Кожна метафора це яскравий спалах творчої уяви, це маленький вибух-протуберанець, який на мить висвітлює і ту неповторну магію народження нового образу, провокованого конкретним предметом цибулею. Вона в Івана Драча «золотощока богиня продажних ринків», «заплетена німфа в зівялі коси подруг», «малесенька баня підземних церковок», «королева краси сільських світанкових базарів», «невинна золота фея жорстокого Апетиту», «золота граната у пащу студентського голоду», «мала Жанна дАрк на всіх англосаксів-мікробів»
Це нанизування образних смислів-метафор наростає, накопичується, образ цибулі поступово набуває багатогранної повноти символічного узагальнення. Витворюється враження, що цей образ набухає і раптом розривається і розбризкується фонтаном смислів, і як фінал «золота агонія передсмертного стриптизу»:
Вона скидає свою золотаву шубку,
Вона скидає свій золотавий лискучий светр,
Вона скидає свою золотисту ніжну сукенку,
Вона скидає свою золотісіньку льолю-лушпинку
І, оголена, біла, плаче од зґвалтованої цноти,
Вона золота Цибулинка з маминого городу,
Вона золота Весталка з храму Таємниці Буття,
Зібгана в золотий кулачок переляку
Ось так реальність метафорично переростає, перетворюється, переплавляється під світлом асоціативних спалахів у своєрідний орнамент смислів, значень, ідей.
У «Баладі золотої цибулі» чи, скажімо, в найбільш популярній «новорічній баладі» «Крила» яскраво відкрилася характерна для Драча поетика багатовимірної реальності з демонструванням необмежених можливостей її перетворень. Поет мовби провокативно виказує свій дар підносити на крилах метафор і асоціацій буденне, звичайне, очевидно непоетичне і цим самим виводити реальне на рівень багатозначності, багатосмисловості. Відбувається явлення звичайного в образах, вирощених уявою поета, його нестримною фантазією, що здатна візуальний образ перетворити на такий знаковий код, який дозволяє продовжити процес доуявлення вже на рівні читацького сприйняття.
Іван Драч зрощує стилістичні дисонанси високого і низького, духовного і буденного з тим, щоб «підняти» цілком реальний образ, скажімо, дядька Гордія, дядька Зінька, баби Маройки, баби Параски, тітки Мартохи, дядька Варфоломея до символу, яким поет наче висвячує реальну людину, творить із грішника праведника всупереч усталеній соціальній доктрині. Ну які, здавалося б, із цих сільських дідів і бабів пророки правди, коли слова зависають на зівялих губах і не хочуть зриватися в лет, бо хто їх почує, кому вони будуть порадними?
Та поет нахиляється, вслухається, наближається до них на відстань серця хоче почути той голос правди, який він слухав ще в дитинстві, але не перейнявся тоді його звучанням, хоче побачити ту самозначиму реальність, від якої віє природністю буття, справдешністю мовчання, яке більше за слова, бо там «своє», збережене від цього космоспраглого метушіння планетарних амбіцій і змагань:
Йдеш так до правди, до суті життя,
Обплетений кілометрами філософій,
Райдугами симфоній і місячних інтегралів.
Іноді тільки буваєш на відстані серця
Від тієї, єдино Правди.
Так доволі прозаїчно і водночас декларативно узагальнює Іван Драч своє концептуальне людинобачення на поетичному просторі буття. Вони, ці сільські дядьки і тітки, не змінюють природної форми буття, їх утримує на грані земного життя лише його память, яка наче оберігає їх від повного розчинення за межами зримого, досяжного його очам переживання.
Іван Драч розпросторює своє метафоричне вживання в образ сучасної України на звичайні явища і предмети, робить їх знаковими, виносить на рівень символічних узагальнень і вже там, з висоти метафоричних перифраз, розганяє свою фантазію до притчевого виповідання свого «мовчазного мовчання». Та «мовчазне мовчання» кричить «кричаним криком» в його душі:
Є потреба нещадних очищень:
Прагнеш бути буття розіпни,
А Погоня все ближче і ближче
Десь з безодні душі, з глибини.
«Стародавньої Литви Погоня» цей символ сумнівів і каяття, повсякчасного саморозпяття на хресті розшматованої душі переслідує усе творче життя поета. Не полишає і тоді, коли він бреде ситотравними луками Кончі-Озерної, похиливши лобасту голову, аби не перечепитися через вайлуватого Рекса. Волосся кольору витіпаних конопель грає на лютій бритві сонця золотого, яке вишліфовує його чоло на череп, і він жовтаво вилискує сократівською впертістю. Що роїться в цій величавій голові теліжинського сатира? Про що в німотному клекоті кричить його гаряча душа?
