Довгі, міцні пальці Северина обхопили стояк мікрофона. Всі жінки в залі вже вмлівали. Екзальтовані панянки, які ніколи не проминали виступів Северина, стверджували, що крім його феноменального тембру, його чарівного співу, їх насамперед розпалювали ті його жилаві руки, ті витончені, міцні, кощаві пальці. Вони творили з ними щось несамовите, доводили до цілковитого екстазу, кидали їх у гарячий піт, у сльози, робили їх усіх мокрими. А-а-аххх!.. І той голос, і ті його пальці доводили їх до такого стану, що ті нещасні панянки заледве себе стримували, аби не кинутися на сцену і не роздерти того чортового Северина на кавальчики!
Після кількох вступних тактів Северин заспівав, спрямувавши всі хвилі найніжніших емоцій, найчистіших почуттів у той тьмяний куток зали, де в струменях гарячого повітря тремтів її силует
Ми нині стрінулись знову,
По днях розлуки й туги,
І розпочали розмову,
Яку давно вже вели.
Знаю я, знаю, кохана,
З ким вечорами стоїш,
З ким ходиш квіти збирати,
Про кого мрієш та сниш.
Завтра я візьму револьвер,
І груди свої прострелю,
Дай, мила, уста ружові,
Дай, заки я ще жию.
2
Викликало сумнів, чи личило той заклад на Підзамчі, відкритий у приміщенні складу збанкрутілої ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», посеред інших цехів і варштатів, так гучно називати «дансингом». Дехто вважав, що Зеник під старість геть зварював. Ще мало за життя під спідниці ріжні залазив, то ще йому, на старості років дансинг подавай! Бо сам вже ся сунути туда не годен, то хоч си подивит як то єнчі баби ниньки ся перекидают!
Та старий Смага дуже добре знав, що робить. Не так його ті баби турбували, як давня, незгасима пристрасть до живої музики, до того вулканічного чорного джазу, до танґо, самби і фокстроту. Сам Зеник за своє бурхливе життя перепробував усі можливі музичні інструменти і потрохи вмів грати на кожному. Та якась непояснима пристрасть володіти всіма інструментами одразу брала у ньому гору. Він усе своє життя намагався влаштовувати якісь концерти, виступи, збирав батярів грати в джазових оркестрах, сам грав на танцях, весіллях, похоронах, хрестинах, уродинах. Де тільки не звучала музика на Замарстинові, Рогатці чи Клепарові, кожен, хто раптом шукав Зеника Смагу, сміло міг йти туди і знайти його там, бо він там був.
Зеника любили й шанували, та не всі. Усе своє життя мав він одну проблему свої його не дуже сприймали і все зиркали на нього підозріло через оту дурнувату, як вони гадали, пристрасть, оте захоплення тим бісівським, прости Господи, джазом! Отими всіма заокеанськими, чужинецькими музичними витребеньками, що й музикою не назвеш!.. Тьху!.. І все намагалися навернути його на українську класику.
Треба сказати, що вся та неймовірна історія Зеника Смаги, яка фантастичним робом повязала його долю з долею ткацької фірми «Соломон Рубінштейн і син», тягнулася вже дуже давно. Сам Зеник ніколи в життю не зміг би взяти той склад у свою власність, якби не щасливий для Зеника і нещасний для родини Рубінштейнів драматичний збіг обставин. Річ у тім, що Зеник дуже добре знав єдиного, безталанного сина Соломона Рубінштейна Самуїла.
Бідака Самуїл через нещасливу любов до прекрасної і недосяжної Рахілі почав іноді вчащати до однієї дуже славної і не менш сумнівної кнайпи біля Краківського базару. Там вони й познайомилися з Зеником, і якось так дуже швидко заприятелювали, а потім і подружилися. Та так, що Зеник одразу став найріднішим кумплем Самуїла на все життя. Настільки рідним, що Зенику не раз доводилося тягнути пяного Самуїла на своєму карку до його помешкання і довго потім вислуховувати дошкульні і несправедливі образи, ще й погрози не в міру злих родичів Самуїла віддати Зеника під арешт! За що? Зеник того ніяк не міг второпати. Він же ж добре зробив для Самуся, принісши його додому.
Хоч як він не виправдовувався і не намагався розяснити ситуацію, хоч як не божився, його слова не мали такої сили. Врешті, шляк трафив Зеника щоразу пояснювати одне й те саме, і він у відповідь вже сам погрожував тим бісовим євреям поліцією. Бо його вини в тому не було жадної!.. Гик!.. Він не винен, що той Самусь їхній пє. Зеник йому ніколи не наливає! І то всі можуть підтвердити Гик!.. Навпаки, то Самусь сам його постійно пригощає! І ваш Самусь вже не маленький, щоби за ним постійно доглядати! І вони, його родичі, ще мають бути вдячні Зенику Гик!.. який щоразу допроваджує їхнього Самуїла додому цілим, неушкодженим і не пограбованим! Але якщо таке в них ставлення до його доброти, то Зеник Гик!.. клянеться ніколи більше не звязуватися з їхнім коханим Самуїлом, і нехай він від нього відчепиться!.. Назавжди!.. Гик!.. А ні, то тепер Зеник заявить на них у поліцію!.. І на тому фертик!.. Честь!.. Гик!..
