Не можна. Як Бог сотворив, нехай так і буде. Хоча транс-гуманізм знімає це табу. ХХI століття стане початком витворення нової версії Людини читайте мою дилогію «Кінець світу: до і після». Кінець світу того, що був. І початок того, котрий наступає. Світ постлюдей люденів. Якщо піде так далі, як намічається, то люди будуть робити із собою так само, як вони роблять із тваринами. Будуть виводити нові людські породи. Я уже не бачу можливості, щоб споконвічне табу витримало цей напір трансгуманізму. Прорве, і то дуже скоро.
Добре це чи зле? Не знаю. Шукав відповіді аж у двох томах свого інтелектуального трилера «Сага про космологічну долю людства», яка й була репрезентована на згаданому Конгресі тисячоліть, з якого я повернувся.
Але повернімося до них, песиків, наше втручання у їхній геном їх послабило. Ветеринарія каже, що чим досконаліша порода собаки, тим вона вразливіша фізично. Така ціна до вдосконалення у красі треба йти шляхом руйнування імунітету. І порода ротвейлера серед них. Незважаючи на його фізичну могутність, я знаю, що він вразливий. Треба дбати про нього. Треба часто ходити у клініку. Треба леліяти. Бо цей породистий шедевр не дикий і стійкий, а рукотворний і слабозахищений.
З ним я бував у поліклініках частіше, ніж, так би мовити, із самим собою. Не буду приховувати я дуже потерпав за нього. Або швидше, переживав за себе. Боронь Боже, аби не сталося так, щоб у його хворобах була винувата моя халатність чи легковажність. Із самим собою також не варто легковажити, але ставлення до власного здоровя то твоя особиста проблема, а ставлення до його здоровя то вже не моя особиста річ. Це відповідальність перед Богом за то-го, який сам не може дати собі раду, який не може сам ходити у клініки. То набагато поважніша відповідальність, ніж загальноприйнята людська охорона здоровя.
Якщо це кара, то за що?!
Якби цей день можна було би пропустити
Отримавши виключно ствердну відповідь на запитання про скарги на здоровя, Ірина Олександрівна, його лікарка ще з дитинства, раптом доволі наполегливо порадила піднятися на другий поверх і зробити УЗД. Ми ще ніколи не підіймалися сюди, де були кабінети поглибленого ветеринарного обстеження. На самих лише обличчях господарів домашніх мешканців можна були прочитати, що у їхніх улюбленців більше, ніж проблеми, раз треба йти сходами вгору.
Там же знаходилось місце, якого би краще уникнути за усе життя чи то людині, чи то тварині, операційний відділ, з якого раз по раз розносилися котячі чи собачі жалі, коли довірливі тварини попадали під ніж. Звичайно, таким велетням, як Ханни, робили анестезію, бо хотів би я бачити того хірурга, який би наважився встромити скальпель у хоч і пригніченого недугою, але набагато сильнішого від людини звіра.
Ультразвукове обстеження виконував неприємний дядько із масними і бігаючими очима, який завше намагався всунути вартісний препарат у клінічній аптеці, й у нього на писку було написано, що цей французький сироп рекомендується не через його лікувальні властивості, а через тризначну ціну, з якої перепадала немала дещиця запопадливому ветеринару. Люди цієї професії здебільшого вирізняються особливою морально-етичною культурою, яку прищеплюють їм, напевно, не так зоотехнічні факультети, як самі їхні пацієнти, які все-таки не дають так фатально черствіти, як це робиться із медичними лікарями, більшість яких у своїх відвідувачах бачать не так їхні хвороби, як їхні гаманці.
Існує категорія людей, на жаль, не мала, а може, вона взагалі у більшості, яка отримує виключно насолоду сповіщати вам новину або просто казати слова, які викликають біль. Вам болить, а він радіє від того. У відповідних умовах із таких виходять слідчі-садисти чи злочинці-маніяки.
Ханни, як завше, чемно лежав на канапі, запитально дивлячись мені у вічі, у яких знаходив абсолютну для його спокою відповідь: «Так треба, це безпечно. Я поруч із тобою».
Цього прочитання йому було досить, щоб із грізного звіра перетворюватися на покірного пацієнта. Як і ми, вони до лікарів ставляться неоднозначно. І річ не у тому, що медичні процедури здебільшого дискомфортні і потребують ціни, яка називається терпінням. Вони точніше вловлюють лікарське професійне лицемірство. Тому тільки через мою санкцію на довіру він скоряється моїй волі бути слухняним на діагностичному помості.
Очка ескулапа підозріло забігали. Було видно, що він починає кайфувати, що не віщувало нічого доброго. Чим далі він совав наконечником по животі, тим швидше його слизька фізіономія наливалася звіриним задоволенням. Він починав сопіти, а потім бурмотіти лише йому самому зрозуміле заклинання. Він не особливо квапився і поводився так, неначе чекаючи миті, щоб вжалити якнайболючіше. Він навіть почав видавати звуки, схожі на спів дяка над Псалтирем.
