Вікторія Гранецька, Анастасія Нікуліна, Марина Однорог
Дім, у котрому заблукав час
Non omni tempore
Ви відчуєте, як щось невловиме стисне ваше серце. Смуток, трепет, тривога, полегшення відчуєте, як цей коктейль із емоцій струменить вашими венами, наповнює душу, перехоплює подих. Ні, ви не уявите цього, як робили раз за разом раніше, гортаючи чергову книгу. Ви відчуєте.
«Дім, у котрому заблукав час» роман-новела, в якому химерно переплітається повсякденність із магічним реалізмом, дійсність із містикою, самоаналіз із гранями зачаєного божевілля. Ниткою Аріадни сюжет витинає надзвичайні візерунки, не дозволяючи відірватись уже з перших сторінок, і тримає в інтелектуальному напруженні читача до самого фіналу. Як не дивно, авторам вдалося розповісти цю історію легкою, затишною і близькою кожному мовою, тож будьте готові до того, що в один момент слова роману звучатимуть для вас, наче внутрішній голос.
Катастрофа, що зветься так лише завдяки відповідному сприйняттю подій розгубленими громадянами. Загравання свідомості з підсвідомістю. Врешті-решт Революція, з якої народжується надія для безпорадних і розчарованих. О, ви не уявляєте, в яку мозаїку складуться всі ці архетипні образи й алюзії наприкінці!
Для мене особисто «Дім» став відкриттям бо вперше я впритул глянув на власне відображення очима сторонніх людей. Так роман Вікторії/Марини/Анастасії справді нагадує вікно в Задзеркалля, крізь яке нам видніється світ навиворіт, бездонна кроляча нора, про яку ми щосили хочемо забути.
Спробуйте нагадати собі про те, що старанно намагались виштовхати із памяті. Уважно придивіться до себе. А ким ви залишитесь, коли нарешті зрозумієте: часу не існує?
Non omni tempore. Вдумайтесь.
А потім Потім незалежно від вражень та висновків ви раптово відчуєте, як щось незбагненно-невловиме стисне ваше серце.
Знаєте, вам сподобається.
Влад «Змій» Сорд,воїн, поет, активний учасник Революції Гідності* * *Все, о Люцилію, не наше, а чуже, тільки час наша власність. Але й цю вічноплинну, непостійну штуку може відняти у нас кожен, хто цього захоче.
СенекаЦе розпочнеться просто завтра. Десь перед світанком на головній площі вашого міста ви завжди знали, що там має статися щось страшне. Стоятиме така тиша, якої не було від часів сотворення світу. Горітиме ліхтар навпроти зачиненої крамниці товарів широкого вжитку. Вітер знічевя ганятиме уздовж хідника зіжмаканий аркуш паперу здається, зірване зі стовпа оголошення, утім, для тітки-двірнички, котра заступить на зміну за якихось півгодини, його зміст не матиме жодного значення. Під лавкою біля входу у сквер спатиме безпритульний пес (двірничка прожене його мітлою, потім пожаліє, прикличе і погодує). Зрідка вулицею пролетить поодинока автівка (запізніле таксі або ж міліцейський «бобик» так, іноді вони теж не сплять). А от людей не видно. Зараз не час для людей.
На міській Ратуші, як завжди, гучно й урочисто забамкає великий годинник. Гляньте на циферблат і запамятайте час. Добре запамятайте, більше ви його не побачите. Тому що мине ще трохи хвилин, і годинникові стрілки раптом здригнуться і якось приречено й нерухомо застигнуть (чого, погодьтеся, з вашою міською Ратушею досі не траплялося). Скажімо, десь чверть на шосту. Запамятали?
А так більше нічого не станеться на головній площі вашого міста.
Поки що.
Розділ І
Чверть на шосту
Вночі йому знову снилися жахіття. Марилося, ніби він зробився дрібною піщинкою й потрапив досередини велетенського годинника поміж ґвинтів, коліщат, пружин, балансирів зі старої потемнілої міді. Годинниковий механізм рухався, він збирався розчавити піщинку, стерти її на порох, аби не заважала рахувати час. Піщинка ж перестрибувала з однієї шестерінки на іншу, намагалась утримати рівновагу на краєчку, як цирковий канатоходець, переховувалася, втікала. Та з годинникової пастки вибратися було ніяк. Попалася. Міцно затиснувши її між зубцями двох зустрічних коліщат, механізм зупинився і з тяжким скреготом та натужним зітханням завмер. Тоді піщинка прокинулася.
Оце наснилося Богдан розплющив очі, переконуючись, що ніяка він не піщинка, та й заснув не всередині гігантського годинника, а в своєму ліжку (точніше, на старому розкладеному дивані у найманій квартирці в середмісті). Проте він не квапився вибиратися з постелі (хоч і був тут сам, Мира пішла від нього місяців зо два тому), а перевернувшись на інший бік, спробував якомога довше продовжити цей ефемерний стан дрімання-досипання, ніби для того, щоб звично впорядкувати свої химери, класифікувати, пронумерувати їх, акуратно розкласти поличками, де їм належить зробитися зовсім не страшними. Ще десять хвилин А потім він неодмінно встане з дивана і почне збиратися на роботу. Цього разу він не запізниться, остання думка перед тим, як знову заснути, тепер уже міцним передранковим сном, без жодних сновидінь.
