Тю на тебе! вигукнув Санчо. Чи ти Тереза, чи ти нетвереза? Чого се ти ні сіло ні впало мені впоперек ідеш, не хочеш, щоб я видав дочку заміж, як сам знаю, щоб я од неї вельможних онуків діждався? Чув я, жінко, од старих людей, що хто не скористався щастям, як воно само в руки пливло, той нехай на себе наріка, як воно стороною пішло. Негоже нам і тепер перед ним зачинятись, коли само в двері добувається; дме ходовий вітер напинаймо ж вітрила!
Оці Санчові вислови та деякі інші, що нижче будуть наведені, і схиляють перекладчика до думки, що сей розділ підроблений, сказати б, апокрифічний.[28]
То по-твоєму, дурепо, казав далі Санчо, погано буде, коли я грошовитого якогось уряду допнуся, витягну всіх із багнюки, оддам Марісанчу за кого схочу, а люди на тебе казатимуть донья Тереза Панса, і ти сидітимеш у церкві на килимах, на подушках та на атласах, що всі загумінкові шляхтянки аж казитимуться з завидків? Коли так, то й нидій собі в своєму мужицтві, стій на днім місці, мов та фігура мальована! Та й годі вже балачок: ти собі хоть розсядься, а Марісанча однако грапинею буде.
Схаменися, чоловіче! не вгавала Тереза. Боюся я, щоб те грапство дитини моєї не погубило. Роби її хоть княгинею, хоть дукинею, та не буде на те моєї волі і згоди. Я, небоже, все за рівність стою і страх не люблю, як хто з доброго дива паношиться. Як хрестили мене, то назвали просто Терезою без ніяких витребеньок та фиглів-миглів, без того дурного панькання та донькання. Батька мого звали Каскахо, а мене, що я твоя жінка, звуть Тереза Панса, хоть по праву мали б казати Тереза Каскахо; ну, та як усяке право можна повернути криво, то нехай уже буде й Панса, я нічого, тільки не треба мені того донькання, бо я його не знесу. Не хочу я того поговору, що люди як побачать, що я вже одяглася за грапиню чи за губернаторшу, то всі говоритимуть: «Іч, скажуть, як пиндючиться та великоноситься наша нетіпаха! Ще вчора, знай, мичку микала, на службу Божу йдучи, голову запаскою, замісто накидки, вкривала, а ниньки в ребронти прибралась із защіпками дорогими та й гне кирпу, буцімто ми не знаємо, хто вона така єсть». Ні, поки Бог не одібрав у мене моїх сім чи пять (чи скільки там є) чуттів, ніхто од мене такого страмовища не діжде. Ти собі, чоловіче, губернаторюй чи островуй і пишайся, скільки влізе, а я з дочкою з села ні нога, клянусь спасінням моєї матері! Чесній жінці путь відома зламай ногу, сиди дома; то у дівки справжня цнота, як за свято їй робота. Їдь собі з своїм Дон Кіхотом на пригоди, а нам лиши наші знегоди; як добрі будемо, то вже Бог погодить, що й нам розпогодиться. Та не знаю я, хто йому того дона причепив, бо батьки й діди його хоть і панували, та зроду не донували.
Отепер я бачу, що тебе таки навідило, навіжена! гукнув Санчо. Гей, жінко, і намолола ж ти такого, що ні в тин ні в ворота. Я їй діло кажу, а вона мені якісь витребеньки та защіпки, приповідки та пишання Дурна єси та безголова (інакше тебе й назвати не мона, бо не тямиш, що тобі кажуть, і сама свого щастя цураєшся)! Се ж якби я казав, щоб дочка наша з башти коміть головою кинулась чи світами пішла блудити, як тая королівна донья Уррака,[29] тоді ти мала б причину мені суперечити. А коли я в три мига, за одним махом-пахом добуду їй панство та вельможество, виведу з грязі в князі, посаджу на стольці високім, не кажи ти престолі, між цілу гору подушок атласних, що куди тобі Атлаським горам, то чого ж ти комизишся, чого не хочеш, щоб було по-моєму?
