Отже, тематика пєс Лопе де Веги апелює до національних звичаїв, історії, легенд, пісень, традицій і вірувань, а загальнолюдське та універсальне письменником настільки майстерно адаптуються до рівня сприйняття його співвітчизників, що стають для іспанців чимось своїм. Матеріал для творів він бере із середньовічного епосу і хронік, з анекдотів, з побуту, з усього, що його безпосередньо оточує. Принципи поетики «нової комедії» резонують з очікуваннями всіх верств публіки як аристократії, так і глядачів з нижчих щаблів суспільства. Усе це робить Лопе де Вегу іспанським народним драматургом у повному розумінні цього слова.
Комедія «Собака на сіні» Лопе де Веги належить до різновиду пєс, які створювались для постановки у палацах. Науковці датують її появу 1613 роком (за іншими даними твір міг бути написаним між 1613 і 1615 роками). Друком вона вийшла 1618 року, і тоді ж відбулася премєра. Її слава не обмежується тільки золотої добою. Свідченням стійкого інтересу до неї є популярність серед сучасних драматургів і кінематографістів. На теренах колишнього СРСР широко відома двосерійна адаптація комедії «Собака на сіні», здійснена Яном Фрідом, премєра якої відбулася 1 січня 1978 року. В Іспанії екранізація комедії вийшла у 1996-му і принесла відомій режисерці Пілар Міро та її знімальній групі сім премій Гойя в різних номінаціях. На думку відомого літературознавця Віктора Діксона, серед головних достоїнств, які забезпечують успіх цього безсмертного твору, слід назвати «конденсовану, карколомну і водночас прозору інтригу, живі і багаті діалоги й чіткі характеристики головних персонажів».
Назва пєси становить початок відомого іспанського прислівя «el perro del hortelano ni come las berzas ni las deja comer а su amo» «собака огородника не їсть капусту і не дає її зїсти своєму хазяїну». В російській і українській літературах склалася традиція перекладати назву твору як «Собака на сіні». У повному вигляді прислівя звучить так: «Собака на сіні лежить, сам не їсть й іншим не дає». Існує думка, що цей дотепний вислів походить з байки Езопа, яка розповідає про «собаку в яслах», що ричить на того, хто наближається до сіна, хоч сама його не їсть. Очевидно, заміна в перекладі «капусти» на «сіно» і перенесення дії з «городу» до «ясел» дещо змінює у смислах, закодованих у творі. «Сіно» людина не може їсти, внаслідок чого у перекладі знищується вся сексуальна частина смислового спектра комедії, адже під «зїданням» Лопе має на увазі задоволення сексуальної пристрасті. За змістом пєси стає очевидним, що «зрілий овоч капуста» це кохання Діани до свого секретаря Теодоро. Воно буквально катує жінку, але вона не може наважитись дати йому вихід через свою приналежність до аристократії і через комплекси «доблесті» і «честі», навязані їй оточенням. Пікантність ситуації полягає в тому, що вона і собака, і капуста (овоч настільки зрілий, що треба тільки простягнути руки і зірвати його), а Теодоро є, якщо слідувати логіці прислівя, огородником-хазяїном, тобто тим, хто заволодів її серцем. Проте за своїм становищем саме Діана є справжньою хазяйкою, а Теодоро її служник. Йому вона не дає «зїсти» себе, хоча так бажає бути «зїденою». Вона захищає свій «город» (палац ложе тіло), водночас розуміючи, що давно настав час знімати врожай. Назвавши графиню «собакою», Лопе явно розраховував на шоковий ефект, адже в літературі золотої доби слово «perro» («собака») було синонімом образливих слів «ниций», «рабський» і «ревнивий». У пєсі графиня насправді поводиться, як собака: палає заздрощами, ревнує, слабує на надмірне марнославство, кусає тих, хто нижчий за неї на соціальній драбині. Більше того, практично всі персонажі комедії проявляють більшою або меншою мірою риси «собачого характеру». Навряд чи молодик її щиро кохає, але й він також шукає способи перетнути прокреслену суспільством соціальну межу. Водночас російський і український варіант перекладу назви хоч і «замовчує» сексуальні конотації твору, зберігає відтінок тлумачення пристрасті як чогось приземленого і такого, що народжується за умов різниці в статусах персонажів. Остання обставина відіграє велику роль у розгортанні драматичного конфлікту.
Лопе поміщає свою героїню у справжню пастку: «Вона сама палає бажанням, жадає бути жаданою і вимушена приховувати свої почуття, оскільки чоловік, якого кохає, не належить до її соціального класу» (Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо). Любовне божевілля Діани майстерно «підігрівається» Теодоро тим, що секретар паралельно веде роман з Марселою (у тексті Марчеллою). Дівчина також служниця, і усвідомлення, що Діана страждає від ревнощів до такої низької істоти, тільки підсилює пристрасть графині. На певному етапі інтрига настільки заплутується, що у публіки складається враження, що персонажі остаточно загублені в любовному тупику. Вихід з нього доволі примітивна і груба брехня, запропонована хитруном і пройдисвітом gracioso Трістаном, в яку всі готові повірити: секретар блискавично стає викраденим маврами сином графа Людовіко, гідним того, щоб Діана вийшла за нього заміж. Усі обізнані, що історія Трістана цілковита вигадка, але головне, щоб таємниця Теодоро залишилася у вузькому колі причетних і не виходила у широкий світ. З проханням не видати цей секрет звертається до публіки Діана, адже в такий спосіб вона може врятувати гідність, зберегти «доблесть» і «честь» й отримати можливість задовольнити свою пристрасть. Весела, іскрометна комедія пронизана духом сумніву у базових людських цінностях, які не існують самі по собі, а є результатом суспільної угоди або й прямого торгу. Речі слід приймати не такими, як вони є, а такими, як вигідно їх бачити. Цей сумний висновок кидає на твір трагічні тіні і додає сміху, з яким ми споглядаємо за розвитком інтриги, гіркого присмаку.
