«Він кохає мене! Немає жодних сумнівів!» думала юнка.
А він промовляв:
Як я скучив за вами, що мало Упіту не спалив, тільки б до вас якнайскоріше прилинути. Щоб їх там мороз скував, тих личаків!
І я також була неспокійна, щоб там до справжньої битви не дійшло. Дяка Богові, ви таки приїхали.
Та яка там битва! Жовніри почали трохи личаків термосити
Aле ви їх уже заспокоїли?
Зараз вам розкажу все, що трапилося, мій скарбе, лишень собі сяду трохи, бо стомився. Ох! Тепло тут у вас! Гарно в цих Водоктaх, майже, як у раю. Радий би чоловік довіку тут сидіти й у ваші чарівні очі дивитися, і нікуди не виїжджати. Але й напитися чогось теплого також би не завадило, бо надворі мороз пекельний.
Зараз накажу вам вина з яйцями підігріти, я сама принесу.
І дайте моїм халамидникам яке барильце горілки і дозвольте їх до обори пустити, щоб між худоби собі розмістилися. Кожухи мають вітром підшиті, тож зовсім померзли.
Нічого їм я не пожалію, бо то ваші воїни.
Сказавши це, панночка усміхнулася так, що панові Кміцицу аж в очах посвітліло, і господиня вислизнула тихо, як кішка, щоб у челядній накази віддати.
Пан Анджей міряв кроками кімнату, то чуприну гладив, то молодий вус крутив, і все метикував, як їй розповісти про те, що в Упіті сталося.
Треба щиру правду розповісти, бурчав собі під носом, немає ради, хоч би товариші потім сміялися, що мене тут на повідку водять
І знову походжав, і знову чуприну на чоло нагортав, врешті втратив терпець, що дівчина довго не повертається.
Тим часом пахолок приніс світла, вклонився до пояса і вийшов, а після нього зараз же увійшла вдячна господиня, несучи особисто в обох руках блискучу оловяну тацю, а на ній горщик, з якого парувало запашне нагріте угорське вино, і різьблений скляний келих, із гербом Кміциців. Старий Білевич одержав його свого часу від батька пана Анджея, коли в нього на гостині забавлявся.
Пан Кміциц, побачивши господиню, підбіг до неї.
Ого! крикнув він. Обидві руки зайняті, тепер уже від мене не вислизнете!
Парубок нахилився через тацю, а юнка відхилила свою світлу голівку, боронячись хіба лише парою, що пашіла з горщика.
Але ж ви й вітрогон! Дайте мені спокій, бо впущу горщик. Але він погроз не злякався, а лише зарепетував:
Як Бог на небі, від таких смаколиків розум може потьмаритися!
У вас уже давно потьмарився Сідайте, сідайте!
Гість слухняно сів, а господиня наповнила його келих.
Кажіть уже, як в Упіті винних судили?
В Упіті? Як Соломон!
Ну, і слава Богу!.. Бо мені серце потерпає, щоб усі в околиці вважали вас статечним і справедливим чоловіком. То як же все ж там було?
Пан Анджей зробив чималий ковток, зітхнув і сказав:
Мушу розказати все спочатку. А було так: личаки звернулися до бургомістра по гроші на провіант від великого гетьмана або від пана підскарбія. «Шановне панство, казали вони жовнірам, ви добровольці, тому експропріацію проводити не можете. Квартири вам виділили з милості, а провіант дамо аж тоді, коли матимемо певність, що нам заплатять».
То вони мали рацію, чи ні?
За законом, звісно, мали, але жовніри мали шаблі, а за старими звичаями, у кого шабля, того й рація. Тому й сказали личакам: «Зараз ми тут на вашій шкірі випишемо зобовязання!» І стався рейвах. Бурмістр із личаками забарикадувалися на вулиці, а мої їх намагалися звідти вибити. Не обійшлося й без стрілянини. Завзяті вояки для страху підпалили кілька стодол, кількох личаків також заспокоїли
Як це заспокоїли?
Хто отримає шаблею в чоло, відразу спокійний стане.
Заради Бога! Tа це ж убивство!
Саме на той час я надїхав. Жовніри зараз кинулися до мене з наріканням та скаргами на утиски, в яких мусять жити, що їх безневинно переслідують. «Животи наші порожні, бідкалися сіроми, що ж нам робити?» Я наказав бурмістрові до мене зявитися. Він довго думав, але врешті-решт прийшов із трьома іншими. І почали скиглити: «Хай би вже грошей не давали, гаразд, але навіщо бити, навіщо місто палити? Ми б їх нагодували та напоїли за добре слово, але вони захотіли солонини, медів, делікатесів, а ми самі, убогі, такого не маємо. Законом будемо захищатися, а ваша ясновельможність перед судом за своїх вояків відповість».
Бог вас благословить, заволала Олюнька, якщо ви по-справедливому вчинили!
Якщо вчинив?..
Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий має провину визнати, і чуприну почав рукою на чоло нагортати.
Бог вас благословить, заволала Олюнька, якщо ви по-справедливому вчинили!
Якщо вчинив?..
Тут пан Анджей скривився, як студент, котрий має провину визнати, і чуприну почав рукою на чоло нагортати.
Моя королево! озвався він врешті жалісно. Мій скарбе!.. Не гнівайтеся на мене
То що ж ви такого накоїли? занепокоїлась Олюнька.
