В опублікованій у «Сучасності» статті автор не приховує захоплення талантом молодого українського поета, бунтарським духом його творів. Можливо, поезія Драча нагадала Кравціву роки його революційної молодості, боротьбу за українську справу в умовах окупованої Польщею Галичини. Захоплений новою збіркою Івана Драча, Кравців пише: «Протуберанці серця вирізняються видатно і своїм змістом, і мистецько-поетичними засобами серед усієї сучасної радянської поетичної продукції. Своєю глибокою внутрішньою поетичною наснагою вона перевищує й багатьох уже визнаних майстрів. У порівнянні з нею збірки численних однолітків Драча, із яких можна вибрати щонайбільше один чи два помітніших вірші, одноманітні, сірі й нецікаві. Тому поява нової збірки Івана Драча є своєрідною революцією».
Зіставляючи надруковані в збірці вірші з раніше надрукованими в газетах і журналах, автор статті звертає увагу на скалічення цензурою окремих віршів збірки «Протуберанці серця». Важливо відзначити, що досвідчений літературний критик Б. Кравців не допускає жодних домислів, суворо дотримуючись принципу науковості в аналізі творів І. Драча. Єдине, що його турбує, можливе покарання поета існуючим режимом.
Відповідно до існуючої практики, про усі важливі публікації в діаспорній пресі КДБ повідомляло ЦК КПУ. Зважаючи на те, що вірші Драча поширювалися в самвидаві й були вилучені під час обшуків заарештованих, відповідальні працівники ЦК КПУ вирішили провести «виховну роботу» з авторитетним поетом. Можна лише здогадуватися, що під час розмови, умовно кажучи, на стіл було покладено (за давньою практикою російських спецслужб), говорячи їхньою мовою «кнут» і «пряник». «Кнут» це заборона друкуватися, звинувачення у поширенні творів, які «порочать радянський суспільний і державний лад», перспектива відкриття кримінальної справи і т. ін. «Пряник» широко відкриті двері до всіх газет і журналів, покращення побутових умов. Словом, пиши, друкуйся, а головне дотримуйся лінії партії в житті й творчості. Перед поетом постало нелегке завдання: треба було обрати один із запропонованих варіантів. Раціоналіст Іван Драч обрав «пряник», відмежувався від приятелів-дисидентів в Україні та їхніх «покровителів» на Заході. Мовляв, хай вони там пишуть, що їм заманеться, а ми тут самі собі дамо раду. Раніше обрали «пряник» Микола Бажан, Максим Рильський, Павло Тичина і дещо молодший від них Андрій Малишко (лауреат трьох сталінських премій, ідейний наставник Павличка і його друзів).
На доброзичливу публікацію Богдана Кравціва Іван Драч під тиском (за його словами) ЦК КПУ відповів пасквілем «О, будьте прокляті ви ще раз! Відповідь панові Кравціву і Кo».[6] Щоб дати таку їдку, сповнену ненависті відповідь, КДБ мусило ґрунтовно підготувати поета. Адже жоден український письменник не отримував журнал «Сучасність», а тим паче надрукованих за кордоном книжок. Якщо й були спроби переслати таку літературу, цензура виловлювала кожну книжку, газету й журнал незалежно від того, кому вони адресовані. Тому Драч, можливо, вперше в житі, за широким столом одного з кабінетів ЦК КПУ гортав «Сучасність» із статтею Б. Кравціва та упорядковану ним книжку вибраних поезій молодих представників української літератури. Щоб відмежуватися від закордонних маніпуляцій щодо його світоглядної позиції, Іван Драч наприкінці пасквіля твердо заявив: «Наш ідеал ідеал комунізму, панове кравціви». То вже інше питання, що ідеал, яким хизувався поет, був ідеалом оманливим, без перспективи на недалеке майбутнє. Так окупаційна влада разом із заляканою творчою інтелігенцію намагалася вирити глибоку прірву між українцями в Україні й українцями в діаспорі. На щастя, їхні потуги виявилися даремними.
Після виконання волі ЦК КПУ, написання пасквіля, покаяння, віршів, присвячених Леніну й Комуністичній партії, Драчеві, наче з широкого рукава, посипалися щедрі дари: одна за одною зявлялися його книжки з ознаками «перевиховання»: «Балади буднів» (1967), «Поезії» (1967), «До джерел» (1972), «Корінь і крона» (1974) та ін. У 1976 р. збірка І. Драча «Корінь і крона» була відзначена Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка, у 1983-му за збірку віршів російською мовою «Зеленые врата» (М., 1980) Іванові Драчу присуджено Державну премію СРСР з літератури. Не забарилися й інші нагороди: Павличко, Драч, Іваничук, Лубківський побували у складі делегацій на засіданнях Генеральної асамблеї ООН, у середині 80-х pp. поет був обраний до правління Київської організації Спілки письменників України, згодом (не без санкції ЦК КПУ) його головою.