Такі ледачі «підйоми» вкупі з уже звичними запізненнями спіткали його щоранку. Коли ж рудий, добряче вгодований кіт Грубас знагла плигав на подушку, недвозначно даючи зрозуміти: уже й час снідати, господарю! він притьмом зривався з місця, химери розліталися врізнобіч, котисько схарапуджено вистрибував на стару книжкову шафу, аж забуваючи про їдло, починався новий день.
Скільки Богдан себе памятав, у нього завжди були негаразди з часом. Ніколи не чув будильників, хоч від їхнього пронизливого дзенькоту й ґвалтовного ревіння прокидалися мало не всі сусіди на поверсі цегляної пятиповерхівки й починали знавісніло гамселити у стіни й чавунні батареї опалення, та їх він також не чув, сприймаючи за звичний міський гуркіт, музичне тло великого міста, бо ж його вікна виходили на трамвайну колію, а до цього або звикаєш, або починаєш панічно шукати інше помешкання. Богдан звик, він узагалі був людиною звичок, рабом ритуалів, приміром, завжди і скрізь запізнювався, бо так уже повелося зі студентських, та де там, ще зі шкільних років, коли мама раптом перестала його будити, фатальний випадок, який визначив його подальше життя. Тож він давно не покладався на людей та будильники, хіба ввіряв підіймати себе Грубасові, чий шлуночок був незрівнянно чутливішим до плину часу, ніж будь-які механічні чи електронні пристрої. Цього вгодованого руданя вони з Мирою знайшли на вулиці майже рік тому, і він жалісливо нявчав, хоч і не скидався на безпритульного, навіть мав при собі шкіряного нашийника.
Схоже, загубився, бідолашний, сказала Мира і зробила першу стратегічну помилку подивилася йому в очі. І таку вселенську тугу випромінював самотній котячий погляд, що Мира не втрималася від другої стратегічної помилки вона приголубила кота. І він пішов слідом за ними. Що було робити? Вирішили до часу прихистити безхатька й розклеїти містом та поширити у соцмережах оголошення, що знайшовся прекрасний рудий кіт, повернуть за винагороду. Ніхто не озвався. Написали вже без винагороди, знову ніхто. Так шестикілограмовий рудий котяра зостався жити у найманій квартирці цегляної пятиповерхівки з вікнами на трамвайну колію, отримавши промовисте йменнячко Грубас.
А потім Мира пішла від них, зникла без сліду, тож Богдан тепер сам щоранку прокидався від котячого погляду, що незмигно вимагав їжі. Далі вилежуватися було не можна. Він зривався на ноги, годував Грубаса, насипаючи йому до миски сухого котячого корму (як завжди більше, ніж Грубасові належалося до сніданку), заскакував на три хвилини в душ, потім хапався за зубну щітку, одночасно надягаючи штани, і лише після цього зважувався глянути на годинник, аби побачити, на скільки запізнився сьогодні
Цього ранку великий настінний годинник із допотопною мідною зозулькою показував рівно чверть на шосту. До роботи Богданові було на девяту. Оце так жарти Це ж скільки ще він міг поспати!
Чи ти здурів, Грубасе? обурено повернувся до котиська, який без жодних докорів сумління заходився біля свого сніданку. Нащо підняв мене о такій порі?
Грубас не вшанував його відповіддю, тож Богдан вирішив ще випити кави. Час, хай йому, на каву тепер є! Ранковому кавуванню він зазвичай віддавав півгодини, або й півтори, коли забував про рух годинників. І тоді можна було зайнятися блаженним «нічогонедуманням», яке так добре перезавантажує мізки на початку складного робочого дня. Або ж безнадійно загрузнути у спогадах і ще більше запізнитися на роботу це вже як пощастить. Узагалі, найщасливіші миті його дорослого життя пригадувалися насамперед тим, що він втрачав відчуття часу. Коли ж приходив до тями, їх, отих митей, уже не було поруч.
стрибок із парашутом, коли чесно висмикуєш кільце і не падаєш, а розчиняєшся в розрідженому проваллі неба, не віриш, що торкнешся твердої, звично-зрозумілої поверхні землі, аж доки не опиняєшся посеред колючої стерні якогось поля на краю світу й знавісніло «гасиш» розбурхану парусину, хапаєш адреналін, повертаєшся у час.
тиждень у літніх Карпатах (випадково якось так вийшло, зірвався і поїхав) серед заплутаних плаїв, смарагдових лісів, посивілих гірських верховин у вуйка, що направду вважав себе мольфаром, казав часу не існує тут, у Карпатах Дід просив, залишайся у мене, передам тобі свої уміння, а він злякався, утік посеред ночі назад у своє життя. Коли це було? Рік чи два тому? А що, як цього не траплялося взагалі, він вигадав і Карпати, і вуйка-мольфара, і себе в його пропахлій сушеними травами колибі?