Ну що ж, Сесіле, якщо ви не бажаєте повертатись, їдьмо зі мною. Тільки я мушу купити вам капелюха в Ескоті.
Під три чорти капелюха! Мені потрібна Вірджинія! зі сміхом вигукнув юний герцог, і вони поскакали до залізничної станції. Там містер Отіс спитав начальника, чи не бачив він на платформі дівчини, схожої на Вірджинію, але ніхто не міг сказати нічого напевне. Начальник станції все ж таки протелеграфував по лінії і запевнив, що скрізь пильнуватимуть дуже ретельно; після цього, купивши в крамниці, яку вже збиралися зачиняти на ніч, капелюха для юного герцога, містер Отіс зі своїми супутниками вирушив до Бекслі селища за чотири милі від станції, де, як йому сказали, було велике общинне пасовисько і часто збиралися цигани. Там вони розбудили місцевого полісмена, але не добулися від нього жодних відомостей і, обїхавши пасовище кругом, зрештою повернули коней додому. Об одинадцятій вони прибули до замку, знесилені, майже ладні впасти у відчай. Вашингтон і близнюки чекали їх біля воріт з ліхтарями, бо вже стемніло. Їхні пошуки також виявилися марними. Циган наздогнали на Брокслійських луках, але Вірджинії з ними не було, а свій несподіваний відїзд вони пояснили тим, що переплутали день відкриття Чортонського ярмарку і боялися спізнитись. Вони неабияк стривожилися, почувши про зникнення Вірджинії, оскільки були дуже вдячні містерові Отісу за дозвіл зупинитися в його парку, і четверо з них взялися допомагати в розшуках. Оглянули ставок для коропів, перевернули весь замок, жодних успіхів. Стало очевидним, що принаймні цю ніч Вірджинії з ними не буде. Містер Отіс і хлопчики у глибокій зажурі пішли до будинку, а грум вів за ними обох коней і поні. У холі їх зустріли кілька переляканих слуг, а в бібліотеці на канапі лежала бідолашна місіс Отіс, майже сама не своя від страху та розпачу, і стара економка змочувала їй скроні одеколоном. Містер Отіс умовив її поїсти і наказав подати всім вечерю. То була сумна трапеза. Усі мовчали, і навіть близнюки сиділи тихенько вони дуже любили сестру. Після вечері містер Отіс, незважаючи на вмовляння юного герцога, звелів усім іти спочивати, сказавши, що цієї ночі вже нічого не вдієш, а вранці він зателеграфує до Скотланд-Ярду і негайно викличе детективів. Коли вони виходили з їдальні, годинник на вежі почав бити північ, і з останнім звуком почувся страшний гуркіт, а потім відчайдушний крик. Будинок здригнувся від громового удару, у повітрі полилася дивна неземна музика, панель над сходами з оглушливим тріском розчахнулася, і назовні, дуже бліда, з маленькою скринькою в руках, вийшла Вірджинія. Усі вмить опинилися біля неї. Місіс Отіс гарячково стискала її в обіймах, герцог укривав палкими поцілунками, а близнюки скакали навколо в дикому войовничому танку.
Господи боже мій! Де ти була, дитино? сердито спитав її містер Отіс, гадаючи, що то була якась лиха витівка. Ми з Сесілом шукали тебе по всьому графстві, а твоя мати перелякалася до смерті. Ніколи більш не смій так шуткувати!
Тільки з Привидом! Тільки з Привидом! репетували близнюки, вистрибуючи довкола.
Люба моя дівчинко, знайшлася, дякувати Богу! Ніколи більш не покидай мене, шепотіла місіс Отіс, цілуючи тремтячу дитину, і гладила її сплутане золоте волосся.
Тату, спокійно мовила Вірджинія, я була з привидом. Він помер, і ви повинні піти подивитись на нього. Він був дуже недобрим за життя, але нині щиро покаявся і перед смертю подарував мені цю скриньку з прикрасами.
Рідні заціпеніли в німому подиві, та вона лишалася спокійною і серйозною. І вона повела їх крізь отвір у панелі вниз по вузькому темному коридору, а Вашингтон із запаленою свічкою, яку взяв зі столу, йшов останнім. Врешті вони дійшли до високих дубових дверей, утиканих іржавими цвяхами. Вірджинія торкнулася дверей, важкі завіси з рипінням зрушили з місця, і всі опинилися у маленькій низькій кімнаті зі склепінчастою стелею і ґратчастим віконцем. У стіну було вмуроване велике залізне кільце, а до нього, розпростертий на камяній підлозі, прикутий страшний скелет. Здавалося, він хотів дотягтися своїми довгими безживними пальцями до старовинного ковша і глека, що були поставлені так, аби він не міг їх дістати. У глеку, певно, колись була вода, бо зсередини його вкривала зелена цвіль. У ковші не було нічого, крім жменьки пилу. Вірджинія стала навколішки біля скелета і, склавши свої маленькі ручки, почала тихо молитися, а інші зачудовано споглядали картину страшної трагедії, таїна якої відкрилася їм нині.
Погляньте! вигукнув один з близнюків, визирнувши у вікно, щоб зрозуміти, в якій частині будинку знаходиться кімната. Погляньте! Сухе мигдалеве дерево розцвіло. Місяць світить ясно, і я бачу квіти.