Я наказав дати по сто батогів бурмістрові і райцям! видихнув пан Анджей.
Олюнька не сказала нічого, лише руки поклала на коліна, голову опустила на груди і поринула в мовчанку.
Голову зітніть, заволав пан Кміциц, але не гнівайтесь!.. Я ще не все розповів.
Ще не все? застогнала панночка.
Вони потім послали до Пеневежиса по допомогу. Приперлася сотня дурнуватих пахолків з офіцерами. Їх поклали, а офіцерів Заради Бога, не гнівайтеся!.. Я наказав голих канчуками гнати по снігу, так, як колись із паном Тумґратoм в Орші вчинив.
Білевичівнa підняла голову. Суворі її очі палали гнівом, а пурпур залив їй щоки.
У вас немає ні сорому, ні совісті! промовила дівчина.
Пан Анджей глянув здивовано, замовк на мить, після чого спитав зміненим голосом:
Ви серйозно, чи лише прикидаєтесь?
Правда така, що лише гайдамаки гідний такий учинок, а не кавалера!.. Щиро кажучи, мені ваша репутація серце крає, бо мені соромно, що ви лише приїхали, а вже вся громада вважає вас ґвалтівником і пальцями тикає!
Що мені до вашої громади! Десять халуп один собака стереже і ще небагато має роботи.
Не маєте права ганьбити цих простих людей і не маєте права ганьбити їхні імена. Нікого тут суди не переслідуватимуть, крім вас!
Гей, нехай вас за це голова не болить. Кожен сам собі пан в нашій Речі Посполитій, хто має шаблю в руці й якусь зграю зібрати зуміє. Що мені зроблять? Кого мені тут боятися?
Якщо вам нікого боятися, то знайте, що я боюся Божого гніву і людських сліз боюся, і кривд! А ганьбу з ніким ділити не бажаю. Хоч я й слабка жінка, однак що таке честь, знаю більше, ніж будь-хто, хто кавалером називається.
Боже милий! Не погрожуйте мені, бо ви мене ще не знаєте.
О, тепер розумію, що і мій дідусь вас не знав!
З очей пана Кміцицa іскри посипалися, але і в ній зануртувала кров Білевичів.
Кидайтеся ж, пане, скрегочіть зубами! правила своє панночка сміливо. Я вас не боюся, хоч я й одна, а ви маєте цілу хоругву розбійників під собою. Невинність моя мене захищає!.. Гадаєте, що я не знаю, як у Любичі ви по портретах стріляли і дівчат на розпусту тягали?.. Це ви мене не знаєте, якщо гадаєте, що я мовчатиму покірно. Я вимагаю поваги від вас і цього мені жоден заповіт не заборонить. Більше того, воля мого діда така, що я лише порядному чоловікові дружиною можу стати
Пан Анджей явно засоромився цих витівок любицьких, бо опустивши голову, спитав уже тихіше:
Хто ж вам про ту стрілянину розповів?
Вся шляхта в околиці лише про те й гуде.
Ох, і заплачу я цим саракам, зрадникам, за добро! пообіцяв пригнічений пан Кміциц. Але то сталося на пяну голову у компанії. Бо ж вояки вгамувати свою хіть не вміють. А щодо дівчат, то я їх не тягав.
Знаю, що це самі ці соромітники, ці розбишаки до всього вас намовляють.
Вони не розбишаки, а мої офіцери.
Я тим вашим офіцерам наказала забиратися геть із мого дому!
Олюнька чекала на вибух, натомість із великим здивуванням помітила, що звістка про вигнання компанійців жодного враження на пана Кміцица не справила, навіть навпаки, поліпшила йому настрій.
Ви наказали їм забиратися геть? спитав пан Анджей.
Саме так.
І вони забралися?
Ще й як.
Дяка Богові, войовничу маєте фантазію! Мені це дуже подобається, бо дуже небезпечно з такими людьми задиратися. Не один життям за таке заплатив. Але і вони знають дисципліну перед Кміцицом!.. Бачите! Все знесли покірно, як вівці, бачите? А чому? Бо мене бояться!
Тут пан Анджей поглянув зарозуміло на Олюньку і вуса почав крутити. Вона натомість розсердилася не на жарт через цю зміну настрою і цю невчасну зухвалість, тому промовила гордо і з натиском:
Вам доведеться вибирати між мною і ними, інакше бути не може!
Пан Кміциц, здавалося, не помітив тієї рішучості, з якою Олюнька промовляла, тому відповів недбайливо, майже весело:
Навіщо ж мені вибирати, коли я і вас маю, й їх! Ви можете собі у Водоктaх робити все, що вам заманеться. Але якщо мої компанійці жодної тут кривди чи сваволі не вчинили, то за що ж я маю їх зрікатися? Вам того не второпати, що таке служити під одним прапором і війну разом відбувати. Жодна родина так не звязує, як спільна служба. Знайте, що вони чи не тисячу разів рятували мені життя, і я їм також. А що тепер вони опинилися без даху над головою, що їх закон переслідує, то тим більше мушу дати їм притулок. Це все родовита шляхта, за винятком Зендa, походження котрого непевне. Але такого відчайдуха не знайти в цілій Речі Посполитій. Крім цього, якщо б ви тільки почули, як він звіра чи птаство наслідує, то самі б його полюбили.