«Стародавньої Литви Погоня» цей символ сумнівів і каяття, повсякчасного саморозпяття на хресті розшматованої душі переслідує усе творче життя поета. Не полишає і тоді, коли він бреде ситотравними луками Кончі-Озерної, похиливши лобасту голову, аби не перечепитися через вайлуватого Рекса. Волосся кольору витіпаних конопель грає на лютій бритві сонця золотого, яке вишліфовує його чоло на череп, і він жовтаво вилискує сократівською впертістю. Що роїться в цій величавій голові теліжинського сатира? Про що в німотному клекоті кричить його гаряча душа?
Можливо, він згадує слова Євгена Маланюка, які любив повторювати старий Бажан: «Час, Господи, на самоту й покору», можливо, приймаючи самоту як дар витовчених у ступі життя років для розмислів і сповідей, думає про невпокорення самого себе, невтишення душевних болей і переживань позірним олімпійством не вдається згорнутися в мовчанні наїжаченим клубочком болю, не судилося затаїтися в розкоші літаповажного царювання в слові.
Хто ж притлумить вогонь розпанаханих ран?!
Ніхто. Навіть він, поет, який здатен віддати себе, розпроклятого, на розтерзання завжди жадібного до оголення страждань натовпу, не годен вивільнити себе з-під непосильної навали дум і переживань найдорожчою ціною ціною пекельного википання душі на полумї впокореного слова.
Не загасити душі однієї. Поетової. Бо горить усе земля горить, горить мова, культура, історична память Україна горить-вигорає у незалежному безсиллі:
Горимо ми день за днем,
Кричимо, що квітнем
Не червоним вже вогнем,
А жовто-блакитним!
Нічого іншого не лишає доля, як «меча гострити об Сізіфів камінь», ставати на чати захопленої в полон полумя рідної землі, власної душі, волаючої, незагасної, і кричати, кричати Якщо вже й крик не піднімає на прю з цим вогнем опущені хохлацькі пястуки, треба братися за меч:
Отож вихоплюй сто своїх мечів.
Тож тисячі здіймай на безголовя,
На це хохлацьке вічне малокровя
Рубай удень,
А плач хіба вночі
А вже свище осінь у сурми, розкутурхане ним чорне попелище ніяк не заіскриться живим вогнем всеукраїнського державного самоздійснення, і згадується вірш, прочитаний на І зїзді Руху, від якого повіяло «вересневим сонцем самоти»:
Та вже тисячоліття нами котять.
Та вічність чорна бє без каяття.
Що ж нами вродить? Нами й заскородять?
Нема народу то пощо життя?!
Здаватися поет не збирається, хоча все частіше насолоджується самотністю:
Та не здаюсь: тривожу лірою
Запеклий світ й холодну кров
І в осінь теж іду з довірою,
Як у весну запеклу йшов
І хоча поет чує, як «дише в горлі осінь», як сивіє і даліє рідне село Теліжинці, яким навік ужалена його душа, йому все частіше прагнеться «дихати духом його трудним» і «жувати буденну його солому». Адже там, у Теліжинцях, першовитоки, першоростки його насолоди від слова і його вічних словесних мук, повсякчасних борінь зі словом
Там, у споришевому дитинстві, в холодних росах і в скрипінні замороженого снігу під валянками Драча-школяра, в тихих вечорових бесідах сусідок і в подиві перед першим озвученим складом
«Поезія нескінченна, як саме життя. Для мене принаймні вона вся в дитинстві, говорив поет. В тих шаленствах червневого дощу й краплинах сонячної роси, у щедрості сонця, з якими ти вперше зустрівся»[1]
У розлогішій розмові на сторінках «Литературной России» Іван Драч повторить ту ж думку, що коріння його поезії в дитинстві в огромі краплі роси, в шаленстві червневого дощу, в канонадах грому і граду, в безмірі щедротного сонця, в першому спалахові ненависті до чужинців, до фашистів, які осквернили купанням неглибоку і священну криницю на лузі біля калини
Вони вже й далекі, ці роки дитинства, ці перші уроки людяності й ненависті, подиву перед словом («Слово народне чіпке, влучне, то ніжне, то убивчо невідпорне мій перший учитель в поезії»), перед народним співом весільно-величальним, сумовито-елегійним, жартівливо-відчайдушним, перед колядками, щедрівками і купальськими піснями. Але й близькі ці дні дитячі, бо з кожним роком, з кожним новим сповідально-вимогливим поглядом у себе, в свої «труди і дні» все частіше солодкаво-болючим щемом тривожиться серце при спогаді про те, що вже не повернеш і вповні не відтвориш у слові. Можливо, тільки тепер, коли невмолимо час вивершує лік життя до сиволіття, поет так пронизливо ясно відчуває й усвідомлює, що без сповідальної до немилосердної, самокатувальної відвертості проникливості в сенс своєї творчої праці, у смисл свого подальшого життя не вдасться наблизитися до істинності спілкування образним словом з минулими і сьогоднішніми Теліжинцями.