Захоплений у 1964 р. високим злетом поезій Івана Драча в циклі «Теліженське літо», Іван Кошелівець у передмові до перевиданої (з доповненнями) у 1974 р. «Панорами найновішої літератури в УРСР» з прикрістю зауважив: «Ті ж, що лишилися на поверхні літературного життя, їздять у відрядження, щоб писати нариси й вірші про новобудови. Перед серед тих, що так слухняно перебудувалися, веде Іван Драч, що був чи не найоригінальніший серед шістдесятників».[7]
В анотації до збірки Івана Драча «Американський зошит» (1980) читаємо: «До нової книги лауреата Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка ввійшли твори, в яких художньо зафіксовані враження від зарубіжних поїздок автора 1966, 1977 та 1978 років». Книжка вийшла накладом 16 000 примірників. У 1960 1980-х рр. виїзд за кордон міг бути тільки з дозволу КДБ, а такий дозвіл видавали в Комітеті держбезпеки лише довіреним людям. Без тих послуг, які Драч зробив для компартії і КДБ, такі поїздки були б неможливі. Очевидно, що ті поїздки були не для того, щоб налагодити контакти з діаспорою, а з цілком протилежною метою довести, що з «буржуазними націоналістами» не може бути й мови про порозуміння. Одна з поїздок Драча до США відбулася в парі з Дмитром Павличком, про що згадує поет у присвяченому другові вірші:
Це було в Нью-Йорку у собвеї
Далеченько від землі своєї
Йшли ми вдвох підземним переходом
Ввечері з намореним народом
Поїздки не зміцнили, не поглибили дар поета, скоріше навпаки: «Американський зошит» одна з найбільш сірих, якщо не сказати, бездарних збірок талановитого поета. Слова «Важко як себе в собі підняти» ключ до розуміння драми душі поета. Винесення в епіграф вірша «Білий кінь визволителів» фрагментів з «оунівської інструкції» часів Другої світової війни і «бандерівського» часопису «Гомін України» з уривка 1977 р. схиляють до здогаду, що КДБ знайомило Драча з матеріалами, які зберігалися в цій установі.
Тут не місце дорікати чи виправдувати поета. На думку приходять слова Святослава Гординського про мистця Миколу Глущенка, котрий за кордоном виконував агентурні завдання під наданою йому чекістами кличкою «Ярема». З цього приводу Гординський писав: «От і маємо тут портрет одного українського інтелігента у сталінській дійсності, а подібних до нього було (і ще є) напевно тисячі, які мусили пристосовуватися до визнаної тепер уже навіть самими комуністами, як злочинної, сталінської забріханої системи. Майбутній розгляд таких і подібних документів стане добрим матеріялом для зясування того, як виковувалася чи ломилася або пристосувалася українська людина в тому кошмарному чорториї, що був оздоблений вилитими з бронзи статуями колишніх богів, яких тепер сам народ скидає з їх високих пєдесталів».[8]
На щастя, світ не стоїть на місці, а змінюється, разом із ним змінюються люди. Мали рацію мудрі латиняни: Tempora mutantur еt nos mutamur in illis (часи змінюються, і ми змінюємося з ними). Прірва, що утворилася між Іваном Драчем і діаспорою, тривала незасипаною понад два десятиліття до часу другої відлиги приходу до влади в СРСР М. Горбачова. Зорієнтувавшись у новій політичній ситуації, раціоналіст Іван Драч скинув «холуйські ходаки» й почав боротьбу за суверенну УРСР. Зразу боротися за самостійну Україну йому не дозволяли комуністичні віжки. Пройшовши за короткий час складну еволюцію, він на початку 1989-го бере активну участь у створенні Народного руху України за перебудову (НРУ), готує Установчий зїзд, запрошує на його засідання чималу кількість гостей з української діаспори. Установчий зїзд 7 10 вересня 1989 р. обирає І. Драча головою НРУ. Під час перебування видатного поета на посаді потужної громадсько-політичної організації відбулося повільне перетворення підконтрольного КДБ Народного Руху України за перебудову в НРУ продовжувача національно-визвольної боротьби за державний суверенітет України.
Після здобуття Україною Незалежності розпочинається нова сторінка стосунків Івана Драча з діаспорою. За рекомендацією нової влади його, голову НРУ, народного депутата Верховної Ради України, обирають головою Товариства звязків з українцями за кордоном. На плечі видатного поета, громадського й політичного діяча звалилася нелегка ноша, зважаючи на завдання, які виконувало Товариство в минулі три десятиріччя.
Товариство звязків з українцями за межами України було засноване 20 грудня 1960 р. за рішенням Центрального комітету КПУ і Комітету державної безпеки з метою розколоти світове українство на «прогресивну» частину (робітники, селяни) і «буржуазних націоналістів», внести розлад у діаспорне українське середовище, знецінити його вагу в українській історії та його вплив на український народ. З цією метою під прикриттям Товариства компартія разом з КДБ всіляко підтримували «прогресивні українські організації» (комуністичного і соціалістичного штибу) в США, Канаді та Європі, фінансували їхні прорадянські й прокомуністичні газети, запрошуючи «прогресивних» діячів відвідати Радянську Україну, де ними опікувалися й «виховували» «працівники в цивільному» чекісти. Щодо тих закордонних українців, котрі не піддавалися впливу радянської пропаганди, то з ними велася цілком інша робота. На кожного діяча «націоналістичного табору» була заведена персональна картка, в яку, крім біографічних даних, вносилася інформація про їхню політичну, літературну, наукову, мистецьку діяльність. Картотека знаходилася під суворим контролем зачислених у штат Товариства кадебістів. З метою вишукування розмаїтої інформації про відомих українських діячів у діаспорі КДБ забезпечувало довірених працівників Товариства українськими закордонними виданнями газетами й журналами, які після опрацювання повертали в архів КДБ, а добута інформація у спотвореному вигляді використовувалася для боротьби з «буржуазними українськими націоналістами». На Товариство було покладене завдання розєднувати українство різними способами і методами, не гребуючи наклепами й надуманими звинуваченнями. На руйнування української діаспори тодішній уряд УРСР виділяв значні кошти, утримуючи близько двохсот працівників Товариства.