Лопе поміщає свою героїню у справжню пастку: «Вона сама палає бажанням, жадає бути жаданою і вимушена приховувати свої почуття, оскільки чоловік, якого кохає, не належить до її соціального класу» (Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо). Любовне божевілля Діани майстерно «підігрівається» Теодоро тим, що секретар паралельно веде роман з Марселою (у тексті Марчеллою). Дівчина також служниця, і усвідомлення, що Діана страждає від ревнощів до такої низької істоти, тільки підсилює пристрасть графині. На певному етапі інтрига настільки заплутується, що у публіки складається враження, що персонажі остаточно загублені в любовному тупику. Вихід з нього доволі примітивна і груба брехня, запропонована хитруном і пройдисвітом gracioso Трістаном, в яку всі готові повірити: секретар блискавично стає викраденим маврами сином графа Людовіко, гідним того, щоб Діана вийшла за нього заміж. Усі обізнані, що історія Трістана цілковита вигадка, але головне, щоб таємниця Теодоро залишилася у вузькому колі причетних і не виходила у широкий світ. З проханням не видати цей секрет звертається до публіки Діана, адже в такий спосіб вона може врятувати гідність, зберегти «доблесть» і «честь» й отримати можливість задовольнити свою пристрасть. Весела, іскрометна комедія пронизана духом сумніву у базових людських цінностях, які не існують самі по собі, а є результатом суспільної угоди або й прямого торгу. Речі слід приймати не такими, як вони є, а такими, як вигідно їх бачити. Цей сумний висновок кидає на твір трагічні тіні і додає сміху, з яким ми споглядаємо за розвитком інтриги, гіркого присмаку.
Трагікомічний вимір твору стає дедалі більш очевидним, якщо уважніше придивитись до слів і вчинків конкретних персонажів, і насамперед, Діани. Очевидно, Лопе де Вега був людиною свого часу і поділяв загальноприйняту в його добу патріархальну точку зору, яка відводила жінці роль пасивної і слухняної істоти, що покликана служити чоловікові і чекати, поки прийде її хазяїн і визначить за неї її долю. Проте, як людина чутлива, прогресивна і розумна, він не міг не відчувати несправедливості такого становища і це інтуїтивне неприйняття, як сказали б сьогодні, гендерної нерівності виразив у пєсі.
На це вказує вибір імен героїв комедії. Діана де Бельфлор, безумовно, багато чого успадкувала від давньогрецької богині, на чию честь названа. Прізвище Бельфлор перекладається як «прекрасні квіти». Це молода, вільна, непокірлива жінка, мінлива, загадкова і непередбачувана, мов Місяць, що є покровителем богині Діани. Вона вимушена вийти на полювання за чоловіком. Шляхетна дама не чекає пасивно, а діє. «Діана перебирає на себе амплуа мужньої жінки (la mujer varonil), виявляє ініціативу і відіграє активну роль. Ризикуючи своєю репутацією, вона закохується в Теодоро і поводиться, як мисливиця, підтверджуючи право на імя своїм умінням заманити жертву до палацу». Щоправда, «наша героїня відрізняється від типу вродливої мисливиці в тому сенсі, що антична богиня живе на вільному повітрі, виходить на полювання і вдягається у шкури диких тварин. Натомість Діана перебуває у лабіринті-палаці і вільно почувається серед жалюзі, килимів, гобеленів, загорож, темних переходів і сходів, які, здавалося б, повинні ускладнювати її рух. Замість шкур вона вбирається у розкішні сукні відповідно до того аристократичного середовища, в якому існує, проте, своєю чергою, такий суто жіночий тип одягу не заважає їй стати мужньою жінкою, готовою боротися за задоволення свого бажання, незважаючи на соціальні умовності», зауважують Естер Фернандес і Крістіна Мартінес-Карасо.
Імя секретаря також вибране не випадково: Теодоро (від грецької Тheos Бог i doron подарунок). Таким чином, коханий Діаною чоловік є водночас для неї і богом, і подарунком долі, але таким богом і таким подарунком, яких вона повинна завоювати сама, щоб потім віддатись під їхню владу. Для цього Діана спочатку сама має стати подарунком, тобто знайти пристойну форму запропонувати себе в якості «коштовної страви», аби потім мати всі права на те, щоб «зїсти» Теодоро. Розвиваючи цю «гру» з іменами, можна також стверджувати, що іронічний смисл пєси полягає в тому, що, ставши вільною заради досягнення мети задоволення свого бажання, Діана знову повинна стати рабою свого бога, свого чоловіка, свого Теодоро, який насправді не є взірцем доблесті і честі. Проте, будучи свідомою цього, Діана все одно врешті-решт приймає його таким, який він (разом з його таємницею) є, і виходить за нього заміж, адже суспільство не залишає їй жодного іншого виходу.