В академії була, звичайно, відома драма Прокоповича «Владимір», в якій автор змальовує відому подію з рідної історії прийняття Володимиром християнської віри.
Власне кажучи, апофеоз Володимира за логікою сприйняття перетворювався на апофеоз реформаторської діяльності Петра І пізніше Прокопович стане його близьким дорадником. Та нас цікавить найбільше в даному випадку все те, що Сковорода як здібний учень взяв у своїх академічних учителів, які були учнями і послідовниками майбутнього президента синоду.
Твори Прокоповича з мальовничим колом дійових осіб (Жеривіл, Піяр, Курояд) не лише нагадують нам бунтівничий клекіт Івана Вишенського з його знаменитими ієреміадами і прокурорськими звинуваченнями, але й майбутній солонуватий стиль Сковороди.
Моралізаторська трагедокомедія його вчителя Лащевського цікава своїм викривальним пафосом. Про тогочасне суспільство він каже, що його «видѣть без слез не мощно». Люди загрузли в гріхах користолюбства, владолюбства, зажерливості, пияцтва.
Лащевський картав не лише розпусників, але й розпусту розуму адже це вона породжує розпусту моральну. Його трагедокомедія свідчить про безперервність сатиричної тенденції української літератури, що від бурхливих ієреміад Вишенського йшла до гостро спресованої думки Сковороди.
У Лащевського гнів проти невігласів-богословів ще поміркований:
Букварь тольки выучат единій,
Да когда еще знают что и от латыни:
Запроси от писаній вездѣ сочиняют,
Аки бы всѣх мудрѣйши били, притворяют,
А спросиш к спасенію нужѣйшаго слова,
Безотвѣтна увидиш того суеслова.
У його учня він набирає сатиричного звучання. Сковорода тікав од чернечого світу, життя в якому означало б повільну смерть, знущаючись із нього: «Пятеро людей бредуть у широчезних єпанчах, що на пять ліктів по шляху волочаться. На головах капюшони. В руках не жезли, а дреколія. На шиї в кожного по дзвону з вірьовкою. Торбами, іконами, книгами обвішані. Ледве-ледве рухаються, яко бики, що парохіальний дзвін везуть». Сковорода шмагає на повний розворот плеча, вистьобує з присвистом «героя свого часу», який: рухається й красується, як мавпа; відчуває, як кумир; мудрує, як ідол; непокоїться, як сатана; павучиться, як павутина; жадібний, як пес; лукавий, як змій; ласкавий, як крокодил. У цій мозаїці несумісних рис чути мистецьке дихання на повні груди, поміркованість тут проковтнута і забута
Саме од Кониського, який підтримував нові віяння в поезії, відстоював ломоносівську систему віршування, Сковорода сприйняв глибоке захоплення античною філософією й античною поезією.
Драма Кониського «Воскресеніє мертвых» має внутрішню спорідненість з твором Лащевського. Безсмертя людської душі було у нього аргументом проти корисливості соціального зла:
«К вѣчности я рожден. Как же стану имѣнія собирать, домы огромные без потребы созидать, владѣнія распространять, не имѣя в том нужды убѣдительной, особливо, естли тіе домы создаю на развалинах хижин нищих и сирот, естли владѣнія моя тягость неудобосносная и разореніе подданым моим; принуждаю их мякинами давитися, дабы сам, продавши хлѣб их, просыщался и упывался в шумных на всякій день компаніях: пять сот у меня собак гончих, да пять сот и крестьян моих от глада померло. И се ли приуготовленіе к вѣчности? Не помышляю о том, что в вѣчности мнѣ будет не с собаками, но с поддаными моими, и что они будут мнѣ и судіи, и мстители».[5]
Сковорода сприйняв тезу «до вічності я народжений», але рішуче відкинув містику загробного життя і воскресіння мертвих. Він теж ставить соціальне зло перед судом вічності, але замість християнського «страшного суду» в нього діє суд совісті. Як це не наївно, та рішучість і сміливість такого кроку безсумнівна.
Віяння кращих умів Києво-Могилянської академії мали відчутний вплив на творчий гін обдарованого юнака. Ніщо не твориться само по собі, спалахи гострого розуму, хай і закутого церковною схоластикою, прориваються до серця Сковороди. Він теж свого часу написав був трагедокомедію, яка до нас не дійшла, та до нас дійшли його вірші й байки (до речі, курс про байку він пройшов в академії). Тут же, в стінах академії, він успадкував і античну традицію. Особливо приваблювала його особа і творчість Горація. Сковорода цікавиться життям античного поета, його приваблює те, що Горацій понад усе цінує свою незалежність. Коли Меценат подарував йому невеличке помістя, він пише вірш, у якому звучить вдячність:
Та, помітивши, що Меценат за це ущемлює його свободу, Горацій намагається знайти такий шматочок землі й такі умови, де можна бути незалежним. Цікаво, що саме цей аспект буття римського поета приваблював не тільки Сковороду, а багатьох співців від Хераскова до Пушкіна в заметілі суспільної корупції поети шукали затишку для творчості, незалежності од влади тиранів.
