Зайшов до їдальні. На величезному столі догорала сальна лампадка червоним, димним світлом. Подув повітря, що прийшло із сіней, хитнув вогником так, що цілу хвилину пан Анджей не міг нічого побачити. Лише коли миготіння заспокоїлося, побачив тіла, що лежали в рядочок під стіною.
До смерті повпивалися, чи що? занепокоївся прибулець.
Потім нетерпляче наблизився до першої постаті скраю. Обличчя не міг побачити, бо було занурене в тіні, але по білому шкіряному поясі і по білому чохлу чекана впізнав пана Углікa і почав безцеремонно штурхати лежачого ногою.
Вставайте, сучі діти! Вставайте!..
Але пан Углік лежав нерухомо, з руками, що безвладно опали вздовж тіла, а за ним лежали й інші. Ніхто не позіхнув, не затремтів, не прокинувся, не хропів. Тут пан Кміциц помітив, що всі лежать горілиць, в однакових позах і якесь страшне передчуття вхопило його за серце.
Пан Анджей підбіг до столу, вхопив тремтячою рукою каганець і підніс його до облич товаришів.
Волосся заворушилося в нього на голові, таке страшне видовище постало йому перед очима. Пана Углікa міг упізнати виключно по білому поясі, бо обличчя та голова перетворилися в одну безформну масу, залиту кровю, огидну, без очей, носа та рота тільки величезні вуса стирчали з цієї жахливої калюжі. Пан Кміциц світив далі. Другий за чергою лежав Зенд із вискаленими зубами та вибалушеними очима, в яких засклів передсмертний жах. Третій у ряді був пан Раницький, повіки мав прикриті, а по цілому обличчю розлилися білі, кровяні та темні цятки. Пан Анджей світив далі. Четвертим лежав пан Кокосінський, котрого пан Кміциц любив найбільше серед усіх товаришів, бо це був давній близький його сусіда. Цей волів спати спокійно, лише збоку, в шиї зяяла велетенська рана, мабуть, стилетом завдана. Пятим у черзі лежав велетенський пан Кульвець-Гіпокентавр із жупаном, подертим на грудях, і посіченим густими ранами обличчям. Пан Анджей наближав лампадку до кожного обличчя, а коли врешті засвітив у вічі шостому, панові Рекуцю, здалося йому, що повіки нещасного легко затремтіли від світла.
Прибулець поставив на підлогу каганець і почав легко трусити пораненого.
Рекуць, Рекуць, кликав ротмістр, це я, Кміциц!.. За повіками стало тремтіти й обличчя, очі та рот розтулялися та затулялися позмінно.
Це я! продовжував пан Анджей.
Очі пана Рекуця розплющилися на мить повністю, він упізнав обличчя свого приятеля і тихо застогнав:
Яндрусю, священика!..
Хто вас побив?! закричав пан Кміциц, хапаючись за чуба.
Бутри-ми, озвався голос такий тихий, що заледве його можна було почути.
Після цього пан Рекуць напружився, застиг, вирячені очі втупилися в стелю, і він сконав.
Поручник мовчки підійшов до стола, поставив на нього каганець, сам сів на крісло й узявся руками терти по обличчю, як людина, котра щойно зі сну прокинулася, й сама не знає, чи вже пробудилася, чи ще бачить картини сну перед очима.
Молодик ще раз кинув погляд на тіла, що лежали під стіною. Холодний піт виступив йому на чолі, волосся наїжачилося на голові i леґінь заверещав, аж шиби задеренчали на вікнах:
Ставай, хто живий! Ставай!
Жовніри, котрі розмістилися в челядній, почули той зойк, і ввалились у покій. Пан Кміциц показав їм рукою на тіла, що лежали під стіною.
Побили! Побили! повторював він хрипким голосом. Ті кинулися дивитися, дехто підбіг із свічками, і стали в очі небіжчикам світити. Після першої миті здивування вчинився гомін і метушня. Припхалися і ті, хто вже повкладалися в стайнях та оборах. Всю оселю залило світлом, заповнило людьми, а поміж цього замішання, криків, запитань одні лише побиті лежали під стіною рівно і тихо, байдужі до всього і, проти своєї природи, спокійні. Душі з них уже вийшли, а тіл не могли розбудити ні сурми до бою, ані дзенькіт келихів до бенкету.
Тим часом у вояцькому гомоні щораз більш домінували вигуки погроз і нестями. Пан Анджей, котрий доти поводився, як непритомний, схопився враз і закричав:
По конях!..
Усе живе рушило до дверей. Не минуло й півгодини, як уже більше сотні вершників летіли стрімголов широкою, сніжною дорогою, а на їх чолі летів пан Кміциц, немов його злий дух опанував, без шапки, з голою шаблею у руці. Нічну тишу роздирали дикі вигуки:
Бий! Убивай!..