Знаєш чого, чоловіче? одказала Тереза. Бо є така приказка: хто тебе вдяга, той і роздяга. Як убогий іде, то люди на нього чи глянуть, чи не глянуть, а за багатим усяке зирить, найпаче за скоробагатьком, і вже не обберешся пересудів та перегудів, бо ті огудники в нас на вулиці раз у раз бджолиними роями гудуть.
Слухай-но, Терезо, що я тобі зара скажу, мовив Санчо, бо ти такого, мать, іще зроду не чула. Се, коли хоч, і не мої слова, а отця казнодія глаголи, що минулого посту в нашій сільській церкві казань провадив. Як пак він казав? Ага, теперішні, кае, речі, що ми очима споглядаємо, живіше, кае, і міцніше врізуються, вкарбовуються і впечатуються в нашу память, аніж речі минулії.
(Оце ж те друге місце, через яке перекладчик уважає сей розділ за підробку, бо Санчо тут провадить речі, недоступні його розумінню.)
А звідси випливає, вів далі Санчо, що як бачимо яку персону одіжну чи ошатну і службою пишно обставлену, то вже де й береться пошана до неї та повага; хоть і пригадаємо собі, що ми її перше в низоті бачили, тільки тої ганьби, що вона була незаможна чи там невельможна, вже ніби нема, бо те все минулось, а є тільки те, що ми живовидячки уздріваємо. А як той чоловік, що фортуна його винесла з рідного болота на верхівля слави й процвіту (такими достеменно словами говорив той панотець), та буде собі доброзвичайний, до всякого щедровитий і приязний, супроти вікодавньої родовитої знаті не гордливий, то будь певна, Терезо, що ніхто не буде згадувати, ким він передше був, а всі поважатимуть за те, чим він тепер є, крім хіба завидників яких, що од них ніяка щаслива доля не вбезпечиться.
Не втямлю я, чоловіче, що ти там говориш, упала йому в річ Тереза. Роби собі, як знаєш, і не мороч мені голови тими химерниками та риториками. Коли вже ти так неохвітно наважився
Непохитно, треба казати, жінко, а не неохвітно, поправив її Санчо.
Ти, чоловіче, до мене не чіпляйся, образилась Тереза. Я тобі говорю, як Бог на душу положив, і високо в хмари не літаю. Як уже тобі притьмом забандюрилось на губернаторя вийти, то візьми з собою сина свого, Санча, нехай потроху до правління навикає, бо синам годиться батькове ремесло переймати і далі провадити.
Як стану губернатором, одказав Санчо, то випишу його поштою, а тобі грошей пришлю, їх у мене буде до стилої мами, бо як у губернаторя й забракне часом побрязкачів, то всяке йому з радої душі позичить. Ти ж гляди мені, так його прибери, щоб видавав не на того, ким є, а на того, ким має стати.
Пришли тільки грошей, мовила Тереза, а я вже його вичепурю, як лялечку.
Виходить, ми з тобою договорились, сказав Санчо. Бути нашій доньці грапинею.
Як стане вона грапинею, одповіла Тереза, то вже, вважай, я її поховала Ну, та роби, кажу, як знаєш: така вже наша доля жіноцька нещаслива, що мусимо зроду чоловікам коритись, хоть буде він у тебе дурний, як ступа.
Сеє сказавши, заплакала так ревно, мовби Маріку її вже справді мертву ховали. Санчо потішав її, говорячи, що виведе доньку на грапиню не зразу, а геть аж потім. На тому розмова їхня і скінчилась, бо Санчо подався до Дон Кіхота, аби дістати розпорядок на дорогу.
