Наступний кадр: дівчина, котра так само вирішила звести рахунки з життям через нещасливе кохання. Ось вона роздягається й опускається у ванну, наповнену теплою водою, бере до рук гостру бритву і збирається перетяти собі вени. І тієї миті, як хлопець здивовано зістрибує з перил, щось у свідомості цієї дівчини так само клацає, вона шоковано дивиться на лезо бритви, яке тримає за міліметр від свого запястка, і відводить руку. Натомість вона спокійно поголить ноги, зробить педикюр і, як завжди, «при параді» вибереться з дому. Дорогою побачить того хлопця з мосту, на мить вони навіть зустрінуться поглядами, але біль уже не гризтиме їхні серця, хоч якусь годину тому вони ледь не вкоротили собі віку одне через одного. Скільки ж мук вони завдали й зазнали у тій, іншій реальності, де ще жили кохання, ненависть, ревнощі та страх бути покинутим? А тепер навіть не впізнають одне одного.
«Розкішні ніжки!» усе, що зараз подумає про неї хлопець (коротка спідничка й туфлі на високих підборах зробили свою справу).
«Шикарний торс!» єдина нова думка дівчини, адже чорна футболка, наче друга шкіра, туго облягає рельєфні мязи незнайомця
У наступному кадрі ці двоє вже будуть у ліжку, та єднатиме їх лише тілесний потяг, про жодні почуття більше не йтиметься в переінакшеному людському світі. Люди стануть секс-гурманами, хороший секс буде прирівнюватися до вишуканої вечері від шеф-кухаря найкращого ресторану. Такий секс приносить естетичну й чуттєву насолоду, але кому спаде на думку від цього шаленіти: стрибнути з мосту чи перетяти собі вени? Нікому. То ж тільки їжа. Це ж тільки тіло.
Щоправда, той хлопець чимось схожий на Богдана (якби Богдан пішов у спортивний зал і трохи підкачався), а дівчина справді віддалік нагадує Миру хіба що Мира не носила таких височенних підборів, та й загалом видавалась меншою на зріст, аніж та, «кіношна», дівчина А в усьому іншому просто викапані копії героїв фільму. Що, як і вони з Мирою бачили одне одного у місті без часу мільйон разів, просто не впізнали, не зауважили, бо нова реальність цілком спотворила їхнє світосприйняття?
Здається, дощ уже скінчився. Хоч яка різниця? Богдан знову визирнув у вікно, зупинив погляд на закоханій парі, що в примарному світлі ліхтарів крокувала нічною алейкою, міцно тримаючись за руки, ковзнув очима по їхніх обручках, котрі тьмяно зблиснули у напівтемряві
Як? промайнула зла непрохана думка. Як ви так можете? Як вам вдалося?
У нього жодного разу в житті не дійшло до шлюбу, стосунки танули в його руках, стікали водою між пальців, він умів зводити їх нанівець.
Тобі просто не потрібна жінка! кричала під час останнього зясування стосунків котрась із його дівчат. Ти не створений віддавати!.. Ти порожній
Мира так не казала. Вона просто мовчки пішла, коли зрозуміла, що він порожній.
Розділ ІV
Кохати і кохатися
Так солодко кохати у шістнадцять, так легко зізнаватися у почуттях, удвічі палкіше вгамовувати свою спрагу поцілунками, відпускати крила одні на двох. Дарувати нездійсненні обіцянки, у думках віддавати життя одне за одного, мучити і мучитись надуманими образами й нестерпними ревнощами, доводити до відчаю скаргами та звинуваченнями і віддаватись до останньої краплини у примиреннях. Так солодко літати вдвох, відчувати себе небожителями, не думати про час, відвойовуючи у нього кожну мить, щоб довше побути разом. А потім твоя половинка кудись зникає, забравши твій розум, твій спокій і твої крила, а ти залишаєшся наодинці з вашими спільними спогадами, такий земний, самотній і спустошений.
Так легко кохати у девятнадцять, коли ти вільний, без особливих планів на майбутнє і без зобовязань. Просто бути поруч, без обіцянок та умовностей. Насолоджуватись одне одним без почуття провини. Так само легко відпускати і з головою пірнати у нові стосунки, в яких закохуватись по-новому. Без зайвих думок дарувати одне одному щастя, отримуючи більше, ніж вкладаєш. Витрачати час на когось без жалю, адже цей хтось дарує свій час тобі у відповідь. Не зважати на час узагалі, бо ж будуть інші коханці, і для них він теж знайдеться.
Так боляче кохати на межі близько тридцяти, так важко миритися з її звичками, її істериками з плачем та биттям посуду. Так складно дізнаватись, що у неї на душі. Пече вогнем у скронях її минуле. Подумаєш, скільки рук обіймало її плечі, скільки вуст торкалось шкіри, скільки пальців пестило волосся, і вішаєш собі петлю на шию. Так довго будувати наново мости й фундаменти, щоб стосунки ставали міцнішими, не розвалилися після чергової сварки. І жити тільки майбутнім, твого, її, ваших дітей. Рахувати кожну годину, день і рік, прожиті разом. Памятати усі важливі дати, усі річниці й забути у часі про себе взагалі.
А чи існує кохання в сорок, пятдесят, вісімдесят і перед смертю? Чи може хтось на останньому подиху сказати, що закоханий? Який термін придатності у кохання, скільки часу потрібно, щоб воно згасло чи розгорілось наново? Час безликий, як і кохання. І тільки ми можемо дати їм обом свої обличчя.
