вашою чуйною опікою.
А ви гадаєте, що вони хочуть відпочивати. Ці дідугани далі борються. З москалями. От я вам одного такого покажу.
Враз опинилися на порозі розлогої веранди. В оточенні величавої колонади сидів у лікарняному кріслі старець. Вдивлявся в далечінь, неначе не існувало для нього світу довкруж. І справа навіть не у властивостях часу, коли спомини про минуле раптом налягають на життя сьогоденне, що маліє у часовій оптиці, на видноколах котрої яскравіють події, блиск яких пробивається крізь товщу десятиліть.
Є незбагненна спільність між усіма людьми і на усіх континентах, яким судилося у молоді роки бути на відстані витягнутої руки зі смертю, які прямо з дитинства, ледь доторкнувшись до життя, пішли туди, де життя відбирають, на війну. І на схилі віку усі ветерани усіх армій потрапляють у спільний для них полон спогадів про молодість, яка виривалася із лещат смерті.
Що, пане Петре, Україну виглядаєте? А от я вам привела її поважного посланника. Спеціально приїхав, аби вас навідати і передати уклін від неньки України.
Слава Ісусу Христу, пане Петре, чемно привітався консул, тиснучи не по літах міцну руку ветерана.
Слава навіки Богу, відповів, із неприхованою цікавістю розглядаючи гостя. Я ще не чув, аби так віталися українські дипломати. Памятаєш, Стефко, позаторік також приходив консуль і навіть говорити не вмів українською. А тут так звертаєтесь, пане, як було вдома, у моїм селі.
А чому було? Так і нині у вашому й у моєму селі люди благословляють одне одного при зустрічі іменем Бога.