А з другого боку, до того моменту, коли політикам і суспільству все-таки вдасться дійти згоди в цьому питанні, участь у НАТО може втратити для України нинішнє значення. Адже вже тепер висунуто проект «Глобального партнерства», який може перетворити НАТО на зовсім нову глобальну систему безпеки, ставлення до якої формуватиметься з чистого листка.
За 15 років, що минули з моменту набуття Україною незалежності, навколишній світ істотно змінився і готується до ще більш масштабних змін. А внутрішня, і особливо зовнішня, політика сьогоднішньої України здійснюється в застарілій системі координат двополюсного світопорядку. Питання про членство в НАТО або інших міжнародних військових організаціях повинно бути не самостійною проблемою, а похідною від стратегії національної безпеки України. А стратегія, своєю чергою, має давати чітке уявлення про роль, яку відіграє країна у світовій політичній та економічній системі.
На порядку денному України правильне визначення пріоритетів державного розвитку, радикальний перегляд концепцій національної конкурентоспроможності й безпеки. «Великою державою» за російським зразком Україна не стане ніколи, насамперед через разючу відмінність нашого історичного досвіду і, відповідно, стартових умов незалежності. Ми не володіємо ні потужним військовим, ні всесвітньо значущим енергетичним потенціалом. Але великий український проект не просто можливий, а конче потрібний. Пошук унікального шляху України в сучасному світі як основи національної ідеї є першочерговим завданням для держави і суспільства.
Конкістадор у панцирі залізнім
Валентин Бадрак, Володимир Горбулін
11 вересня 2009 р
http://gazeta.dt.ua/POLITICS/konkvistador_u_pantsiri_zaliznim.html
Цього тижня депутати нижньої палати російського парламенту розглянули в першому читанні і затвердили законопроект, який дозволяє використовувати підрозділи збройних сил за кордоном. Військову силу планується застосовувати для відбиття нападу, захисту громадян, запобігання агресії проти іншої держави і боротьби з піратством. А чого ви, власне, очікували? Російський парламент так давно працює в ручному режимі, що іноді дивуєшся: а навіщо господарям Кремля грати на сцені невластиві ролі, адже світ з певного часу сприймає Володимира Володимировича як генерального секретаря Росії
З північного сходу у бік України війнуло димом. Президент Ющенко терміново видав указ про перевірку боєздатності ЗСУ, а українська інтелігенція закликала США, Великобританію, Францію та Китай негайно скликати міжнародну конференцію для забезпечення реальних гарантій Україні. В країну вже просочилася інформація про те, що навіть адвокати України з країн Центральної та Східної Європи ухвалили рішення згорнути свої плакати і заморозити будь-які проекти, повязані з підтримкою України. Відтепер провокація російської сторони на території України і застосування військової сили може відбутися в будь-який момент, а Україна залишилася сам на сам із долею. Це змушує й експертне середовище глянути на ситуацію з іншого боку
У новітній історії України завжди вважали: головною компенсацією ядерного роззброєння України стали офіційно проголошені Сполученими Штатами і Російською Федерацією гарантії існування на карті світу держави Україна. А саме: взамін на відмову від ядерних озброєнь та зобовязання не використовувати стратегічні ракетоносії і зявився на світ 1994 року Будапештський меморандум «Про гарантії безпеки у звязку із приєднанням України до Договору про нерозповсюдження ядерної зброї». Однак не минуло й десятиріччя, як виниклий з нізвідки проект «Тузла» нагадав, що в міжнародній політиці не буває таких домовленостей, які не переглядаються бодай один раз.
У даний час міжусобні політичні чвари привели Україну до краю прірви, а на порядок денний уже з усією серйозністю виноситься питання збереження державності. Не буде перебільшенням твердження, що Україна підійшла до точки біфуркації, моменту, коли її подальший розвиток може з рівною імовірністю піти в кількох, абсолютно різних і в тому числі протилежних напрямках.
Оформлені виклики і загрози
Ослаблена зсередини Україна давно здається легкою здобиччю для інших держав. Жорсткі заяви керівництва Румунії, озвучені територіальні претензії з боку Росії та її втручання у внутрішні справи України, нарешті раптова і безпрецедентна відмова визнати існування української нації це прямі наслідки всебічного ослаблення держави. Щоб охопити єдиним поглядом панораму нинішніх українських позицій, спробуємо позначити головні больові місця держави.