Бог простив його, мовила Вірджинія, підвівшись з колін, і ніби прекрасне світло осяяло її лице.
Ви просто янгол! вигукнув юний герцог, обняв і поцілував її.
Розділ сьомий
За чотири дні після цих дивовижних подій, близько одинадцятої вечора, з Кентервільського замку виїхала поховальна процесія. Катафалк везли вісім чорних коней, і в кожного на голові розвівався пишний плюмаж зі страусового піря; свинцева труна була вкрита розкішним покривалом з пурпурової парчі, із витканим золотом гербом Кентервілів; по обидва боки від карет ішли слуги з палаючими смолоскипами. Уся процесія справляла надзвичайно сильне враження. Розпорядником похорону був лорд Кентервіль, що спеціально прибув з Уельсу. Він їхав у головній кареті разом з Вірджинією. За ними їхали посол Сполучених Штатів і його дружина, потім Вашингтон і троє хлопців, а в останній кареті сиділа місіс Амні. Усім було зрозуміло, що, оскільки привид лякав її більше пятдесяти років, вона має право віддати йому останню шану. У кутку цвинтаря, під тисовим деревом, була викопана глибока могила, і превелебний Оґастес Демпір дуже проникливо виголосив надгробну промову. Коли відправа скінчилася, слуги, за давнім звичаєм роду Кентервілів, загасили світочі, а коли труну опускали в могилу, Вірджинія ступила вперед і поклала на труну великий хрест, сплетений з білих і рожевих квіток мигдалю. Цієї миті місяць виплив з-за хмар і залив маленький цвинтар срібним сяйвом, а в далекім гаю заспівав соловей. Вірджинія згадала слова привида про Сад Смерті, очі її затуманилися сльозами, і по дорозі додому вона не зронила ні слова.
Вранці, коли лорд Кентервіль збирався до міста, посол завів з ним розмову про коштовності, які привид подарував Вірджинії. Вони були прекрасні, особливо рубінове намисто у старовинній венеціанській оправі, справжній витвір мистецтва XVI сторіччя; і цінність цих прикрас була така велика, що містер Отіс вважав дещо незручним дозволити своїй доньці прийняти подібний дарунок.
Мілорде, сказав він, я знаю, що в цій країні право «мертвої руки» стосується фамільних коштовностей так само, як і земельних володінь, і я переконаний, що ці прикраси належать чи то повинні належати спадкоємцям вашого роду. Тому я прошу вас забрати їх з собою до Лондона і вважати просто частиною вашої власності, що була повернена вам за деяких незвичайних обставин. Що ж до моєї доньки, то вона ще дитина і поки, на щастя, не надто цікавиться такими предметами розкоші. До того ж місіс Отіс сказала мені а вона, мушу зауважити, знається на мистецтві, оскільки ще в юні роки провела кілька зим поспіль у Бостоні, що грошова вартість цих прикрас надзвичайно висока і продати їх можна дуже вигідно. У звязку з цим, лорде Кентервіль, ви, звичайно, розумієте, що я в жодному разі не можу дозволити комусь із членів моєї родини їх прийняти. Власне, весь цей марнотний лоск, хоч він і необхідний для британської аристократії, виглядає цілком недоречним серед тих, хто вихований у суворих і, я гадаю, безсмертних принципах республіканської простоти. Однак слід сказати, що Вірджинії дуже хотілося б, з вашого любязного дозволу, лишити собі скриньку на память про вашого горезвісного предка. Скринька дуже стара, стан її лишає бажати кращого, і, можливо, ви згодитеся на це прохання. Я ж зі свого боку, щиро кажучи, вельми здивований, що моя дитина виявляє таку прихильність до середньовіччя, і можу пояснити це хіба що тим, що Вірджинія народилася в одному з передмість Лондона, невдовзі після повернення місіс Отіс з Афін.
Лорд Кентервіль вислухав шановного посла з надзвичайною серйозністю, хоча раз у раз покручував сивого вуса, щоб сховати мимовільну посмішку. Коли ж містер Отіс скінчив говорити, він дружньо потис йому руку і відповів:
Дорогий сер, ваша чарівна донька зробила дуже велику послугу моєму нещасному предкові, серу Симону, і я та вся моя родина вельми зобовязані їй за таку сміливість і душевне благородство. Ці прикраси належать тільки їй, і, на Бога, якби я був таким безсердечним, що наважився б забрати їх у неї, старий лиходій уже за два тижні постав би з могили і обернув моє життя на пекло. А щодо їхньої приналежності до спадщини, то до неї не входять речі, не згадані в заповіті чи іншому юридичному документі, а про ці коштовності ніде немає жодної згадки. Запевняю вас, у мене на них не більше прав, ніж у вашого дворецького, і коли міс Вірджинія підросте, я гадаю, вона з радістю носитиме ці чудові прикраси. Між іншим, ви забули, містере Отіс, що купили привида разом з меблями, і все, що належало привиду, таким чином перейшло у ваше володіння. Яку б активність не виявляв сер Симон уночі, з юридичної точки зору він лишався мертвим, і ви прийняли його власність по праву.