Але позаяк цей схрон із певних причин не здавався йому безпечним, Сорока хотів знати, чого триматися, і тому наказав жовнірам чатувати при дверях і вікнах хати, а сам звелів смолокурові:
Бери, хлопе, ліхтар і ходи зі мною.
Хіба скіпкою вельможному панові присвічу, бо ліхтаря не маю.
То світи скіпкою, якщо спалиш шопу та коней, мені байдуже!
За такої dictum1, ліхтар усе ж у коморі знайшовся, вахмістр наказав чоловікові йти вперед, а сам ішов за ним із пістолем у руці.
Хто живе в цій хаті? спитав дорогою.
Пани мешкають.
Як їх називають?
Цього мені не можна сказати.
Щось мені здається, хлопе, що ти таки отримаєш в чоло! Шановний пане, відповів смолокур, якби я збрехав якесь прізвисько, чи ви б це виявили?
Це правда! А багато цих панів?
Є старий пан і двійко паничів, а ще двоє челядників.
То це шляхта?
Звісно ж, шляхта.
І тут мешкають?
Часом тут, а часом Бог зна де!
А ці коні звідки?
Пани приводять, а звідки, лише Бог знає!
Кажи правду: не розбишакують твої пани на дорозі?
Чи я, чоловіче, знаю? Бачу, що коні беруть, а в кого, це не моя справа.
А що з кіньми роблять?
Часом візьмуть із десяток, або дюжину, скільки є, і віються, а куди, цього я також не знаю.
Так розмовляючи, чоловіки дійшли до шопи, з якої чулося фиркання коней, і ввійшли всередину.
Світи! наказав Сорока.
Чоловяга підняв ліхтар угору й освітив коней, що стояли рядком біля стіни. Сорока оцінив одного за одним оком знавця, і головою крутив, язиком цмокав і бурчав:
Небіжчик пан Зенд був би радий. Польські, московські А цей валах німець, і кобила також. Хороші коні. А що ви їм даєте?
Щоб не збрехати, чоловіче, я тут дві галявини вівсом засіяв ще з весни.
То твої пани з весни коней приводять?
Ні, але до мене помічника з наказом прислали.
To ти їхній?
Був їхній, перш ніж вони на війну пішли.
На яку війну?
Чи я знаю, чоловіче. Пішли далеко, ще торік, а повернулися влітку.
А чий ти тепер?
Це королівські ліси.
Хто ж тебе тут посадив на смолокурню?
Королівський лісничий, панів родич, котрий із ними цих коней приводив, але він як із ними поїхав, так більше й не повертався.
А гості якісь тут у панів бували?
Сюди ніхто не потрапить, бо багно довкола і лише один перехід. Дивно мені, чоловіче, що ви змогли, бо хто не втрапить, того трясовина затягне.
Сорока хотів одразу ж відповісти, що і ці ліси, і цей перехід він знає добре, але, поміркувавши, вирішив за краще змовчати, натомість спитав:
А великі ці бори?
Чоловяга не второпав запитання.
Тобто?
Далеко йдуть?
Ой! Та хто їх там пройшов: одні закінчуються, інші починаються, і лише Господь Бог знає, де їх немає. Я там не був.
Гаразд! приязно відповів Сорока.
Сказавши це, він наказав хлопові повернутися, а сам завернув до хати.
Дорогою міркував, як йому краще вчинити, і вагався. З одного боку мав бажання, скориставшись відсутністю господарів халупи, забрати коней, як своїх, і з табуном утікати. Здобич була цінна, і коні дуже припали до серця старому жовнірові, але за мить він таки здолав спокусу. Взяти легко, а що далі робити? Багно навколо, один вихід як на нього натрапити? Випадок їм допоміг, але ще раз може не статися. Йти слідами копит не було сенсу, бо ці мешканці мали достатньо розуму, щоб наробити навмисно слідами фальшивих доріг і зрадливих, що ведуть безпосередньо у болото. Сорока добре знав промисел людей, котрі коні крадуть або здобич беруть.
Думав, зважував, аж ураз ляснув себе долонею в чоло:
Але ж я дурень! сказав він. Та я візьму хлопа на мотузку і звелю випровадити нас на дорогу.
Враз вояк аж затрясся після останньої фрази.
На дорогу? Але ж там князь і погоня.
«Пятнадцятьох коней доведеться втратити! промовив собі подумки старий стріляний горобець із такою печаллю, немовби ці коні змалку ростив. Не може бути інакше, таки скінчилося наше щастя. Краще сидіти в хаті, поки пан Кміциц не одужає, сидіти з волі мешканців або всупереч їй, а що потім буде, то вже полковника проблема».
Так міркуючи, вахмістр повернувся в оселю. Жовніри пильнували при дверях і хоч бачили здаля ліхтар, що миготів у темряві, той сам, із яким Сорока і смолокур вийшли, однак наказали назватися, хто це, перш ніж пустили їх до хати. Вахмістр дав вказівку, щоб вартові змінилися після опівночі, сам же опустився на тапчан біля пана Анджея.
У хаті зробилося тихо, лише цвіркуни розпочали свою звичайну музику, а в прилеглій коморі миші шаруділи в купі непотребу. Час від часу хворий прокидався і марив, либонь, у гарячці, бо до вух Сороки долітали безладні його слова:
Ваша величносте, відпустіть. Вони зрадники. Всі їхні таємниці викрию. Річ Посполита це червоне сукно. Гаразд, маю вас, шановний княже Тримай!.. Ваша величносте!.. Туди, бо там зрада!
Сорока піднявся на тапчані і дослухався, але хворий, зойкнувши раз і ще раз, засинав, а потім знову прокидався і кликав:
Олюнько! Олюнько, не гнівайся!..
Лише близько півночі він повністю заспокоївся і міцно заснув. Сорока також задрімав, але скоро його розбудив тихий стукіт у двері оселі.
Досвідчений жовнір розплющив очі негайно ж і, схопившись на рівні ноги, вийшов із хати.
А що там?
Пане вахмістр, смолокур утік.
До ста чортів! Та він нам сюди розбійників приведе. А хто його пильнував?
Білоус.
Я пішов із ним напоїти наших коней, виправдовувався Білоус. Наказав йому відро тягнути, а сам шкапу тримав.
І що? У криницю стрибнув?
Ні, пане вахмістре, лише поміж колод, що їх біля криниці купа лежить нарубаних, і в корчі. Я впустив коней, бо хоч би й розбіглися, то тут є інші, і побіг за ним, aлe в першому ж долі застряг. Ніч, темно, лобуряка місце знає, то й помчав. Трясця його матері!
Наведе він нам сюди чортяк, ой наведе. Щоб його блискавки били!..
Вахмістр змовк, але за мить продовжив:
Ми не лягатимемо, треба наглядати до ранку, будь-якої миті банда надійти може.
І подаючи приклад іншим, сам засів на порозі халупи з мушкетом у руці, жовніри ж посідали біля нього, то балакаючи між собою тихцем, то підспівуючи впівголоса, то прислухаючись, чи поміж нічних відголосів бору не вчується тупіт і фиркання коней, що наближаються.
Ніч була погожа та місячна, але галаслива. У лісових глибинах кипіло життя. Була то шлюбна пора, тож звучали навколо грізні ревіння оленів. Відголоси ці, короткі, храпливі, сповнені гніву та запеклості, лунали звідусіль, в усіх частинах лісу, в глибинах і ближче, часом близько, тут же, майже за сто кроків за хатою.
Якщо вони підійдуть, то також будуть порикувати, щоб нас одурити, зауважив Білоус.
Гей! Цієї ночі вже не прийдуть. Перш ніж чоловяга до них встигне, то вже день буде! припустив інший жовнір.
За дня, пане вахмістре, варто було б цю хату перетрясти і під стінами покопатися, бо якщо тут розбійники мешкають, то й скарби мусять бути.
Найкращі скарби он у тій стайні, заперечив Сорока, вказуючи рукою на шопу.
Візьмемо?
Бовдур! Звідси виходу немає, саме багно навколо.
Але ж ми приїхали.
Бог нас провів. Жива душа тут не пройде і не вийде, якщо дороги не знає.
За дня знайдемо.
Не знайдемо, бо навмисно тут заболочено і сліди фальшиві. Не треба було хлопа відпускати.
Відомо, що гостинець звідси за день дороги, сказав Білоус, і в тому боці.
Він вказав пальцем на східну частину лісу.
Будемо їхати, поки не виїдемо ось що!
І ви гадаєте, що вже пани, якщо опинимось на тракті? Краще вже тут куля розбійника, ніж там зашморг.
Не розумію, здивувався Білоус.
Бо там нас уже точно шукають.
Хто, батьку?
Князь.
Тут Сорока раптом замовк, а за ним і інші, немов переляк їх охопив.
Ой! зойкнув нарешті Білоус. Тут зле і там не добре, як не верти!
Загнали нас, як сіромах, у тенета. Тут розбійники, а там князь! зронив інший жовнір.
Нехай його там блискавка спалить! Я волію мати справу з розбійником, ніж із характерником, зауважив Білоус, бо що цей князь несамовитий, немає жодних сумнівів. Завратинський навіть із ведмедем на рівних боровся, а той йому шаблю видер, як дитині. Не може інакше бути, він його заворожив, а те, що я бачив, як потім на Вітковського кинувся, то на очах виріс, як сосна. Якби не те, я б його живого не випустив.
Тепер втішайся, що на нього не кинувся.
А що я мав робити, пане вахмістре? Я думав так: сидить на кращому коні, отже, якщо захоче, то втече. А нападе, то я не захищуся, бо в характерників нелюдська сила. На очах тобі зникне або димом закуриться.
Це правда, погодився Сорока, бо коли я в нього стріляв, то його наче туманом заслонило і я схибив. З коня кожен схибити може, коли шкапа вертиться, але щоб зі землі, то мені вже років із десять такого не траплялося.
Та що тут балакати, промовив Білоус, краще полічити: Любенець, Вітковський, Завратинський, наш полковник і всіх один чоловік здолав, і то беззбройний, таких людей, із котрих кожен із чотирма не раз собі раду давав. Без бісівської допомоги не міг би він цього досягти.