Це насамперед безпосередньо стосується світу простого, чуттєвого досвіду,[10] чистої природи. Проте опосередковано це стосується також всього світового, тобто також людських і тваринних субєктів як субєктів світу, культурних надбань, речей використання, витворів мистецтва тощо. Усе світове має частину природи. Натуралізація духу не є винаходом філософів вона є, якщо її хибно тлумачать і застосовують, основною помилкою, але тільки в цьому разі. Утім, вона має своє підґрунтя в тому, що все реальне у світі, опосередковано чи безпосередньо має своє місце у просторово-часовій сфері; все є тут чи там, і місце, наскільки взагалі існують місця, можна визначити саме тому, що все є просторово-темпоральним, тобто все можна визначити в часі завдяки фізичним інструментам, чи то пісковим годинником, чи то маятниковим дзиґарем, чи то якимось іншим хронометром. Тому все нечуттєве має частину чуттєвого; воно є сущим зі світу, сущим у просторово-часовому горизонті.
Існування чогось реального відповідно до цього ніколи не має іншого сенсу, окрім існування всередині, буття у світі, у відкритому горизонті просторово-часовості, у горизонті вже відомого, а не просто тепер актуально усвідомленого, але також невідомого, реального, яке, можливо, постане в досвіді й стане відомим у майбутньому. Окремі апперцепції роблять окреме реальне усвідомленим, однак, неодмінно з певним, хоча й тематично не застосованим смисловим складом, який перебільшує їх, перебільшує загальний склад того, що апперципується. У переході від відповідного складу встановлених окремих апперцепцій до нового складу панує синтетична єдність; нове апперцептоване має начебто дотепер порожній, за змістом ще не визначений горизонт попередньої значимості. Хоча цей горизонт вже накреслено й він наповнюється, але його ще чітко не визначено. Так, окрім значимого й відповідно схопленого в одиничності й релятивній визначеності через антиципацію в постійному русі особливого й підтверджувального наповнення стало є горизонт значимості, світ у значимості буття.
Через це кожній окремій апперцепції, кожному відповідному загальному вмісту окремих апперцепцій притаманна певна чуттєва трансценденція, з одного боку, з огляду на стало антициповану потенційність можливо нових реалій і реальних загальних груп як таких, що вони досвідчуються як майбутні в перебігу здійснення входження-до-свідомості зі світу, з другого боку, також як внутрішній горизонт у кожній вже посталій реалії стосовно вмісту ще не апперцептованих ознак. Кожна реалія, яка вперше постає в досвіді, перебуває в горизонті світу і має як така свій внутрішній горизонт. У тематичному сприйнятті це стає відомим через те, що вона впродовж відрізку досвідчування (наскільки воно сягає) стало презентує себе як саму себе тут і при цьому розкладає себе на свої окремі ознаки, свої що-моменти; вони, зі свого боку, також усвідомлюються як такі, що самі себе презентують, але саме із сенсом таких, у яких реальне показує себе тим, чим воно є. Незабаром ми будемо змушені ретельніше розглянути структуру такої експлікації. Усе, що так себе показує і ще до експлікації сприйнятого імпліцитно є тут, за його сутністю вважають тим у реальному, що в цьому сприйнятті власне й сприймається. Саме воно є більшим за відповідно актуально пізнане: воно є із сенсом, який йому стало надає його «внутрішній горизонт»; видимий бік є боком лише тому, що він має невидимі боки, антиципація яких і визначає його сенс. Відповідно до цього, ми можемо тематично звернутися до них, ми можемо запитувати про них, ми можемо їх унаочнити; так після припинення сприйняття і перетворення впізнавання на подальшу значимість як здобуте і «ще живе» знання (знайомість реального з огляду на те, що в ньому справді стало знайомим) ми можемо уявити наперед, що належного до самого реального могло б і мусило би принести подальше сприйняття. Утім кожне таке передунаочнення того, що «a priori» приписується реальному, має суттєву властивість невизначеної загальності. Тобто якщо, наприклад, стосовно візуального зворотного боку якоїсь речі ми здійснюємо візуальне передунаочнення, то хоча ми й здобуваємо презентаційне споглядання (схоже на пригадування), але без сталої, індивідуально для нас обовязкової визначеності, як це відбувається в разі пригадування з обох боків передбачається доволі далекосяжна прозорість. Якщо ми справді досягаємо внутрішньої визначеності, ми усвідомлюємо довільність кольору, що постає перед нами і зберігається відтепер як колір речі. Кожне передунаочнення здійснюється у співусвідомленій плинній варіативності, у здатності свідомості фіксувати варіанти, наприклад як певний колір, але як довільний варіант, замість якого так само може постати якийсь інший.