Місяць досяг свого апогею на своїй небесній дорозі, коли раптом його відблиск почався мішатися і зливатися з рожевим світлом, що виходило, немов з-під землі. Поступово небо червоніло щораз більше, ніби від зорі, що встає, аж врешті кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленіло над велетенським закутом Бутримів, а дикі вояки Кміцица, посеред диму, пожежі й іскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смерті наляканий і засліплений жахом люд
Місяць досяг свого апогею на своїй небесній дорозі, коли раптом його відблиск почався мішатися і зливатися з рожевим світлом, що виходило, немов з-під землі. Поступово небо червоніло щораз більше, ніби від зорі, що встає, аж врешті кривава червона заграва залила всю околицю. Широке море вогню шаленіло над велетенським закутом Бутримів, а дикі вояки Кміцица, посеред диму, пожежі й іскор, що бухали стовпами вгору, рубали до смерті наляканий і засліплений жахом люд
Схопилися зі сну мешканці ближніх закутків. Більші та менші громади Задимлених Ґостевичів, Стакянів, Ґаштовтів і Домашевичів збиралися на дорогах, перед будинками і, споглядаючи у бік пожежі, передавали з уст в уста боязкі звістки: «Мабуть, ворог вторгся і палить Бутримів. Це незвичайна пожежа!»
Відгомін пострілів, що долинав час від часу здалеку, підтвердив цей здогад.
Гайда на допомогу! закликали сміливіші. Не дамо братам загинути.
А коли так казали старші, то молодші, котрі на зимовий збір у Расейняй не пішли, сідали на коней. У Кракінові й Упіті стали бити в дзвони по костелах.
У Водоктaх тихий стукіт у двері розбудив панну Олександру.
Олюнькo! Вставай! кликала панна Франциска Кульвецівна.
Тітонько, заходьте! Що там діється?
Волмонтовичі горять!
В імя Отця, Сина та Святого Духа!
Постріли аж сюди чути, там битва! Господи, змилуйся над нами!
Олюнька страхітливо закричала, після чого вискочила з ліжка і почала квапливо одяг накидати. Тіло її тремтіло, як у лихоманці. Лише вона здогадалася відразу, що то за ворог напав на нещасних Бутримів.
За мить набігли розбуджені жінки з усього дому з плачем і риданнями. Олюнька кинулася на коліна перед іконою, вони послідували її прикладу й усі стали молитися вголос літанію21 за вмираючих.
Були заледве на половині, коли раптовий грюкіт потряс дверима від сіней. Жінки схопилися на рівні ноги, тривожний зойк вирвався з їхніх грудей:
Не відчиняйте! Не відчиняйте!
Однак грюкіт почувся з подвійною силою, можна сказати, що мало двері з завіс не зніс. Тим часом поміж зворохоблених жінок озвався пахолок Костик.
Панночко, гукнув він, хтось там дуже грюкає. Відчиняти чи ні?
А він один?
Один.
Тоді відчини!
Служка побіг, а вона, своєю чергою, хапнула свічку, пройшла до їдальні, а за нею панна Франциска й усі дівчата-прядильниці.
Заледве встигла поставити свічку на столі, коли в сінях почувся брязкіт заліза, рипіння дверей, і перед очима жінок зявився пан Кміциц, страшний, чорний від диму, закривавлений, засапаний і з божевільними очиськами.
Кінь мені під лісом упав! крикнув прибулець. Мене переслідують!..
Панна Олександра втупила в нього очі:
То це ви спалили Волмонтовичі?
Я!.. Я!..
Він ще хотів щось сказати, коли нараз від дороги та лісу долинули вигуки і тупіт коней, який наближався з надзвичайною швидкістю.
Чорти по мою душу!.. Гаразд! вигукував, мов у гарячці, пан Анджей.
Панна Олександра тієї ж миті звернулася до прядильниць:
Якщо питатимуть, скажіть, що тут нікого немає, а тепер у челядну і зі світлом сюди повертайтеся!..
Після цього звернулася до пана Анджея:
Он туди! вказала дівчина на прилеглу кімнату.
І майже насильно випхала його у відчинені двері, які негайно ж зачинила.
Тим часом озброєні люди заполонили подвіря і в одну мить Бутрими, Ґостевичі, Домашевичі й інші ввалилися в оселю. Побачивши панночку, зупинилися в їдальні, вона ж стояла зі свічкою у руці, затуляючи собою дорогу до дальших дверей.
Люди! Що діється? Чого ви тут хочете? спитала, не відводячи очей перед грізними поглядами та зловісним блиском оголених шабель.
Кміциц спалив Волмонтовичі! крикнула шляхта хором. Повбивав чоловіків, жінок, дітей! Кміциц це зробив!..
Ми його людей здолали! почувся голос Юзви Бутримa. А тепер його голови хочемо!..
Його голови! Крові! Зарубати вбивцю!
Ловіть його! стенула плечима панна. Чого ж тут стоїте? Ловіть!
А він не тут сховався? Ми коня під лісом знайшли.
Не тут! Дім був зачинений! Шукайте в стайнях та оборах.
У ліс утік! припустив якийсь шляхтич. Гей же, пановe браття!
Цить! крикнув гучним голосом Юзва Бутрим. Після цього підійшов до господині.
Паннo! попросив він. Не ховайте його!.. Він проклятий!
Олюнька звела обидві руки над головою.
Проклинаю його разом із вами!..