Ти знаєш, що ти людина? (збірник) - Василь Андрійович Симоненко 2 стр.

Ці слова звучать як заклик: не розгуби, не змарнуй днів свого життя, живи і дій, твори, люби, помиляйся, але не бійся жити, бо відкласти життя на потім неможливо. Поет стверджує: кожна людина неповторна, її невідємне право свобода, ніхто і ніколи не має права зневажати гідність людини. До речі, людська гідність ставилась Симоненком понад усе, про це він напише в своєму «Щоденнику»: «Втрата мужності це втрата людської гідності, котру я ставлю над усе. Навіть над самим життям». Поет мудро радить не втрачати мужності, честі, самоповаги, шанувати ближнього, бути й лишатися в усьому і скрізь Людиною.

В інтервю на радіо одразу ж по виході збірки «Тиша і грім» Симоненко скаже: «Найбільше люблю землю, людей, поезію і село Біївці на Полтавщині, де мама подарувала мені життя. Ненавиджу смерть». Підтвердженням життєвого кредо поета стануть слова з його вірша:

У них відбилась краса і мудрість душі митця, який тонко відчував життя.

Любов до рідної землі і суворий осуд репресивної політики влади щодо українців визначальні мотиви лірики Симоненка, які демонструють нам лише одну грань таланту поета. У збірці «Тиша і грім» є однойменний цикл, що складається з девяти поезій, які передають різні настрої, порухи і стани душі ліричного героя, серед яких переважає один закоханості. Він підносить людину над буденністю, спонукає робити добро, дає наснагу для творчості, ушляхетнює душу. Перед нами розкривається ще одна грань Симоненкового таланту вміння любити, яка блискуче і неповторно реалізувалась в інтимній ліриці.

Романтична вдача митця змушує його вірити у велике і справжнє кохання, що зустрічається один раз і на все життя. Він знає, що любов необхідна людині, як сонце і повітря, бо без неї і життя не життя. Його ліричний герой не розмінює глибоких почуттів на хвилинні захоплення і спокуси, він зберігає у власній душі «недоторкано чистим» почуття лише для коханої. Така душевна цнотливість вражає. У нашому сучасному світі, де так багато цинізму, вульгарності, аморальності награної чи з переконань, у час так званої «вільної любові», подібна душевна цнотливість свідчить про глибоку моральну чистоту і шляхетність людини. Симоненко відтворює хвилюючу гаму людських почуттів у низці прекрасних поезій: «Вона прийшла», «Любов», «Я дивлюся в твої перелякані очі», «Я тобі галантно не вклонюся», «Малюсі», «Я і в думці обняти тебе не посмію», «Є в коханні і будні, і свята», «Не вір мені» тощо.

Не останнє місце у творчості Симоненка займає сатира й гумор. «Веселий дрібязок», «Заячий дріб» написані у «традиційному для української гумористиці ключі».

Василь Симоненко міг різко висловлюватися, іноді бував зумисно грубуватим, однак така його реакція не була результатом нечулості чи душевної холодності, вона була виявом емоційної нестриманості щирої і відкритої душі.

Глибокий сатиричний зміст має «Казка про Дурила», в якій відображена трагічна доля українського народу в часи сталінізму. Написана вона була за три місяці до смерті поета.

Батько відправляє Дурила з дому, бажаючи йому кращої долі десь-інде: «Може, десь вибєшся у пани». Хлопчина походив між людей, подивився, як воно в світі є, і начебто знайшов країну, де добре жити, принаймні так Дурила запевняли. Лише одне здивувало хлопця і він запитав у мешканців щасливого краю:

Так Дурило дізнається, що то кров людей, які «підло не визнавав ідей» тих, хто панував у тім краї для обраних, інші ж змушені були шукати закуте в печерах щастя. Пішов і він звільняти з неволі дівчину-щастя, а коли знайшов, то вона призначила зустріч Дурилу в його ріднім краю, у батьківській хаті. І тут жорстокий рай охоплює вогонь, а крізь нього бачить Дурило батькову хату в долині, рідну матір. Зрозуміло, що вийти на початку 1960-х казка не мала шансів, бо дуже вже зрозумілими були її алегоричні образи й очевидною сатирична спрямованість. Вперше вона була надрукована лише через 24 роки після її написання, 12 грудня 1987 року в київській молодіжній газеті «Молода гвардія».

Двом іншим казкам «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож в країну Навпаки» повезло більше, вони були видані й стали улюбленими дитячими книжками вже не одного покоління українців, бо в них є все, що потрібно для веселої і повчальної історії: несподіванки, випробування, перипетії й щасливе закінчення пригод.