По життю Богдана встигло потоптатися чимало дівчат, як по новенькому пухнастому килимку біля дверей. Хтось витер тут старі черевики, вимазані у болоті, хтось обережно роззувся, хтось залишив чорну мереживну панчоху чи загубив набійку від нових рожевих босоніжок. Але килимок щоразу доводилось усе ретельніше витріпувати, все більше бруду застрягало в ньому, та й міль проїдала час від часу, тож він був поцяткований барвистими латочками, кожна з яких мала свій час і своє імя Із кожною з тих особливих дівчат у нього, здавалося, було й кохання, найчастіше нерозділене. Та щоразу інше.
У шість років він був у захваті від войовничої Руслани, яка водилася лише з хуліганами та розбишаками і звертала увагу на неповороткого повненького хлопчика у штанях на підтяжках лише для того, щоб зробити йому чергову капость. А він млів від її уваги, це ж бо була увага! Хіба не про нього вона думала весь день, коли запропонувала іншим хлопцям вилити в його портфель пакет кефіру? Хіба не йому вона віддавала найдорогоцінніші хвилі свого часу, даруючи дзвінкий сміх та веселі посмішки? Дарма, що глузуючи. Хіба не його імя найчастіше вимовляли її губи, рожеві та пахучі, як солодка карамелька? Дарма, що поруч з імям були лише знущальні прізвиська замість добрих слів
Перше кохання й запамяталося таким на межі всепоглинаючого щастя і приниження, але навіть приниження приносило йому задоволення, бо йшло від неї його золотоволосого ідола. Але минуло кілька років, Руслана раптом розповніла і з прегарної розбійниці перетворилася на невдоволене порося, втративши усю свою войовничість та принадність. І в Богдана, який звик кохати очима, вже у шостому класі зявився новий обєкт обожнювання Людмила Володимирівна.
Вчительці англійської мови було не більше двадцяти пяти, і вона не мала звички ховати свою молодість і красу. Розпущене блискуче волосся до лопаток, вузенькі короткі сукенки, що відкривали стрункі рівні ніжки, які дзвінко вистукували тоненькими підборами по шкільних коридорах. А ще від неї так приємно пахло весною, квітами, цілим ароматним полем пахучих троянд. Тож, окрім Богдана, в Людочку так її називали у педагогічному колективі було закохано ще з півшколи.
Але хлопець не поспішав робити дурних учинків на кшталт розмальовування дошки зізнаннями в коханні, дарування квітів, вирваних зі шкільної клумби, чи несміливого підсовування шоколадок, куплених за гроші для обіду. Бо на всі ці знаки уваги вчителька реагувала однаково дякувала, голубила по голові зашарілого прихильника і просила більше такого не робити. Солодощі вона просто розгортала в класі та пригощала ними всіх охочих учнів. Тож Богдан зрозумів для того, аби привернути увагу красуні, потрібно вигадати щось більше, ніж оті наївні подаруночки, та що там навіть більше, ніж ідеально визубрене домашнє завдання чи додатково вивчений вірш. Йому потрібен був Учинок. Учинок Справжнього Чоловіка, який би одразу ж виділив його серед інших, зробивши вищим на голову. І, можливо, тоді вона не просто проведе своїми тоненькими пальчиками по його волоссю, а навіть поцілує в щічку. На цих думках хлопець густо червонів і біг до їдальні.
Звичка заїдати сильні емоції завжди була кращим рятівником у будь-якій ситуації. І от, під час поглинання пятої поспіль булочки з какао, йому в голові склався геніальний план, який він зібрався здійснити того ж дня.
На уроці англійської Богдан, як завжди, бадьоро розповів біля дошки завчений напамять текст, але за свою парту повертатися не поспішав. Натомість відсунув бузкову фіранку, що майоріла над прочиненим вікном, видерся на широке підвіконня і оголосив:
Людмило Володимирівно! Я вас люблю! Але не так, як всі, а набагато більше! І я готовий довести свої слова зараз я стрибну вниз із цього вікна! Заради вас, я але чи то сьогодні в нього видався невдячний день, чи зорі склалися йому інакше, та завершити свою заздалегідь приготовану промову хлопцеві не вдалося.
Богдан незграбно зачепив повненькою литкою вазон із драценою, якою так пишалася вчителька, коли ж той почав хилитися за вікно, з переляку потягнувся за ним. Напевне, пята булочка таки була зайвою, бо хлопець не втримався, безпорадно ухопився за бузкову фіранку, і вже в ній (як римський імператор у тозі) полетів на вулицю вслід за нещасним вазоном. Замість красивого стрибка герой здійснив ганебне падіння під істеричні крики Людочки й сміх однокласників, і таке ж непоказне приземлення на купу гнилого листя, що його нагріб двірник просто під вікнами кабінету англійської мови. Добре, що то був лише другий поверх. Згодом Богданові довелося пережити «енну» кількість виховних розмов з класною керівничкою, шкільним психологом, батьками, прохання «більше так не робити» від Людмили Володимирівни й огидне прізвисько Смітюх (бо ж приземлився на купу сміття). А ще, кульгаючи додому за два тижні після «позору», він побачив, як кохана вчителька англійської сідає в автомобіль до лисого мязистого дядька, щось мило щебечучи йому на вухо.