Дійсність вимагала свого: імператор запропонував, щоб Горацій писав послання і до нього: «Знай, я незадоволений, що в багатьох творах подібного ґатунку ти не бесідуєш насамперед зі мною. Чи ти боїшся, що потомки, побачивши твою до нас наближеність, вважатимуть її ганьбою для тебе?»
Важка рука імперії лягла на вутлі плечі невисокого, підсліпуватого і гарячкового чоловіка, якого сучасники вважали генієм. Сковорода любив Горація, часто цитував його, багато строф римлянина органічно вписалися в його оригінальні роздуми, та доля їм судилася різна послань до можновладців Григорій Сковорода ніколи не писав.
Викладаючи курс піїтики у Переяславському та Харківському колегіумах, він мав практично вчити учнів не лише розумітися на поезії, але й віршувати. Хоча б у такий спосіб:
Здрастуй, найдоброзичливіша істото, мій Михайле!
Я знайшов гавань, прощайте, надіє й щастя!
Досить ви грали мною, грайте тепер іншими.
Цей виключно витончений двовірш запозичений у того невідомого автора, який, хто б він не був, досить красномовно і детально описав гомерівським віршем (Жильблазові) блукання, я не маю сумніву в тому, що він і тобі сподобається. Задля вправи ми переклали його ямбічними віршами так:
Я вже доходжу пристані, прощай, надіє і щастя;
Ви досить грали мною, грайте тепер іншими.
Спробуємо тепер передати це також віршами подвійного розміру, якщо це буде до вподоби музам:
Пристань прийняла мене в своє лоно,
Надіє і щастя, прощайте!
Перестаньте грати мною,
Тепер вже грайте іншими!
Але спробуємо також дати це віршами, що чергуються: ти, мій любителю муз, поклич їх на допомогу, можливо, вони сприятимуть тобі:
Мене вже зогріває в своєму лоні спокійна пристань;
О надіє і щастя, прощайте!
Не хочу бути більше вашою іграшкою, досить.
Тепер вже грайте іншими
Потім, коли старанний учень надішле свої неоковирні рядки, поблажливий учитель аж захлинатиметься від щастя, що поезія близька його молодшому другові:
«Здрастуй, сило занять моїх, Михаиле найсолодший! Посилаю тобі назад твої священні вірші, злегка виправлені не щодо змісту, а щодо метричного розміру. Мені все твоє так подобається, що не дивно, коли ці вірші я декілька разів цілував».
Поет пише вірші й тоді, коли хитрий і підступний світ розставляє на нього тенета, пише, щоб не попасти в тенета, наче римлянин складає жертву богам, щоб врятували його з прикрої ситуації:
Як кажуть люди, рай настільки прекрасний,
Що в ньому приємно може жити людина в самотності.
Якийсь із мудреців на питання, що таке справжня мудрість,
Відповів: бути собі союзником і собі рівним.
Так, для мудреця раєм буде будь-який берег,
Будь-яке місто, будь-яка земля і будь-який дім.
Це, мій дорогий, я написав за сніданком, страждаючи не від чого іншого, як від нудьги самотності. Цього не сталося б, якби я пішов на той відомий бенкет мудреців. Щиросердно тобі признаюся, що для благородної людини ніщо не є таким важким, як пишний бенкет, особливо коли на ньому перші місця займають пустомудреці. Тепер я щасливий і, посміявшися, врешті-решт, із цього, написав тобі, кого я ніби бачу перед собою і з ким ніби говорю».
Ця віршована гетакомба з прозовим коментарем, в якому відчутні натяки то на Платонів «Бенкет», то на пустомудрі бенкети поплічників Крайського, має дивну силу в ній чути сковородинську тугу за щирими друзями, за справжнім життям, за благородством стосунків. Звідси таке одчайдушне звірення юному хлопцеві, який ще тоді не мав духовних сил збагнути цей крик поетової душі:
Щасливий той, хто уникає справ,
Як давнє племя християн.
Хто серце удосконалює чеснотами
І очищає його читаннями священних книг!
Гірка турбота не охоплює такого серця,
І ніякий страх не тривожить його.
Твердими зубами не гризе його чорна заздрість,
І не пожирає його препогана похіть.
В спокої проводить він приємний час.
В мирі з небесними
Але досить!
Повернувшись зі школи, я твердо вирішив ґрунтовно поговорити з тобою про пороки черні й зразу ж написав ці вірші, взявши за зразок Флакка. Що поробиш? Така я людина: для мене немає нічого приємнішого, ніж ці дрібниці. І якщо я зустрічаюся з людиною, яка захоплюється такими ж дрібницями, яледве не торкаюся головою зірок»