Що, загубилися, мої голубята? проворкотала вона.
Діти кивнули.
Виведіть нас на дорогу, шановна! попросила Ксеня. Ту, що понад Чорною Тисою, веде до Лугів. Там у нас санаторій Ви ж знаєте, де вона?
Звичайно, знаю, солодко посміхнулася жінка, жалуючи Лесю по її короткому волоссю. Сюди
Легкою ходою жінка пішла вперед між порослими лісом горами, де не знати звідки знову зявився манівець. Ледь торкаючись землі, вона йшла швидко й невимушено, неначе пливла по повітрю, а її усміхнене обличчя час від часу поверталося до супутниць, перевіряючи, чи встигають вони.
Стежка повела угору. Із висотою різнотравні луги змішувалися з лісом, де між високими смереками де-не-де зеленіли буки й тоненькі клени. Травяниста стежка все більше покривалась дрібними камінцями, і чим вище в гору, тим більше укритих димкою вершин виринало на обрії. Під самими хмарами блищали ще нерозталі з зими сніги, відбиваючи блискучі промені сонця.
Раптом позаду щось хруснуло, і на стежку вибіг вухатий заєць. Він здивовано огледів подорожніх і побіг далі в гущавину. Дівчата задивилися на прибульця бачити лісових звірят так зблизька просто в двох кроках їм ще не доводилось.
Гарненький, усміхнулась Леся. Він нас зовсім не злякався, правда ж, пані?
Але жінка не відповідала. На місці, де стояла їхня провідниця, зараз погойдувалась жалка кропива.
Куди вона зникла? Пані!
У відповідь лише голосніше защебетали пташки і зашумів зненацька налетілий з-за гір вітер. Дівчата знову зостались самі.
Як гадаєш це була зла відьма? спитала Леся, і її шкірою пробіг холодок.
Не знаю, чи відьма, але точно зла, зітхнула Ксеня. Бо якби вона була доброю, то вивела б нас на дорогу, замість того, щоб завести в самі хащі.
Сестрам стало моторошно. Ліс, що дорогою здавався привітним, раптом зробився схожим на пастку, де за кожним деревом і каменем чекає хтось жахливий і таємничий.
Ксеня впилася нігтями в ногу, яка й без того була вкрита кривавими подряпинами. Біль допоміг їй отямитися, й вона рішуче взяла сестру за руку та повела по стежці далі.
Куди ми йдемо? не в змозі більше стримувати сльози заскиглила Леся.
Нагору, сильніше стиснула її руку сестра, поглядаючи на свій телефон. Ну, десь же має бути звязок!
Вони йшли не обертаючись. Тихий ліс наповнився тисячею звуків. Дівчата вже не розуміли, де шум гірського потоку, а де кроки лісової чаклунки, що затаїлася в кущах.
Кілька разів повз них пробігала козуля, ховаючись між дерев, тричі чи то вужі, чи гадюки переповзали дорогу, примушуючи їх по черзі скрикувати від несподіванки. Ліс, непривітний і холодний, чужий ліс, жахав і відлякував.
Стежки було майже не видно. Вона губилась між папороттю й голками пожухлої хвої.
Раптом на гіллі дерев яскравими плямами замайоріли польові квіти. Вінки, сплетені майстерною рукою, гойдалися на тонких гілках буків і новорічними гірляндами прикрашали стрункі смерічки.
З-за дерев долинув дзвінкий сміх.
Люди! радісно викрикнула Леся, але раптом зупинилася й стала, мов вкопана.
На галявині весело сміялася юрба дівчат. Їх розплетені густі коси сягали нижче поясу, а подекуди й нижче колін. Русяве й темно-каштанове волосся було єдиним одягом юних створінь, що кружляли по галявині в чудернацькому танку, час від часу зриваючи вінки й розвішене на деревах полотно, загортаючись в нього й смішливо підморгуючи одна одній.
Ось тканина вже огортала тіла всіх юнок. Та проти їхньої блідої шкіри білосніжний льон здавався сіруватим жодної кровинки, жодної жилки не було на їх точених, мовби вирізаних із мармуру, тілах.
Сестри, не переводячи подиху, спостерігали за таємничими танцями. Здавалося, навкруги грає прекрасна музика, чути яку можуть лише танцівниці.
Льодяна рука торкнулась плеча. Перед очима промайнув жмут темних кіс, і хтось із силою виштовхнув сестер на галявину так, що вони опинилися в центрі хороводу. Дванадцятеро пар холодних волошкових очей зацікавлено огледіли новоприбулих.
