Мали рацію ті зі сковородознавців, хто в житті і в боріннях філософа відзначив риси трагічності. Так, для того, щоб знайти вихід з темного «миру безсовітного», треба було пережити велику трагедію духу, і світла гармонія, яка вчувається в сковородинських піснях, приборкує мовчазний хаос почуттів. Мабуть, можна словом «хаос» окреслити стан духу Сковороди саме того періоду, коли формувався його характер, коли викристалізовувалась домінанта його долі.
Буйність і волелюбність характеру поета прориваються невгамовним потоком, руйнуючи перепони усталених понять і викристалізовуючись в образі «тоски» і «скуки»:
Ах ты, тоска проклята! О докучлива печаль!
Грызеш меня измлада, как моль платья, как ржа сталь.
Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!
Прочь ты, скука, прочь ты, мука с дымом, с чадом!
Та «скука» не тільки поетичний образ, це творча спрага поетової душі, яку можна вгамувати лише в мандрах між людьми, знайшовши пристановище в безконечній дорозі.
«А заняття мої напише він Ковалинському, в боротьбі зі скукою. Коли б хто сторонній се вчитав, без сумніву, сказав би: чорт винен тобі, коли добровільно од всіх справ тікаєш.
Смішні мені, душа моя, ці головотяпи! Вони не гадають, що диявол скуки подібний та і є він внутрішнім вихором, який тим бурхливіше пориває, чим легше перо чи очеретину схопить Та і, крім того, вони лише доти розуміють скуку, поки вона нас примушує змінювати землі на ті, які гріє інше сонце, і, бажаючи вилікувати, радять, як каже твій Горацій, багато досягнути за коротке життя. Але ж це саме й означає терзатися цим демоном. І що таке скука? Хіба незадоволення? Коли ж вона повсюдно по всіх розлилась!
Не задовольняє тебе твоє вчення? І в тобі сидить той же демон. Мені не подобається, що я не досить музикальний? Що мене мало хвалять? Що зношу удари і ганьбу? Що я вже старий? Не задоволений тим, що мені щось не до вподоби? Роздратований через безчесну поведінку ворогів і ганьбителів? Не вони, а той же біс мені завдає неспокій, а що, як прийде смерть, бідність, хвороба? Нас непокоїть, що всі підіймають нас на сміх, що слабне надія на майбутнє? Хіба душа не страждає від усього цього найжалюгіднішим способом, ніби її піднімає подих вітру і жене вихор».
Здавалося б, виверження печалі з нутровин палаючого серця вже відбулося має постати жадане очищення, та де там!
Гдѣ ни пойду, все с тобой вездѣ всякій час,
Ты, как рыба с водою, всегда возлѣ нас.
Ах ты, скука, ах ты, мука, люта мука!
Звѣряку злу заколеш, естли возмеш острый нож,
А скуки не побореш, хоть мечь будет и хорош
І у віршах, і в листах, і в «Букварі світу» цей біс скуки, диявол печалі, ця мука з димом і чадом є вищою точкою, кратером цього дивовижного поетичного вулкана. Ця печаль, що вбирає в себе світ, є пеклом людської натури:
«Невидиме повітря, що спінює море, невидима й скука, що хвилює душу; невидима і мучить, мучить і невидима. Вона є духом болісним, думкою нечистою, бурею лютою. Ламає все і збурює, літає і сідає на позолочених дахах, проникає крізь світлі чертоги, сідає на престоли сильних, нападає на військові таборища, дістає в кораблях, знаходить на Канарських островах, укріплюється в глибокій пустелі, гніздиться в душевній точці».
Грандіозних розмірів набуває тема звихреного життя в поезії й філософії Сковороди поета могутнього і глибокого, розкутого і прикованого водночас, як Прометей, до скелі цієї вселюдської туги за гармонією, чистотою, добром, поета-пророка:
Нелзя бездны окиана горстью персты забросать,
Нелзя огненнаго стана скудной каплѣ прохлаждать.
Возможет ли в темной яскинѣ гулять орел?
Так, как в поднебесній край вылетит он отсель,
Так не будет сыт плотским дух.
Бездна дух есть в человѣкѣ,
Вод всѣх ширшій і небес.
Не насытиш тѣм вовѣки, что плѣняет зрак очес.
Отсюду-то скука внутр скрежет, тоска, печаль,
Отсюду несытость, из каплѣ жар горшій всталь.
Знай: не будет сыт плотским дух.
О роде плотскій! Невѣжды!
Доколѣ ты тяжкосерд?
Возведи сердечни вѣжды!
Взглянь виспрь на небесну твердь.
Чему ты не ищеш знать, что то зовется Бог?
Чему не толчеш, чтоб увидѣть его ты мог?
Бездну бездна удовлит вдруг.
Отже, безодня ненаситності людської волі, людського пізнання може задовольнитись лише безоднею абсолютного безконечністю всесвіту, лише безмежністю людського ідеалу і гармонії.
