Галицький князь зауважив, що відхиляються поли намету. Він сидів за легким похідним столом. На столі звична у походах нехитра вечеря. Готові до чергового розносу князі спершу навіть остовпіли від такого. А Лев, неначе бажаючи посилити ефект, жестом запросив до столу.
Як твій син, брате? запитав Лев Мстислава.
Поки що без змін, відповів той.
Дванадцятирічний син Мстислава Данило напросився у цей свій перший похід, і батько не став йому заперечувати, пригадавши, що і його самого почали брати на війну у такому ж віці. Взяти участь у битві малому Данилові не довелося, зате при переправі через замерзлий Сян лід під конем княжича проломився. Пробовтатися у холодній воді хлопцю довго не довелося, його одразу ж витягли, відігріли, але ось уже третій день тіло Данила горіло.
Дасть Бог, видужає! заспокоїв Лев.
Він помовчав, зібравши в долоню посивілу бороду. Брати чемно чекали.
Гадаю, нам пора порозумітися, врешті озвався він.
Давно пора, вихопилося у Володимира.
Мстислав лише кивнув головою. А Лев почав:
Я знаю ваше ставлення до цього походу. І ви, звичайно, звинувачуєте мене у тому, що мені з доброго дива забаглося встряти у польські справи. Там мені нічого робити, от і поплатився. Так ви думаєте, повторив князь.
А хіба ні? запитав Володимир.
Замість відповіді Лев дістав з легенької скриньки якийсь пергамент.
Це лист краківського стольника Мартина Бохенського. Його я отримав ще на початку студня.[6] У ньому стольник повідомляє мені, що
Лев Данилович розгорнув лист, швидко знайшов потрібне місце і зачитав:
Доношу тобі, ласкавий і мудрий княже, що король Польщі і князь Сандомира Болеслав помер, і, як знаєш, не залишив після себе синів. Треба тобі якнайскоріше здобути краківський престол, що тобі його покійний князь Болеслав обіцяв. Нас, твоїх прихильників, тут більше, і ми всі будемо намагатися зєднати тобі краківських панів. Поспішися, ласкавий княже, бо поспіх тут рішає.
Лев поклав листа назад у скриньку.
За все своє сімейне життя Болеслав так і не спромігся вмовити жону Кінегурду лягти з ним у ліжко, продовжив Лев. Тому і пообіцяв мені, своєму своякові, корону. Ви гадаєте, мені потрібна Польща? Ні мені, ні нашому батькові, ні вам вона не потрібна. Але всім нам на заході наших земель потрібен спокій. Якби на краківський престол сів син нашої сестри Предслави, проблеми вирішилися б самі собою. Не всі, звичайно, але деякі з них точно. Ось навіщо потрібен цей похід!
А тепер що? запитав Володимир Василькович.
Про щось подібне він здогадувався, але промовчав, дозволивши Левові самому підтвердити свої здогадки.
Жаль, але ми програли. І битву, і спробу. Лєшек Чорний, котрому, як я дізнався, також було обіцяно трон, виявився достойним Болеслава Стидливого. Тільки якщо той просто не затягнув свою Кінегурду у ліжко, то Лєшек взагалі ні на що не спроможний. Жаби і змії, як відомо, у цьому йому не допомогли. Відповідно, він озлоблений на всіх, сказав Лев. На нас також. Він спробує помститися. Тому нам потрібно бути готовими відбити майбутні напади. Не думаю, що доведеться довго чекати. Нечисленні загони місцевих воєвод вже пробували непокоїти нас. Далі буде більше. Тому, брати мої, будьте готові до непроханих гостей у себе на землях.
Та які вони непрохані! мовив Мстислав. Самі їх запросили.
Лев махнув рукою.
Це лише слова, сказав він. Ми повинні бути готовим до дій. Напевне, після відпочинку ми розділимось, ви додому, я у Львів. І потрібно бути пильними.
І не залишати один одного на одинці з Лєшеком, вставив Володимир.
Особисто я допомогу обіцяю
У той час, коли старші князі вирішували наступні кроки, у сусідньому наметі також велася неспішна розмова. Це був намет княжича Юрія, і він звично запрошував до себе своїх ровесників, з якими його повязували роки міцної чоловічої дружби. Молоді чоловіки напівлежали на видублених оленячих шкурах навколо невеликого вогнища, дим від якого стовпом виходив через отвір нагорі. Їм хотілося не так їсти, як просто відпочити від майже безперервного сидіння на конях.
Юрію, як, зрештою, й іншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, і він вже виглядав мужнім сформованим чоловіком, готовим до виконання покладеної на нього місії. Всіма своїми діями Юрій намагався не бути схожим на батька, навіть зовнішнім виглядом зовсім не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борідку, то молодий син поки що відмовлявся її відпускати. Як і батько, Юрій вже змалку (а це майже десять років) не злізав з коня, беручи участь у численних військових походах. Принаймні навколишні землі могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частіше, аніж бачила його сама Русь.
