Інший науковець теж колись змусив перекладача-початківця червоніти. Щоправда, науковця в тому ледве чи можна було звинувачувати. Поважний сивобородий пан про щось довго й монотонно оповідав, і Богдан, собі на лихо, не розчув одне зі слів, а коли насмілився перепитати, то вже професору почулося зовсім інше слово, співзвучне з належним, однак нецензурне. Шляхетний пан у маленьких чорних окулярах довго сміявся. А Богданові довелося заповнювати незручну паузу перекладати їхній діалог з професором. Тоді вже реготала вся аудиторія. Окрім зніченого Богдана, звісно. Тому синхронних перекладів він намагався уникати, ховаючись за монітором компютера. І оскільки директор бюро трохи цінував уміння своїх працівників, Богданові це часом вдавалося. Але щойно було вирішено розширити діяльність невеличкого бюро перекладів до туристичної агенції хай теж невеличкої, і кабінетні перекладачі мусили перекваліфікуватись у досвідчених гідів для знуджених натовпів туристів кожен у країні, мовою котрої володів. Це дало нагоду побачити трохи світу (за рахунок роботодавця), але такі подорожі зазвичай починались і закінчувались оглядинами урбаністичних принад у супроводі туристичної групи з аматорськими фотоапаратами, тож відчути себе Туром Хейєрдалом[1] ані Богданові, ані решті найманих працівників новоствореної «агенції мандрів» так і не довелося.
Попри все він любив свою роботу за її відносну стабільність та зарплатню у твердій валюті, любив своє робоче місце біля широкого вікна темно-брунатний стіл без гострих кутів, заокруглено-овальний. На столі великий плаский монітор з пляжним краєвидом Сейшелів на заставці, колонки, мишка, клавіатура, стос паперів. Два кактуси Кеша і Гоша поглинають негативну енергію. Поряд іконка янгола-охоронця від мами. Лампа над столом чорна, пластикова, лаконічна. Фотографій на видноті немає, хоч у нижній шухлядці його столу портрет гарненької рудої дівчини, забраний у сріблясту рамку, Мира. Якщо вона повернеться, він виставить її фотографію на стіл. І нарешті крісло велике, темно-шоколадне, на коліщатках, куплене за власний кошт у меблевій крамниці через дорогу. У ньому Богдан почувається великим босом, але не забуває, що підлеглий. Найкращі перекладачі ніколи й нічого не забувають. Саме за це унікальне вміння його досі не звільнили, хоч шефові вже в печінках сиділи оті Богданові мало не щоденні запізнення. Схоже, він запізниться і цього ранку Прокидайся, хлопче!
Богдан здригнувся. То він досі вдома? Зненацька його погляд спіткнувся об старий настінний годинник, з котрого сьогодні ще жодного разу не визирнула зозулька (а мала б робити це щогодини!), і хлопець здивовано відставив убік горнятко вже вистиглої кави. Підвівся. Поволі наблизився до стіни і вдивився у старезний, вицвілий від часу циферблат із колом раніше лискучих, а зараз потемнілих і нечітких цифр. Годинникові стрілки не зрушили з місця. Довкола було так само чверть на шосту.
Він важко перевів подих. Ну, звісно, проіржавів старий механізм Треба якось сісти на дозвіллі, розібрати, почистити і змастити його оливою. Чи краще віднести до ремонтної майстерні на сусідній вулиці, бо де його візьмеш, оте дозвілля? Та й копирсатися в нутрощах старезного дзиґаря, успадкованого ще від діда-прадіда, він не мав особливого бажання, хоч і трохи розумівся на годинниковій справі, тож цілком міг полагодити його самотужки. Потім із цим розберуся, вирішив Богдан, зараз треба дізнатися час і поспішати на роботу. Ще й наручний годинник, подарований батьком до випускного, десь запропастився, як на лихо! Нічого, згодом знайдеться
Богдан підняв з підлоги дешевого пластикового будильника китайської збірки (завжди купував найдешевші будильники, щоб не шкода було жбурляти їх у стіну, коли вони зранку починали дзеленчати). Стрілки китайського дива так само не рухалися, мертво показуючи чверть на шосту. Дивина та й годі! От уже як не щастить то не щастить Але чого тут дивуватися, все просто мабуть, «накрилася» батарейка. Треба буде купити нову дорогою з роботи, нагадав собі й потягся за смартфоном, аби дізнатися час із сенсорного екрана.