Ой, нарешті на Русалчин Великдень буде кого полоскотати! дзвінко розсміялась одна з дівчат, а її бліде обличчя осяяла чарівна посмішка.
Та хто ви такі? викрикнула Ксеня, намагаючись звучати якомога погрозливіше.
Ви що, русалки? жахнулася свого припущення Леся, ближче притуляючись до Ксениної спини.
Ми нявки, ще голосніше засміялася лісова красуня, її сміх підхопили подруги, й він луною покотився по горам. І звідки ви такі взялися? Не знаєте самих звичних речей, ходите в ліс на Русалії. Ач, сміливі які, і не шкода собі віку вкоротити?
Ми нявки, ще голосніше засміялася лісова красуня, її сміх підхопили подруги, й він луною покотився по горам. І звідки ви такі взялися? Не знаєте самих звичних речей, ходите в ліс на Русалії. Ач, сміливі які, і не шкода собі віку вкоротити?
Вони ті, кого ми так довго чекали, таємничо посміхнулася темноволоса нявка, яка перед тим виштовхнула дівчаток у коло. Сестроньки, цих дітей ми чіпати не будемо! Натомість, ми зачекаємо на прихід Нічної Пані.
Нявок зовсім не засмутила така пропозиція, радше навпаки, зрадівши звістці, вони почали про щось тихенько перешіптуватися, час від часу радісно звискуючи. Взявшись хто за руки, хто за вінки, гірські русалки повели довкола дітей хоровод, весело наспівуючи: «Нате вам, русалочки, по м'яті, по м'яті. Нє сніться мінє, молодесенькой, я в хаті, я в хаті. Нате вам, русалочки, по вінку, по вінку. Нє сніться мінє, молодесенькой, я в ранку, я в ранку».
Ксеню, скажи мені, що я сплю прошепотіла сестрі Леся.
Тоді вони сняться нам обом а я завжди думала, що нам не можуть снитися однакові сни
Чому? якось не до речі спитала Леся.
Ну бо ми з тобою надто різні. Як думаєш, додала вона, хто така ця Нічна Пані?
Зненацька пісня обірвалася, і нявки розсипались по галявині, ховаючи полонянок за своїми спинами.
Добридень, красуні, почувся насмішкуватий чоловічий голос. З Русаліями, будьте здорові!
Нявки лише мовчки покосилися на несподіваного гостя, тісніше змикаючись навколо сестер, закриваючи їх собою.
Здоровий був, Іванко, відповіла темноволоса, яка виявилась в них за старшу. Заблукав, може, чи полотна прийшов позичити? сказала вона, знімаючи з себе шматок домотканого льону свій єдиний одяг.
Той, кого назвали Іванком, лише презирливо хмикнув.
Людей хочу забрати. Собі до гурту. Бо ми з Маринкою зовсім знудилися самі серед гір.
Як наловимо яких неодмінно прямо до порогу приведемо
Та ні, мені не треба до порогу, красно дякую! Я й сам доведу, ось тільки віддайте тих дітей, що ховаєте за спинами.
Нікого ми, Іваночку, не ховаємо
Справді? Тоді перевіримо! почувся плескіт води, а нявки, що стояли попереду полонянок коротко скрикнули й зайшлися білим паром, вмить перетворившись у пухнасті хмаринки, які легко попливли за вітром над головами здивованих дітей і переляканих нявок.
Коли хмаринки розвіялися, сестри змогли розгледіти новоприбулого. Світле волосся неслухняно спадало на плечі й засмагле обличчя, злегка прикриваючи голубі, майже прозорі очі, що немовби випромінювали світло. Вдягнений у простору полотняну сорочку, ледь вишиту червоним на грудях, і такі ж самі полотняні штани, він нагадував простакуватого героя української казки. «Івасик-Телесик», промайнуло в Ксениній голові.
Довго не роздумуючи, Іванко вхопив обох дівчат за руки і, не кажучи ні слова, швидко повів за собою. Нявки перелякано дивилися слідом, і лише старша засичала:
Вона тобі цього так просто не пробачить
Але Іванко вже швидко йшов геть навпростець через повалені дерева й малинники, міцно тримаючи за руки обох сестер. Ксеня знову роздирала об колючі чагарники ледь прикриті сукенкою ноги, але мовчала, зціпивши зуби, із заздрістю думаючи про довгі джинси та кросівки, що зручно умостилися на ногах сестри.
Коли білотілі нявки щезли з виду, Іванко стишив хід і відпустив нарешті руки дівчат. Леся розімяла пальці, які затекли від потиску сильної руки хлопця, і нерішуче запитала: