Бреде цей поетичний їжак принишклими від передчуття снігів конча-озерними лугами, збиває ціпком попелясті порхавки, дивує ними цікавого Рекса, який занюхує цей осінній луговий тютюн і чмихає, аж качки зриваються на крила. Його погляд зривається слідом за ними, і перед його зором відкривається гігантський екран українського неба. Можливо, уява його спалахнула новими кінообразами чи відродила ті, які зявилися в «Криниці для спраглих», у «Камінному хресті», у фільмі про Лесю Українку «Іду до тебе», в «Пропалій грамоті» і «Вечорах на хуторі поблизу Диканьки», у «Київській фантазії на тему дикої троянди-шипшини» «І в звуках память відгукнеться».
Перед фільмами, які невідомо ще чи народяться, творилися кіноповісті своєрідні виповідання всього того, що повинно було б зявитися на екрані. Від першої кіноповісті «Криниця для спраглих», яку Іван Драч захищав як диплом по закінченню Вищих сценарних курсів у Москві, до найновішої про гетьмана Івана Мазепу (обидві творилися у творчій проекції на режисерське новаторство Юрія Іллєнка) поет мислить такими символічно масштабними образами, які наче й просяться на гігантський екран українського неба.
Нема серед живих друга, режисера Юрія Ткаченка, який зняв «Вечори на хуторі поблизу Диканьки», пішов із життя славетний Іван Миколайчук, із яким він написав «Київську фантазію на тему дикої троянди-шипшини» Сумно, гірко поетові, бо ще так гостро манить це диво-кіно, яке вхопило в полон із дитинства і не відпускає А як хотілося б екранізувати «документальну драму-колаж у двох частинах, відтворену за листами, спогадами та віршами, доносами та розпорядженнями, які стосувалися Т. Г. Шевченка і його похорону на Чернечій горі», під назвою «Гора»! Бо ж й досі «Горить перед очима геометрично безжальний прямокутник», манить тривожним холодком передчуття дива «цей білий рентген атомної доби», знову й знову кличе «цей білий амвон другої половини двадцятого століття» Доводиться роздвоюватися, хоча він, кіновіруючий, ніколи не полишав першої віри поезії:
«Я б, напевне, помер, якби не було кіно»,
Сказав я собі якось і моторошно здригнувся.
Оглянувши принишклий німий кінозал,
І ще один з кіновіруючих
Душу віддав органу поезії
Хто зна, що, які думки, які образи-фантазії породжує насолода самотністю, як часто огортається душа осінніми настроями, відчуваючи за спиною вечірній холодок привтоми від крутого життя й «завідного».
Та хай не вигасає сонячне горнило творчості для смутку нема розгону на безмежному полі поетичного мистецтва:
Ще літа твої літання
Мчать на конях кутих конях
Ще цвітуть для тебе губи
Ще дівчата роси ронять.
Микола Жулинський
Інтервю
«Кожній квітці на землі відповідає зірка в небесах»
З усіх означень мені найближче людина. І все людське мені не чуже не боюся повторювати цю стару сентенцію. Я гуманітарій сільського походження, весною мені хочеться копати і сіяти, садити і загрібати. Але ось учора студенти Київського університету запросили мене поїхати в Холодний Яр пошанувати повстанців 20-х років і, особливо, письменника Юрія Горліса-Горського. Найбільша втіха тисячі людей в селі Мельники, де мені довелося виступати над могилою головного отамана Василя Чучупаки. Приїхали не лише студенти близького Кіровоградського університету, але і з неблизького Закарпаття. Люди на Чигиринщині найближчі за ментальністю до галичан, які пережили страхіття і героїзм сорокових пятдесятих. Саме там, недалечко від Холодного Яру в селі Трушівцях, колись знімали ми «Криницю для спраглих».
Так хто ж я такий? Людина, якій дуже болить Україна. Все, що вмію, намагаюсь підпорядкувати цьому болеві розум і серце, талант і недолугості, спритність і нездалість, інтуїцію і прозріння. Дуже не люблю пишних словес і дурної категоричності. Більше діла і менше базікання. Коли в політиці кожен другий месія, дуже хочеться бути весняною бджолою
Є таке бажання: «Дай Боже Вам віка і здоровя!» Отож Бог мені вділив віка, не обділив і здоровям, а чим обділив то він сам краще знає, а ви здогадуєтесь «Раніше ти літав, а нині ходиш», якось мені сказала одна моя знайома. От і вся вікова різниця. Двадцятипятилітнім я був студентом університету, якого вже збиралися виганяти за антирадянщину, але який вже мав написані дві поеми «Смерть Шевченка», «Ніж у Сонці» Гончар і Загребельний, Дзюба і Павличко відстояли мене. Параджанов і Вінграновський показали мені дорогу в кіно. Я був захланний до знань, ковтав усе, що міг. Бажан був мені дорогий не лише талантом будівничого, але й енциклопедизмом. 25 краще, ніж 75. А в останній цифрі дуже багато смутку і розчарувань, доля виламує тобі хребта і виїдає душу, а ти маєш посміхатися на всі зуби і не здаватися.
Так хто ж я такий? Людина, якій дуже болить Україна. Все, що вмію, намагаюсь підпорядкувати цьому болеві розум і серце, талант і недолугості, спритність і нездалість, інтуїцію і прозріння. Дуже не люблю пишних словес і дурної категоричності. Більше діла і менше базікання. Коли в політиці кожен другий месія, дуже хочеться бути весняною бджолою
Є таке бажання: «Дай Боже Вам віка і здоровя!» Отож Бог мені вділив віка, не обділив і здоровям, а чим обділив то він сам краще знає, а ви здогадуєтесь «Раніше ти літав, а нині ходиш», якось мені сказала одна моя знайома. От і вся вікова різниця. Двадцятипятилітнім я був студентом університету, якого вже збиралися виганяти за антирадянщину, але який вже мав написані дві поеми «Смерть Шевченка», «Ніж у Сонці» Гончар і Загребельний, Дзюба і Павличко відстояли мене. Параджанов і Вінграновський показали мені дорогу в кіно. Я був захланний до знань, ковтав усе, що міг. Бажан був мені дорогий не лише талантом будівничого, але й енциклопедизмом. 25 краще, ніж 75. А в останній цифрі дуже багато смутку і розчарувань, доля виламує тобі хребта і виїдає душу, а ти маєш посміхатися на всі зуби і не здаватися.
В українській долі стільки страхітливого і жорстокого, що навіть твої нещадності не поціновуються на найвищу міру. Від 25-літнього багато збережено і не розтринькано, світ жорстокий, але і прекрасний, а 75 це тричі по 25. Все ж ми в цих вікових параметрах вибороли незалежність, хоч і дуже пошматовану і погризену, все ж дещо вдалося здійснити і в поезії, і в кіно, а політика каламутна течія, але коли взявся іти і знаєш куди не нарікай. Іронії та глузду досить, аби не зупинятися
Тичину любив зі школи, особливо за максиму:
Відвертим будь, але не всім ти одкривайся.
Сміливим будь, але на техніку зважай.
Ніколи, як вогнем, з ідеями не грайся.
Коли узявсь іти, кінця ти доходжай.
Я писав кіносценарій «Інтермеццо» за Коцюбинським для Параджанова, любив Ван Гога і Саряна, «Соняшник» Гніздовського і безліч соняшників Марії Приймаченко, а мамині так винюхував на городі, що ніс навіки залишився в золотому ластовинні.
Це ж Юрій Липа казав, що Україну треба поставити лицем до сонця і до моря, як ставлять до сонця хати, а ви питаєте, чи це спонтанне?! Суцільна органіка із золотим хвостиком. Степова Еллада за Гердером дивиться на світ золотими очима соняшників.
Рильський в шістдесяті написав статтю «Батьки і діти», де йшлося про Вінграновського, Коротича і мене, грішного. Стаття була на підтримку, але були там і деякі критичні зауваження.
У поемі «Ніж у Сонці» класику запамяталась строфа:
Навіщо я? Куди моя дорога?
І чи моя тривога проросла
Од сивої печалі Козерога
В гливке болото рідного села?
Що таке «сива печаль Козерога», я не знаю, писав він, а от про болото допитувався. Класик означив запитально щось на зразок, «а де це молодий поет знайшов таке невпорядковане село»? Дійшла газета і до Теліжинець. Старий вчитель Федір Півторак приходив до мого батька політикувати, сам недавно повернувся із заслання, яке одбував у Карелії. Maти якраз варила борщ, а батько слухав старого вчителя засланця і непоправного графомана, який напучував моїх оторопілих батьків:
А що це таке наш Іван написав, за що критика?
А як далі буде писати про болото, то загримить аж туди, звідки це я недавно приплентався.
Батько взявся уважно дивитися статтю, а мати на рецензію відреагувала негайно і досить критично:
Коли ти будеш моєму синові таке пророкувати, то забирайся з хати зі своєю газетою!
І, щоб поставити логічну крапку в діалозі, витягла горщик з печі і хряп ним на долівку. Чи то спересердя, чи то од хвилювання.
Учителя винесло з хати, і нічим було снідати
То хіба в такої рішучої матері можна було бути не живим, а папіряним поетом?! Максим Тадейович ніколи не дізнався про такий відгук на його статтю «Батьки і діти» та коментар до неї
Літом 1961 року після публікації «Ножа у Сонці» з передмовою Івана Дзюби ми з ним подружили, і якось він увечері завів мене до Леоніда Новиченка. Критик був офіційним «законодавцем мод» і значив у літературі все.
Я прихопив свій рукопис і кілька годин читав маститому критику свої вірші, а мій товариш тим часом тьоснув до дівчат. Коли вже після першої ночі він прийшов за мною, щоб забрати мене на ночівлю, бо мені ніде було ночувати (студент без гуртожитку!), ми з академіком затято дискутували. І коли Дзюба запитав про враження, господар був коротким: