Нарешті Радзивілл став у Жемайтії. Разом із ним повернувся короткочасний спокій у землі Ляуданські. Лише кальвіністи, осмілілі від близькості свого отамана, підіймали по містах голови, кривди роблячи і на костели нападаючи, зате ватажки розмаїтих волонтерських зграй і партій, невідомо чиїх, які під прапорами Радзивіллa, Ґосевськогo чи Сапєги країну нищили, поховалися в ліси, розпустили своїх бандюг і спокійні люди якось легше зітхнули.
А позаяк від полегшення легко перейти до надії, то й набагато кращий настрій запанував на Ляуді. Панна Олександра сиділа спокійнісінько у Водоктaх. Пан Володийовський, котрий весь час мешкав у Пацунелях, а тепер уже помалу до здоровя став повертатися, розпускав чутки, що король навесні прийде з найманими хоругвами, після чого вся війна набуде зовсім іншого вигляду. Шляхта впевненіше стала виходити з плугами в поля. Сніги також танули і на березняку зявилися перші паростки. Ляуда розлилася широко. Розпогоджене небо сяяло над околицею. Люди вже не так занепадали духом.
Утім, стався випадок, який знову порушив ляуданську тишу, руки відірвав від лемешів і не дозволив шаблям укритися червоною іржею.
Розділ VII
Пан Володийовський, славетний і старий вояк, хоч і молодий іще чоловік, сидів, як то кажуть, у Пацунелях у Пакошa Ґаштовтa, патріарха пацунельськогo, котрий мав репутацію найзаможнішого шляхтича серед усієї дрібної братії Ляуданської. Його три доньки, котрі були заміжні за Бутримaми, отримали в щедрому посагу добре срібло, кожна по сто талярів, крім усілякого іншого добра, так що й жодна родовитіша шляхтянка більше не мала. Ще три доньки залишалися вдома паннами і вони пильнували пана Володийовськогo, рука котрого то гоїлася, то мертвіла знову, коли траплялася сльота на дворі. Всі ляуданці переймалися цією рукою, бо її бачили при роботі на річці Шкловці і під Сепеловом, і панувала думка, що кращу важко було знайти в усій Литві. Оточили також молодого полковника в усій околиці надзвичайною шаною. Ґаштовти, Домашевичі, Ґостевичі та Стакяни, а за ними й інші присилали в Пацунелі достатньо риби, грибів і звірини, сіна для коней і дьогтю для ресор, щоб лицареві та його челяді нічого не бракувало. А якщо панич почувався слабкішим, то наввипередки їздили за цирульником до Паневежиса словом, усі намагалися прислужитися.
Пану Володийовському так було добре, бо хоч у Кейданах йому було б зручніше, i медик місцевий був дуже фаховий, він усе одно сидів у Пацунелях, a старий Ґаштовт радo приймав гостя i мало пушинки з нього не здував, бо це дуже підіймало його авторитет в усій Ляуді, що такого знаменитого має постояльця, котрий iз самим Радзивіллoм міг би заслугами посперечатися.
Після побиття та вигнання пана Кміцицa пішов поголос серед захопленої паном Володийовським шляхти, що добре було б одружити його з панною Олександрою. «Чи можна для неї кращого чоловіка по світу шукати? торочили старигани на спеціальних зборах, де цю справу розглядали. Якщо той зрадник безчесними вчинками свою репутацію заплямував, й якщо він ще живий, то все одно у руки ката потрапить, то панночка мала б його вже давно із серця викинути, бо так було сказано і в заповіті, окремим абзацом передбачено. Тому нехай пан Володийовський з нею й одружиться. Як опікуни можемо це дозволити, таким чином і вона отримає чесного кавалера, і ми сусіду та вождя для себе».
Коли ця думка була одноголосно підтримана, поїхали старійшини спочатку до пана Володийовськогo, котрий не довго думаючи на все погодився, а потім і до панночки, котра, не довше думаючи, рішуче таке заперечила. «Любичeм, пояснила вона, лише один небіжчик мав право правити, а маєток у пана Кміцица можна буде відібрати не раніше, ніж його суди до страти засудять. Що ж стосується мого заміжжя, то навіть про це й не згадуйте. Надто багато я пережила болю, щоб про щось таке могла думати. Того з серця я викинула, а цього, хоч би був найкращий, не привозьте, бо я зовсім до нього не вийду».
Не було що й сказати на таку рішучу відмову і шляхта повернулася додому дуже стурбована: менше журився пан Володийовський, а найменше молоді Ґаштовтівни: Терка, Мариськa і Зоня. Рослі були це дівчата та румяні, мали волосся, як льон, очі, як незабудки, і широкі спини. Пацунельки взагалі славилися своєю вродою. Коли йшли гуртом до костелу, можна було б описати: квіти на лузі! А ці три були найпрекраснішими між пацунелькaми. До того старий Ґаштовт і на освіту грошей не пожалів. Органіст із Мітрунів навчив їх мистецтва читання, церковних гімнів, а найстаршу Терку ще й гри на лютні. Маючи добрі серця, ретельно опікувалися паном Володийовським, одна намагаючись затьмарити іншу в чуйності та піклуванні. Про Марисю казали, що закохана в молодого лицаря. У цій балаканині не було всієї правди, бо всі три, а не лише вона одна, були закохані до нестями. Молодик також любив їх без міри, особливо Мариську та Зоню, бо Терка мала звичку надто на чоловічу зрадливість нарікати.
Не раз бувало довгими зимовими вечорами, що старий Ґаштовт, повечерявши, спати йшов, а вони з паном Володийовським сиділи біля груби. Недовірлива Терка куделю пряла, солодка Марися піря дерла задля розваги, а Зоня нитки з веретен на мотки намотувала. Але коли пан Володийовський починав розповідати про війни, на яких побував, або про дива, які бачив у різних магнатських садибах, то робота припинялася, дівчата на парубка, як на веселку задивлялися, і щоразу котрась вигукувала від подиву: «Ах! Я не жила ще на світі! Любий ви наш!» а інша вторила: «Всю ніч ока тепер не заплющу».
Натомість пан Володийовський, у міру, як здоровя його поверталося і шаблею вже майже цілком вільно міг володіти, щораз ставав веселішим і щораз охочіше про все розповідав. Одного вечора сиділи собі, як зазвичай після вечері, перед каміном, з якого жваві вогники відсвітлювали на всю темну кімнату. Присутні почали жартома сперечатися. Дівчата хотіли оповідок, а пан Володийовський просив Терку, щоб йому щось заспівала під лютню.
Самі співайте! пхикнула панночка, відштовхуючи інструмент, який їй пан Володийовський подавав. Я маю роботу. Бували по світах, то мали б різних пісень навчитися.
Звісно, я навчився. Але сьогодні нехай уже так буде: я заспіваю першим, а ви після мене. Робота не втече. Якби якась білоголова24 попросила, то не стала б їй опиратися, а до чоловіків ви завжди вперта.
Так і треба.
То й я на таке заслуговую?
Та де там! Співайте вже, паночку.
Пан Володийовський забренькав на лютні, зробив кумедне обличчя і заспівав фальшивим голосом:
Я приїхав в таке місце охоче,
Де мене жодна панна не хоче.
О, це несправедливо! зупинила молодика Марися, зашарівшись, як малина.
Це жовнірська пісня, пояснив пан Володийовський, яку ми співали на зимових квартирах, прагнучи, щоб яка добра душа над нами зглянулася.
Я б першою зглянулася
Дякую, панно. Якщо так, то не маю більше про що співати і лютню в гідніші руки віддаю.
Терка цього разу інструменту не відштовхнула, бо її зворушила пісня пана Володийовськогo, в якій було набагато більше хитрощів, ніж правди. Тож вдарила разом по струнах і, склавши губи «бантиком», заспівала:
Не ходи до лісу по гілляці,
Не вір хлопцеві, як собаці!
Бо кожен хлопець отруту має,
Скажи йому, стій, якщо покохає.
Пан Володийовський так розвеселився, що аж у боки взявся радісно і залементував:
То всі хлопці зрадники? А військові, моя добродійко? Панна Терка сильніше стулила вуста і заспівала з подвійною енергією:
Часом гірші за собаку, і ще гірші за собаку!
Не зважайте, пане, на Терку, вона завжди така! сказала Марися.
Як же мені не зважати? здивувався пан Володийовський. Якщо всьому військовому стану так дошкульно дорікають, я від сорому не знаю, куди очі сховати.
Самі хочете, щоб я співала, а потім мене на глум берете, надулася Терка.
Я критикую не спів, а лише захищаю репутацію військових, відказав на те лицар. Щодо співу, мушу визнати, що навіть у Варшаві такого відбірного голосочку не чув. Вас би ще в плудерки25 одягти, то могли б навіть у Святого Яна співати, котрого катедральний костел і королівство дуже шанують.
А навіщо її в плудерки одягати? не збагнула наймолодша Зоня, котру зацікавила згадка про Варшаву та королівство.
Бо там у хорі білоголові не співають, а лише чоловіки та молоді хлопці: одні товстими голосами, як жоден тур не зареве; інші тонко, що і на скрипках тоншого не добудеш. Я чув їх багато разів, коли з нашим великим і незабутнім руським воєводою на вибори теперішнього короля нашого їздили. Вони справді дивовижні, аж душа з людини втікає! Багацько там музикантів: є Форстер, котрий славиться делікатними руладами, і Капула, і Джан Батист, і Клерт, майстер до лютні, і Марек, і Мільчевський ввічливо акомпонують. Вони всі, коли разом у костелі гукнуть, то ніби хор серафимів наяву почув.
Це вже точно! Як на живо? склала руки Марися.
А короля ви багато разів бачили? не вгавала Зоня.
Так із ним балакав, як із вами. Після берестейської баталії за голову мене обіймав. Мужній він чоловік і такий милостивий, що хто його хоча б раз побачить, обовязково мусить полюбити.
Ми його навіть не бачивши любимо!.. А корону він постійно носить на голові?
Якби ж то щодня в короні ходити! Залізна була б тоді потрібна голова. Корона собі в костелі лежить, від чого й авторитет її зростає, а його величність на голові чорний капелюх носить, діамантами прикрашений, від яких сяйво на весь замок відсвічує.