Очка ескулапа підозріло забігали. Було видно, що він починає кайфувати, що не віщувало нічого доброго. Чим далі він совав наконечником по животі, тим швидше його слизька фізіономія наливалася звіриним задоволенням. Він починав сопіти, а потім бурмотіти лише йому самому зрозуміле заклинання. Він не особливо квапився і поводився так, неначе чекаючи миті, щоб вжалити якнайболючіше. Він навіть почав видавати звуки, схожі на спів дяка над Псалтирем.
А далі Були слова, які вбивають. Які контузять свідомість і спонукають тебе шукати дверей із дому реалій і втечі від того, що раптом вривається у твоє життя. Так стається, коли тобі дають раптом знати, що із цієї миті у тебе вже немає батька і немає матері, у тебе вже нема попереднього розміреного, трохи хаотичного і балагурного, іноді не до часу, але все-таки терпимого і навіть приємного життя. І у цю фатальну мить ти вже не бачиш сенсу у власному житті, яке скочується до втрати сенсу. Бо якщо їх, найдорожчих, немає у мене, то нащо мені я без них?
Ого, ти диви. Ай-яй-яй, та тут усе усипано, він мичав майже нечленороздільно, ковтаючи слину, якою рефлекторно від кайфу налилася його паща. Та то уже всьо. Уся черевна полость. Усьо.
Грім влучив у мозок і поповз по підлозі. Белькотіння ветеринара ще нічого не говорило, але його самовдоволена, вбивча інтонація паралізувала мою свідомість до помутніння в очах. Я хотів дуже повірити собі, що не розумію, що він верзе. Що не знаходжуся на цьому клятому другому поверсі. Що усе це не зі мною. Так просто не зі мною. Якусь паралельну дійсність, що випустила з рук кермо, занесло сюди на слизькій дорозі.
Як же так? Чому і за що? О ні, то не так, як сичить ця потвора у білому халаті. То неправда. Бо то не може бути правдою. Що він там знає чи розуміє, цей районний ветеринарний невдаха, що усе життя за копійки заглядає котам під хвіст?!
Я можу зараз накинутися на нього з кулаками, а вже після того що зробить з ним Ханни? Ми можемо запросто викинути його із нашого життя І що далі?
Але Але справа не у ньому. Справа у нас з Ханни. Не може бути це з нами. Та що там ця зубоскальська нікчемна істота. Ніхто і ніщо не переконає нас, що це правда. І хто взагалі сміє сказати, що це так. Зрештою, є пухлини і доброякісні. І цей апарат УЗД, судячи із його вигляду, сто разів уже списаний і підібраний цим раймедпунктом десь на смітнику. Ну що на ньому можна побачити. Які осоружні люди, ці лікарі, ветеринари, ескулапи. Вчив їх ще до нашої ери їхній Гіппократ не нашкодь, а вони що роблять? Отак вбивають лише одним словом наповал.
І головне й абсолютно переконливе Ханни аж іскриться життям. Ну який він хворий? Жодних, жоднісіньких симптомів. Аж пашить здоровям. Так само, як це було годину, місяць, рік тому. Ну що змінилося, люди добрі, що світ наш перевернувся, що земля попливла під ногами.
Але раціо уже рефлексувало якось загальмовано. Із емоційного єства насувався якийсь зміїний клубок, що застряг у горлі.
Із клініки я вийшов, хитаючись. Уже не я його, а він мене вів на повідку. Я оглядався довкруж здивовано світ неначе той самий, але вже на іншій планеті болю і безсилля, яке паралізуючим лезом розпанахувало моє єство. Терпке оніміння сковувало кінцівки, неначе вичавлюючи із живого тіла саму субстанцію життя.
Тоді, на порозі клініки, на осонні, я вперше заплакав. Не стидаючись і захлинаючись. Я ридав божевільно і конвульсивно. Довго і голосно. Можливо, вперше після похорону батька й матері. І так безвладно, захлинаючись, як плачуть лише у дитинстві. Я просто втопився у власних сльозах, які із першої краплини примножувалися в океан, з дна якого я не міг виплисти. Сльози залили матеріальну дійсність, котра, як недосяжний берег, зникала на видноколі.
Від мене сторонилися здивовані люди, що пливли сюди-туди зі своїми улюбленцями, боязно оглядаючись на ридаючого чоловіка.
Із цієї миті мені судилося виплакати океан сліз. Може, даєш волю сльозам десь там у дитинстві, коли маленькі ще зовсім беззахисні люди не обростають оборонною крицею й оголеними душами вловлюють щонайменший біль, який топлять потоки прозорої крові, що виливаються із першоджерел людської душевної наготи.
А відтак, виростаючи, замулюємо ці криниці огрублими від отриманих синців берегами, бо дорослі не плачуть. Дорослим плакати не личить. Ліпше личить довести до ридань іншого, ніж самому скривитися. Дорослі черствіють, і це входить у норму. Плаксивість це така слабкість. Не дай Боже, щоб хтось побачив, як ти зламався. Треба триматися у своїй грубій збруї впокореного життям скакуна. І особливо коли йдеться про сильну половину. Коли людський самець вбиває, мордує, тоді він лицар, а коли плаче Слабак.