Коли ж Богдан уздрів чотири незмигні електронні циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвічувався час, він зрозумів, що в світі щось перевернулося. Відшукав у списку контактів і набрав номер друга з роботи. «Вибачте, мережа перевантажена», повідомив йому електронний голос телефонного оператора-автовідповідача. Схопив зі столу пульт і увімкнув телевізор, поклацав каналами з екрана кожного на нього дивилась статична заставка з написом: «Вибачте, у нас технічні проблеми». Усі чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу Інтернет, та жоден сайт навіть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вікно, сподіваючись побачити апокаліптичну картинку нашестя іншопланетян, зомбі чи сусідів, що перетворилися на упирів. Нічого. В прямому сенсі нічого. Тому що на його трамвайну колію, схоже, сьогодні не виїхав жоден трамвай, та й людей на зупинці теж не видно
Коли ж Богдан уздрів чотири незмигні електронні циферки 05:15 у кутику дисплея, де зазвичай висвічувався час, він зрозумів, що в світі щось перевернулося. Відшукав у списку контактів і набрав номер друга з роботи. «Вибачте, мережа перевантажена», повідомив йому електронний голос телефонного оператора-автовідповідача. Схопив зі столу пульт і увімкнув телевізор, поклацав каналами з екрана кожного на нього дивилась статична заставка з написом: «Вибачте, у нас технічні проблеми». Усі чомусь вибачалися. Спробував зайти в мережу Інтернет, та жоден сайт навіть не починав вантажитися. Хоч тут не вибачаються. Визирнув у вікно, сподіваючись побачити апокаліптичну картинку нашестя іншопланетян, зомбі чи сусідів, що перетворилися на упирів. Нічого. В прямому сенсі нічого. Тому що на його трамвайну колію, схоже, сьогодні не виїхав жоден трамвай, та й людей на зупинці теж не видно
Богдан схопив куртку і вискочив з дому. За мить повернувся, відчинив кватирку (завжди зоставляв її прочиненою для Грубаса а раптом щось станеться і він, Богдан, уже ніколи не повернеться додому не вмирати ж котові голодною смертю). По тому грюкнув хатніми дверима, збіг східцями на перший поверх, роззирнувся у дворі. Порожньо. Минувши свою бічну вуличку, Богдан опинився на головній площі міста і завмер біля юрмища людей, що стояли і розгублено дивилися на міську Ратушу з годинником, час на котрому зупинився чверть на шосту.
Схоже, сьогодні чверть на шосту зупинилися всі годинники на Землі.
Розділ ІІ
Світ без часу
Натовп біля Ратуші щільнішав люди надходили й надходили перелякані, спантеличені, заскочені. Трясли своїми наручними годинниками усіма як один зупиненими, шукали бодай когось, чий годинник показав би для них час.
Не підкажете, котра година? тільки й лунало звідусіль.
Ніхто не міг підказати. Усі годинники завмерли рівно чверть на шосту. Час зробився на вагу золота.
Що сталося? друге запитання, з котрим перехожі кидалися одне до одного.
Чинна влада розводила руками. ЗМІ вичікували. Ратуша мовчала. Ніхто не знав, що сталося.
То що ж робити? врешті хапалися за голову.
Ніхто не знав, що робити. Мобільний звязок обвалився так багато людей одночасно телефонували комусь, аби спитати, котра година, що мережа не витримала. З часом обіцяли відновити, однак треба було щось придумати з тарифікацією дзвінків, без годин, хвилин, ба навіть секунд мобільний звязок не міг існувати. Телебачення ніби випарувалося кожен, хто у пошуках відповіді хапався за пульт і вмикав телевізор, бачив лише зернисті шиплячі екрани, іноді знайому заставку «Вибачте, у нас технічні проблеми», і жодних новин, жодних екстрених повідомлень Інтернет пішов туди ж коли людство нестримним потоком ринуло до віртуального простору, сайти та соціальні мережі луснули, як мильні бульбашки. На мить постала тиша, якої Земля не знала з часів вимерлих динозаврів.
А потім усе прокинулося, завирувало люди збивалися у натовпи, кудись бігли, їхали та йшли, бо гуртом не так страшно, та й можна з кимось поговорити. Незабаром зясувалося, що їхнє містечко не самотнє у своєму безчассі те саме спіткало Київ, Варшаву, Лісабон, Берлін, Лондон, Париж, навіть Нью-Йорк, Мехіко, Оттава та Сідней не знали, котра година.
В одну мить по всьому світу зупинилися годинники. Чверть на шосту за київським часом.
Здавалося, людський світ перетворився на довжелезний пасажирський потяг, що зійшов із рейок, спочатку у провалля полетів перший вагон і потягнув за собою решту іграшковими кубиками вони нагромаджувались один на одного, трощилися, ламалися й деформувалися, аж доки не утворили купу брухту, з котрої до неба здіймався сивий дим. Ніби й дрібничка втрата годинникового часу, але на хвилинах, годинах та секундах виявилося так багато завязано у звичному житті, так багато заплановано, що враз усе полетіло шкереберть.
Містяни кинулися у майстерні до годинникарів, трясли гарантійними талонами, вимагали ремонтів та надії, благали повернути час. Але чи то минулої ночі трапилась якась усесвітня годинникова афера, чи то всі годинникарі якимсь чином змовилися між собою, та ніхто з них не спромігся полагодити жодного годинника механізми для вимірювання часу просто фізично відмовлялись запускатися. І нехай би вже просто старі кварцеві чи механічні часоміри вийшли з ладу але ж ні! новітні електронні пристрої теж завмерли циферками чверть на шосту. Ніби хтось прокляв їх. На земній кулі не залишилося жодного годинника, здатного показувати час.