З другого боку, довільність не є безмежною. У коливанні передунаочнення, у переході від одного тимчасово сталого варіанту або спрямування до іншого ми продовжуємо антиципувати щось, у типовий спосіб визначене як типове, наперед знане у єдності антиципації, а саме антиципації кольору зворотного боку, що вона, утім, як антиципація є невизначено загальною. У тлумаченні цієї типової загальності у формі певних «можливостей», відкритих для дійсного буття цього кольору, постає простір можливостей як експліцитний «обсяг» невизначеної загальності антиципації. Якщо річ, яка постає в досвіді, має лише буттєвий сенс внутрішнього горизонту, хоча до фактичного і властивого знання потрапляє лише його ядро що-властивостей (Washeiten), то все ж таки ця річ, кожне реальне взагалі має своє загальне «a priori» як таке, що можна досвідчувати, передзнання як невизначену загальність приналежного до простору апріорних можливостей апріорного типу, загальність, яка, втім, стало може сама себе ідентифікувати. Вочевидь, тип охоплює також властивості, які входять до актуального пізнання, якщо ми розглядаємо тип як тотальний. У взаємозаміні поставання і зникання що-властивостей реальне стало усвідомлюється як одне і як таке, що воно може бути ідентифікованим, і до цієї єдності належить загальний тип як загальний горизонт типової загальності, в якому все, що актуально стає відомим, упорядковується як особливо більш-менш досконало здійснене визначення.
Утім, зовнішній горизонт, який також визначає сенс цього окремого реального, задано усвідомленням потенційності можливих досвідів окремих реалій, як таких, що вони мають своє власне a priori як свою типіку, в якій вони необхідно антиципуються і яка в кожному наповненні залишається інваріантною у формі тих чи тих можливостей інваріантного простору гри можливостей. Проте, будь-яку особливу типіку особливих реалій (і констеляцій реалій) перебільшує тотальна типіка того, що належить до всього горизонту світу в його нескінченності. У плині досвіду світу, конкретно повної свідомості світу в її відповідності, інваріантним залишається буттєвий сенс світу й разом з ним структурна побудова цього буттєвого світу з інваріантних типів окремих реальностей.
Таким чином, фундаментальна структура свідомості світу або корелятивного карбування світу як горизонту всіх окремих реалій, які можна пережити в досвіді, є структурою знайомості й незнайомості з приналежною до неї наскрізною релятивністю й так само наскрізним релятивним розрізненням невизначеної загальності й визначених особливостей. Усвідомлений у горизонті світ у своїй сталій буттєвій значимості має субєктивний характер знайомості взагалі як для нього загальний, але через це ще не відомий в індивідуальних особливостях горизонт сущого. Ця невизначено загальна знайомість поширюється на все, що набуває особливої значимості як суще, через це все має свою знайому форму, в якій здійснюються всі подальші розрізнення знайомого і незнайомого.
Поки цих грубих натяків має вистачити, щоби ми здобули поняття сутності дії допредикативного досвіду, того, що вже залучене до досвіду предмета, цієї позірної первинності примітивного схоплення. Це показує, що, з одного боку, правильно, що істинно сущий предмет є продуктом нашої пізнавальної діяльності, але, з другого боку, для всієї пізнавальної діяльності, хоч би коли вона починалася, це продукування істинно сущого предмета не означає, що вона утворює його з нічого, натомість предмети завжди наче вже переддані, для нас завжди передданий предметний світ довкілля. Від самого початку все, що афікує, усвідомлюється в «предметному схопленні» як тло, антиципаційно усвідомлюється як приналежне до кожного моменту життя поле сприйняття, яке від самого початку є полем «предметів», що як такі схоплюються як одиниці «можливого досвіду», тобто як можливі субстрати пізнання. Це означає: те, що афікує нас із відповідно пасивно передданого фонового поля, не є цілковито порожнім чимось, якимось даним (ми не маємо відповідного слова) без жодного сенсу, даним абсолютної невідомості. Невідомість, радше, завжди є модусом відомості. Принаймні те, що нас афікує, є від самого початку відомим, оскільки воно взагалі є чимось із визначеннями; воно усвідомлене в порожній формі можливості визначення, тобто з порожнім горизонтом («певних» невизначених, невідомих) визначень. Корелятивно, схоплення, яке стає його частиною, має від самого початку відкритий горизонт, звісно, «невизначено», «порожньо» антиципованих експлікацій, які слід здійснити (у «я можу», «я можу піти туди», «ближче придивитися», «розвернути» це тощо). Будь-яка справжня експлікація надає йому інтенційний характер такого схоплення, яке здійснює інтенцію горизонту (як порожню антиципацію) у певні кроки, через які певні невідомі визначення стають відповідно визначеними й відтепер відомими. Таким чином, схоплення «предмет узагалі» ще в цілковитій невизначеності й невідомості вже приносить певний момент відомості, а саме як певного Чогось, що воно «якось є», є таким, що його можна експлікувати і впізнати відповідно до того, яким воно є; а саме як певне Щось, яке перебуває в горизонті світу як загальності сущого, яке саме є відомим лише як суще «у світі», кажучи корелятивно, суще, яке має увійти до єдності потоку нашого досвіду.