Юрію, як, зрештою, й іншим трьом, заледве виповнилося двадцять три роки, і він вже виглядав мужнім сформованим чоловіком, готовим до виконання покладеної на нього місії. Всіма своїми діями Юрій намагався не бути схожим на батька, навіть зовнішнім виглядом зовсім не походив на Лева. Якщо князь носив акуратну борідку, то молодий син поки що відмовлявся її відпускати. Як і батько, Юрій вже змалку (а це майже десять років) не злізав з коня, беручи участь у численних військових походах. Принаймні навколишні землі могли похвалитися тим, що бачили наступника руського правителя частіше, аніж бачила його сама Русь.
Поруч Юрія лежав, підклавши під голову сідло коня, син литовського князя Тройдена Римунт. Хоч правитель Литви і завдавав Русі багато клопотів (один лише похід на Дорогочин чого вартий!), це не завадило князю Левові прихильно ставитися до його сина, котрого Тройден, як виходило, не любив і, свого часу віддавши на виховання у Львів, просто забув про нього. У свою чергу Римунт також не спішив повертатися у литовські ліси, віддаючи перевагу спілкуванню з русичами. Правда, намагання місцевих вчителів не пропали даремно, і, полюбивши книги, яких у князя було багато, Римунт став подумувати, чи не піти йому у якийсь монастир. Своїми думками литвин поділився лише з Юрієм. Княжич, сам далекий навіть від думки провести своє життя у чернечій келії, тим не менше, не став відмовляти друга.
Навпроти княжичів (а Римунт ним був також, не тільки Юрій) примостився Богумил. Він був сином воєводи Світозара, якому колись довіряв навіть король Данило. Коли ж воєводи не стало, юнака запримітив княжич Юрій і забрав до себе. Поставивши Богумила на чолі особистої охорони, Юрій тим самим виділив його з-поміж інших вельмож.
Четвертим у наметі був начальник сотні Гліб. Наймолодший серед інших, він, тим не менше, вже встиг одружитися і був щасливим батьком піврічного карапуза. Своєю присутністю тут він завдячував давній, ще з часів безтурботного дитинства, дружбі з сином воєводи Світозара і тому факту, що жоною Гліба була сестра Богумила Добрава.
Княжич Юрій міг бути впевненим у відданості присутніх, як у свою чергу і вони сподівалися на покровительство сина князя, коли у цьому виникне потреба.
Зараз же всі думали не про якісь можливі проблеми кожного, але про спільне: що їх усіх чекає в найближчому майбутньому. Можливо, вже навіть завтра.
Слухай, княжичу! Ти серед нас найрозумніший. Скажи, якого дідька[7] нас понесло у Польщу, запитав Богумил. Особисто мені добре жилося у Львові. Я зможу нарешті вибрати собі любку і женитися.
І через твоє ймовірне весілля повинні бути відкладені усі державні справи! Тим більше, не один ти мав би одружитися. Я також не можу ощасливити дочку князя тверського і накинути на себе сімейні окови. Та й не дуже спішу, якщо чесно, у тон йому закінчив Юрій. Не про те думаєте, други мої. Нам зараз треба добре подумати, чому так сталося під тією Гозлицею, будь вона неладна!
А що тут думати! озвався Гліб. Якби твій, княжичу, дядько не спокусився на легку наживу у Сандомирі, а прислухався до князя, не було цього. Таке ми вже проходили. З монголами. Та ніщо нас не навчило!
Оце вже слова не хлопчика, але мужа! похвалив Римонт.
Батько довіряє братам, спробував виправдатися княжич. Як свого часу Данило довіряв Василькові.
Часи не ті, княжичу, нагадав Богумил. Брати не ті, і монголи також. Навіть не знаю, хто гірший: Бату чи Ногай. Принаймні, чого чекати від першого, знали всі. А що другий? От де зараз його кіннота? Куди поділися безстрашні Кончак, Кубатан і Козей? Десь попереду грабують наші ж таки землі. Воістину: краще вже мати їх серед ворогів!
Батькові важко відмовити монголам, котрі намагаються навязати свою допомогу.
Ну, в цьому вони мастаки, згодився Богумил.
Якраз перед походом до батька прибув посланець від митрополита, говорив Юрій.
Він ще живий? здивувався Богумил. Йому вже під вісімдесят?
Та він нас всіх переживе!
То що хотів митрополит? Вкотре насварив князя, що той не так дотримується церковних канонів? поцікавився Римонт.
Юрій подивився на друга, зрозумівши причину такої цікавості, і кивнув головою.
Не без того. Виявляється, ще шість років тому Кирило скликав у Володимирі, що на Клязьмі, собор, де відновив забуті стародавні постанови церкви. Крім того, митрополит звернувся до деспота Болгарії Іакова Святослава й попросив надіслати у Русь словянський список церковних правил. От з цим списком і прибув до Львова посланець Кирила.