Розділ VI
Про що говорилось між Дон Кіхотом та ключницею й небогою, а воно в сій історії неабияку має вагу
Поки там Санчо Панса та жінка його Тереза Каскахо провадили тую премудру розмову, небога й ключниця Дон Кіхотові теж не гуляли. З тисячі ознак постерігали вони, що пан їхній і дядько втретє збирався з дому повіятись і знов за своє мордоване, по-їхньому, рицарство взятись, тож і намагались на всі лади одвернути його од того лихого заміру, так що ж? Говори до гори, а гора не чує; холодного заліза, кажуть, не вкуєш. Усяк уже підходила до нього ключниця, а тоді й каже:
Коли вже ваша милость не хоче тихо й мирно дома сидіти, а притьмом горами й долами гуляти та товктися по світу, мов грішна душа по пеклу, шукаючи отих, як ви кажете, пригод, а по-моєму, злигоднів, то доведеться мені, мабуть, слізно благати святого Бога та ясного короля, аби якось тому лихові зарадити.
На те одказав їй Дон Кіхот:
Не знаю, господине, яка буде відповідь од Бога на твоє благання, не знаю, що врадить тобі його милость король; знаю тільки, що будь я королем, я не відповідав би на ті безконечні й здебільшого недоречні супліки та прохання, які йому щодень Божий подаються. І без того в королів не збуває на різні многоважні справи, а ще мусять кожного вислухати, кожному рішенець дати, тим і не хотів би я, аби його королівська милость ще й моїми ділами турбувалась.
А скажіть нам, пане, упала йому в річ ключниця, хіба при дворі його величності немає лицарів?
Є, та ще й немало, одказав Дон Кіхот, їх наявність додає величі можновладцям і пишноти королівському маєстатові.
Так чого ж би й вам, спитала ключниця, не служити ясному панові королю вашому, тихо й мирно при дворі його пробуваючи?
Бачиш, госпосю, одказав Дон Кіхот, не всі рицарі можуть бути двораками, не всі двораки можуть і мусять бути мандрованими рицарями; всякі люди на світі потрібні. Хоч ми ніби всі рицарі, та є велика різниця між ними й нами: ті двораки, не виходячи зі своїх покоїв і не переступаючи двірських порогів, гуляють по всьому світу, на мапу дивлячись, і воно їм нічого не коштує, бо не долягає їм ні спека, ні холод, ні спрага, ні голод, тоді як ми, правдиві мандровані рицарі, за всякої погоди й негоди, чи то сонце, чи мороз, чи вітер, чи буря, вдень і вночі, пішо і кінно міряємо землю своїми ногами, а ворогів знаємо не мальованих, як тамті, а таки натуральних, живих, і нападаємо на них при першій-ліпшій нагоді, і вдаряємо з маху, не вважаючи на всякі дурниці, на всі оті правила поєдинкові, у кого там меч або спис коротший, а в кого довший, чи не схований у противника на грудях амулет який або талісман, чи сонце не дає переваги одному з суборців, і всі такі інші церемонії, що їх дотримують у приватних поєдинках і що ти їх не знаєш, а тільки я. Не забувай і того, що завзятий мандрований рицар, побачивши перед собою хоч і десять велетнів, що голови їм сягають не то хмари, а поза хмару, ноги як височенні вежі, руки як щогли на великих і могутніх кораблях, очі завбільшки з млиновеє коло і палають, мов печі в скляній гуті, побачивши, кажу, таких велетнів, не злякається їх ніяким світом, а з шляхетною самовладою та безстрашним серцем стає з ними до бою і, якщо це тільки можливо, подужує й перемагає їх за малу часину, хоть вони хай будуть окриті лускою з якоїсь там риби, що, кажуть, за алмаз твердіша, і озброєні не мечами, а гострими шаблюками з дамаської гартованої сталі чи залізними булавами з крицевими шпичками, що я їх сам не раз та й не два бачив. Усе це я кажу тобі, госпосю моя, аби ти зрозуміла, чим одні рицарі від других відрізняються. По правді можновладці мали б вище цінувати сей другий, вірніше, перший розряд рицарський, тобто мандрованих рицарів, бо серед них, повідає історія, і такі завзятці бували, що не одно царство завдячувало їм благо своє й порятунок.