Перше. Активна робота сусідньої Росії на дипломатичному, економічному, інформаційному та соціальному рівнях, а також відсутність чіткої інформаційної політики Києва в Криму актуалізували проблему самоідентифікації значної частини населення на Півдні і Південному Сході країни. Якщо ми візьмемо за основу результати соціологічного опитування Центру Разумкова напередодні 18-ї річниці незалежності України, то отримаємо трохи більш як третину прибічників української незалежності на Півдні країни і менш як половину на Сході. Це сумна ситуація для офіційного Києва, яка свідчить, що частина населення байдужа до ідеї самостійної Української держави, більше того, багатьом на Сході і Півдні нині здається, що життя в складі РФ буде не таким поганим. Звісно, так видається зараз. І до дійсності ці міркування стосунку не мають. Однак російська сторона впевнено використовує це задля шантажу української влади розколом держави, а також для прямого впливу на позицію майбутнього кандидата в президенти України.
Друге. Більша частина населення країни (у тому числі значна частина військових) позбавлена мілітаристських настроїв. Це наслідок кількох взаємозалежних ідей: викорінення образу будь-якого ворога, навязування думки про сприятливу геополітичну обстановку та формування впевненості, що Україна знайде захист під парасолькою військово-політичного блоку. Мирні настрої населення багато в чому сила України, але на тлі цілеспрямованого створення образу ворога в особі українця в сусідній Росії цей факт робить Україну більш вразливою на психологічному рівні.
Третє. Військова організація України в даний час перебуває в стані деградації. Вона має, мяко кажучи, обмежені можливості для протистояння зовнішній агресії. Але ще гірше те, що військова організація втратила інерцію розвитку сьогодні навіть три-чотири роки активних інвестицій у нашу армію не зможуть урівняти її за бойовим потенціалом із арміями розвинених країн регіону. Інакше кажучи, у військовому сенсі Україна ще не скоро зможе зробити ставки на збереження незалежності та недоторканності власними силами.
Четверте. Держави, що виступили в 1994 році сторонами гарантами української незалежності та безпеки, фактично продемонстрували відмову від своїх зобовязань. Європейські гравці Північноатлантичного Альянсу вже відкрито відмовилися від боротьби за Україну, зробивши вибір на користь збереження рівних відносин із Росією. Про Мюнхенську змову-2 сьогодні і в Європі, і в Україні не говорить тільки ледачий.
Мало того, дипломатична риторика Росії і США виглядає так, ніби вони ведуть сепаратні переговори, і ціна проекту під назвою «Україна» може виявитися значно меншою, ніж можливість полюбовно вирішити завдання нового переділу сфер впливу. Зявилося чимало ознак того, що карта регіону може бути суттєво переформатована і Україна цілком може потрапити під каток, який вкладає асфальт поверх попереднього шару.
Пяте. Ті, хто відносить себе до політичної еліти України, перебувають або в полоні інфантильного нерозуміння рівня загроз, або в стані впливу великої дози російської інєкції. Так чи інакше, українські policy makers демонструють неспроможність, наслідком якої стала зовнішньополітична анемія. Не випадково відомий британський експерт Джеймс Шерр недавно нагадав, що «Україна завжди мала слабкі місця, внутрішні поділи». Зрозуміло, частина цих «поділів» і «розмаїття позицій» спричинені підривною роботою Росії на території України. Але приблизно так українська державність була втрачена і 350 років тому, після Руїни. Та й революційні війни 19171922 років були програні насамперед через внутрішні чвари. Сьогодні ситуацію погіршує відсутність загальнонаціональної ідеї, яка могла б стати основним чинником розвитку нації.
Згадані вище «вихідні позиції» аргументують потрапляння України в зону підвищеного ризику. Більше того, світова економічна криза, загострення екологічних, демографічних, енергетичних та етико-моральних проблем сучасного людства, що завели цивілізацію в дискусійний глухий кут, стимулюють агресивну поведінку. До речі, експерти вже давно сурмлять про те, що активне нарощування низкою країн військових мязів (протягом останніх пяти років зафіксовано збільшення витрат на військовий комплекс та переозброєння у майже 70 % держав планети) має у своїй основі підсвідоме прагнення розрубати світовий гордіїв вузол, як і раніше, мечем.