І Зеник гордо відступав у глуху, темну ніч
Та родичі нещасного Самуїла й самі все дуже добре знали, що Зеник хлопака чесний, справедливий і щирий, віддано переймається музикою, і що всі слова його про Самуїла то чистісінька правда. Та крім усього той Зеник вмів добре тримати свого язика за зубами, а для них то, в такій делікатній ситуації, було найціннішим. От тільки не знали вони, що мають чинити зі своїм нещасним Самуїлом. Врешті, так погадавши, вирішили нехай! Нехай вже той дивакуватий Зеник приводить чи приносить їхнього Самуїла додому, ніж би то мали робити поліцейські. І за якийсь час уже Самусь знову розшукував по кнайпах Краківського передмістя свого укоханого Зеника.
Так то тривало доти, поки вся родина Рубінштейнів не пересвідчилася остаточно, що їхнього нещасного родича скосила унікальна і надзвичайно рідкісна для жидів недуга алкоголізм. Та так скосила, що якогось вечора, коли Зеник у родинних справах був десь поза Львовом, Самуїл, перебуваючи у стані глибокого відчаю, що не може знайти свого кумпля, невідомо яким робом опинився на Кульпаркові.
Вся та пригода мала б залишитися в таємниці, але вона зненацька завдала страшного удару по слабкому серцю старого Соломона Рубінштейна, і той удар був такий моцний, що старий невдовзі помер. А що він до нестями любив свого нещасного синочка Самуїльчика, і до останньої миті надіявся, що той схаменеться, що все у нього ще налагодиться в житті, то й зробив його спадкоємцем усіх своїх статків.
Спочатку родина Самуїла намагалися контролювати фінансові витрати свого безталанного родича. Та справи фірми й без того йшли вкрай зле. Багато що залежало тільки від волі власника, і кредитори, відчувши цю слабинку, були невблаганними: або або! Правдою було й те, що фірма ця, хоча й опинилася в жалюгідному стані, та все ж на підприємницькому ринку ще зберігала до себе інтерес, залишаючись і далі ласим шматочком.
Врешті родичам Самуїла якось вдалося заборонити йому без їхньої згоди порядкувати фінансами фірми. Але такий крок лише погіршив загальну ситуацію. Самуїл почав позичати невідомо де, невідомо в кого, роздаючи направо і наліво підозрілі векселі. А потім він шукав свого коханого Зеника, і починалося невеселе свято з присмаком невтішної гіркоти за нерозділеним коханням до такої недосяжної Рахілі. Самуїл все розповідав та все виливав із себе потоки гірких слів та сліз. А Зеник мусив то все слухати і співчувати нещасному Самуїлу.
Дійшло до того, що Самуїл став позичати гроші у Зеника також. Знаючи достеменно всю ту історію з тими позичаннями і передбачаючи, чим то все могло би скінчитися, Зеник вирішив сам звернутися до його родичів з пропозицією доброчинного ґешефту. Нехай уже він, Зеник, опікуватиметься їхнім Самуїлом, якщо той так прикипів до нього. Але Зеник хотів би мати якісь гарантії, що його гроші й зусилля компенсуються.
Фірма «Соломон Рубінштейн і син» одною ногою вже стояла на межі банкрутства і родичі Самуїла відчайдушно розробляли плани можливого порятунку. Але й із Самуїлом треба було щось теж вчинити. Тож пропозиція Зеника виявилася надзвичайно доречною. Тому Зеникові запропонували під заставу отой старий, занедбаний склад, який не використовувався ще за життя старого Соломона.
Радості Самуїла не було меж! Бо виходило так, що Зеник відтепер мовби ставав його компаньйоном. А родичі на якийсь час здихалися клопотів із Самуїлом. Він щовечора пунктуально зявлявся у супроводі Зеника, нікого не турбуючи, опинявся у своєму ліжку і тихо, мирно засинав.
Невідомо скільки б воно ще так тривало, але все частіше Самуїл, з невідомих причин не зустрівши свого Зеника по знайомих кнайпах, знову і знову опинявся на Кульпаркові. Врешті опинився він у тому закладі остаточно. Бо вже перебував у такому стані, що випускати його серед людей було б небезпечно. Зеник роки два навідувався до нього, приносив якісь смаколики. А одного сонячного дня Самуїла не стало помер від туберкульозу.
Все рухоме і нерухоме майно фірми «Соломон Рубінштейн і син» було продано за борги. Нові власники спробували забрати у Зеника склад, але той навідріз відмовився просто так віддавати склад і поставив питання руба: або повертають йому витрачені на покійного Самуїла гроші і фінансово компенсують увесь змарнований на нього час і зусилля, або відмовляються від претензій на те приміщення.
Зеник Смага то був ще той батяр! Зовні такий добрий, лагідний, привітний, що й хробака не образить, він тим своїм виглядом багатьох уводив в оману. Кому здавалося, що з нього можна шнурки вити ага, якраз!.. Внутрішньо Зеник Смага був хлоп твердий, як мур! І коли надумав домогтися свого, ставав непоступливим як бик, затятим і таким, що краще цофнутися йому з дороги на бік!