Стиль Сковороди базується на солідній аргументації поетичних чи філософських тверджень, в ньому знаходить вияв нестримне прагнення поета осмислити і відчути всі глибини буття. В багатьох творах Сковорода виходить з образного ладу Біблії, що певною мірою впливає на стиль його поетики. Так звичайний, здавалося б, перерахунок виливається в пластичний образ: «земля, плоть, пісок, полынь, желчь, смерть, тьма, злость, ад». Плоть є пеклом, плоть є полином і смертю, плоть є жовчю і злістю, вона ж тьма плоть.
Сковорода не спиняється на одному-двох твердженнях, а нагнітає їх, варіює ними, створюючи інтенсивну мелодію думки: «Хай буде вовк кухарем, ведмідь різником, а кінь під сідоком! Сіє діло чесне! Якщо ж вовк дудить в дудку, ведмідь танцює, а лоша носить поклажу, не можна не сміятися А коли вже вовк став пастухом, ведмідь ченцем, а лошак радником, сіє не жарти, а біда».
Діалектика антитез і зіставлень властива не тільки образам, але й стилістиці Сковороди: «сіється нетямуще і дурне, воскресне премудре і прозірливе» або «нема жалюгіднішого, ніж убогість серед багатства, і нема блаженнішого, ніж серед убозтва багатство».
Варто згадати, що свої «строфи» й «антистрофи» (збірка «Замість сонетів і октав») П. Тичина присвятив Сковороді, цим ствердивши, що тенденцію протиставлень взяв саме в нього. Особа філософа хвилювала його все життя. Симфонію «Сковорода» він пише протягом двадцяти років, створюючи поліфонічний твір, в якому образ філософа змальовано на тлі вітчизняної історії та світових проблем
У поетичному доробку Сковороди певне місце посідають байки. Літературна байка прийшла на Русь, як свідчать дослідники, ще за часів Ярослава Мудрого у складі східної повісті про Акіра. Вивчаючи академічний курс поетики, студенти знайомилися із жанром байки, про яку було сказано, що вона «являє собою цілком вигадану розповідь, яка виражає, проте, певну істину». Хоча байки Езопа є чистісінькою вигадкою, зате в них «завжди можна знайти яке-небудь правдиве повчання, спрямоване на те, щоб удосконалити людську натуру». Георгій Кониський, поетику якого знав Сковорода, відзначав, що байка зручна «для переконання і придатна для повчання простого народу».
Ще один викладач Київської академії, пояснюючи ту перевагу, яку віддають ритори і вчителі поетики творам грецького байкаря, писав: «Природу людської поведінки описали та передали нащадкам також і інші. Але Езоп, з Божого, мабуть, благословення, взявшись за моральну науку, далеко випередив багатьох з них. Адже він без логічних визначень та умовиводів, не наводячи прикладів з історії, нагромаджених часом ще до його народження, а від щирого серця повчаючи байками, так заполонює душу слухачів, що наділені розумом соромляться робити і згадувати те, на що не наважуються ні птахи, ні лисиці»
Джерелами, з яких викладачі українських шкіл XVIIXVIII століть брали сюжети, були, крім байок Езопа, твори Гомера, Гесіода, Архілоха, Горація, Авсонія, а також польського байкаря кінця XV початку XVI століття Томаша Бедермана та деяких інших авторів. А сюжет однієї з байок сягає аж Панчатантри. Турецький варіант цього мандрівного шедевра використав у свій час Богдан Хмельницький, коли у жовтні 1656 року приймав послів польського короля Яна Казимира. Станіслав Любовицький і Самуїл Грондський прибули до козацького табору піді Львовом, щоб добитися замирення з козаками. Переговори не клеїлись. Тоді гетьман, намагаючись пояснити причини безуспішності їх, вдався до байки:
«Сідайте і слухайте, панове. Ви принесли нам цікаві пропозиції від короля, але ж чи можливо їх прийняти? А дослухайтесь ось цієї баєчки.
У давні часи, кажуть, жив у нас селянин, дуже заможний, всі сусіди заздрили йому. У цього селянина був домашній вуж, який нікого не кусав, господарі ставили завжди молоко в нору йому. Та одного разу сталося так, що дали хлопчикові молока, а тут і вуж приповз і став хлебтати молоко з чашки. За це хлопчик ударив його ложкою, а вуж укусив хлопчика. На жалібний крик дитини прибіг батько. Дізнавшись, що вуж ужалив хлопчика, він кинувся убивати його. Та вуж устиг сховати голову в нору, тільки хвіст залишився, і господар відрубав йому хвоста. Хлопчик помер від укусу. Вуж залишився безхвостим і з тих пір боявся виповзати з нори. Невдовзі після цього багатство селянина стало танути, аж поки він зовсім не збіднів. Бажаючи дізнатися про причину цих змін, він допитувався у ворожбитів: «Скажіть, коли можете, про причину біди моєї, і чи не можна чимось зарадити?» Йому відповідали: «Доки ти добре поводився зі своїм вужем домашнім, він приймав на себе всі біди, які загрожували тобі. А нині, коли між вами на ворожнечу зайшлось, всі злигодні на тебе впали. Якщо ти прагнеш колишнього благополуччя, то помирися з вужем»