Двом іншим казкам «Цар Плаксій та Лоскотон» і «Подорож в країну Навпаки» повезло більше, вони були видані й стали улюбленими дитячими книжками вже не одного покоління українців, бо в них є все, що потрібно для веселої і повчальної історії: несподіванки, випробування, перипетії й щасливе закінчення пригод.

Підготовка другої збірки проходила з певними труднощами. У щоденнику Симоненка є запис, датований 3 вересня 1963 року: «Літературна Україна каструє мою статтю, Україна знущається над віршами. Кожен лакей робить що йому заманеться До цього можна ще додати, що в квітні були зняті мої вірші у Зміні, зарізані у Жовтні, потім надійшли гарбузи з Дніпра і Вітчизни». Цей запис промовисто засвідчує розуміння Симоненком ситуації, що складалася у суспільстві. Поет бачить, як повертаються часи тотального ідеологічного контролю над літературою, як провідні українські газети і журнали перестраховуються, боячись опублікувати щось не те.

Збірка «Земне тяжіння» поєднує в собі твори громадської та інтимної лірики, а також поеми «Червоні конвалії» та «Кирпатий барометр». Звернення Василя Симоненка до ліро-епічних форм закономірне. Проза і поезія середини 1950-х початку 1960-х років характеризується певним взаємопроникненням, результатом якого стали ліризація прози й епізація поезії. Також доба 1960-х стала часом активних шукань і сміливого експериментаторства в галузі образності, лексики, ритміки вірша. Дослідники слушно вбачають у поетичних пошуках шістдесятників органічне продовження і розвиток творчого потенціалу митців «розстріляного відродження». І хоча Василь Симоненко не заявив про себе як яскраво виражений експериментатор, бо лишився у межах традиції, але цінність шукань молодого поета якраз і полягала в тому, що його експериментування з віршовою формою відбувалися у цих межах. Рамки традиції, які, здавалося б, мали сковувати, постали додатковим стимулом до шліфування віршової форми. Головна мета, яку ставив перед собою автор, знайти для кожної думки, конкретної ситуації адекватний метричний малюнок. Так, у поезії «Жорна» деформація строфи надає віршеві модерної форми, хоча за посіченою нерівноскладовістю криється класична чотирирядкова ямбічна стопа зі звичайним перехресним римуванням. Загалом метричний склад першої збірки «Тиша і грім» досить повно відбиває ту картину, яка простежується в українському віршуванні на межі 19501960-х років. Це й активне використання дольників, і розмаїття переходових метричних форм, і досить послідовне звернення автора до поліметрії.

Серед класичних розмірів збірки Василя Симоненка «Тиша і грім» лідерами постають пяти- і чотиристопні ямби, а також декілька віршів, написаних хореєм з чергуванням 5- та 4-стопових рядків («Піч», «Перший» і т. д.). Щодо строфічної будови, то І. Андрусяк досить різко відзначив, що «строфіка його [Симоненка] не вирізняється жодним розмаїттям, рима бідна й нерідко банальна, силабо-тоніка зловжита ямбами, та й загалом така поетика цілком типова для кастрованої української поезії середини ХХ століття».

Щоб прокоментувати думку дослідника, звернемося спочатку до єдиного інтервю Симоненка на радіо, яке відбулося після виходу першої збірки його поезій. Він тоді сказав: «Що я можу сказати про себе? Ще так мало прожито і так мізерно мало зроблено. Хочеться бути людиною, хочеться робити гарне й добре, хочеться писати такі вірші, які б мали право називатися поезією. І якщо це мені вдається рідко, то не тому, що я не хочу, а тому, що мало вмію і мало знаю». З цих слів видно, як вимогливо Симоненко ставився до себе і своєї творчості, тому, можемо припустити, що він розумів необхідність постійної роботи над технікою віршування. Оцінюючи творчість митця, варто не забувати про оточення, яке його формувало, про соціально-політичну й культурну ситуацію у країні у час, коли він творив. Яку інтелектуальну, модерну традицію могла відшукати молода людина в тогочасному забитому українському селі, що «розкошувало» в колгоспному рабстві? Та й загалом в українській літературі кінця 40-х початку 50-х рр. ХХ ст., коли комуністичні ідеологи буквально цькували митців? Коли вся українська література була піддана прискіпливому аналізові й поділена на «наших» письменників та «ідеологічних ворогів», імена та твори яких були під суворою забороною? Коли навіть твори шанованих класиків підпадали під заборону? Варто згадати, що окремі твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, Ольги Кобилянської виходили з купюрами на догоду ідеології, а то й зовсім не друкувалися. А які лакуни в нашій літературі лишилися після заборони окремих митців та їхніх творів, і таких набереться не один десяток. Шлях читачам до інтелектуальних надбань українських митців ХХ століття зумисно був утруднений і частково перекритий, а українське художнє слово, як і інші види мистецтва, цілеспрямовано примітивізувалось.