Стій! На Боже милосердя!
Раптом королівський кінь спіткнувся так сильно, що якби король з усієї сили не втримав його повіддям, то беркицьнувся би. Рох заревів, як зубр, відстань, що відділяла його від короля, ще зменшилася.
За мить скакун заплентався знову. Перш ніж король зумів втримати його на ногах, Рох наблизився ще на кільканадцять сажнів. Тоді він випростався вже в сідлі, як для удару. Страшний той вершник був. Очі вийшли з орбіт і зуби блиснули з-під рудуватих вусів. Ще одне таке спотикання коня, ще мить, і доля всієї Речі Посполитої, доля Швеції й усієї війни були б вирішені. Але королівський кінь відновив біг, а король обернувся, блиснув люфами двох пістолів і двічі вистрелив.
Одна з куль розбила коліно бахмата Роха. Від здибився й упав на передні ноги, зарившись ніздрями в землю. Король міг би в цю мить кинутися на свого переслідувача і прошити його шпагою на виліт, але на відстані двохсот кроків уже підлітали й інші польські вершники, тому монарх схилився знову в кульбаці та помчав, як стріла, з татарського лука випущена.
Рох виліз з-під коня. Хвилину бездумно спостерігав за втікачем, потім закотився, як пяний, сів на дорозі і заревів, як ведмідь. А король віддалявся все більше, більше, більше!.. Врешті став меншати, танути і зовсім зник у чорній хащі лісу.
Тут із криками та вересками підбігли товариші Рохa. Було їх із пятнадцятеро, котрим ще не впали коні. Один із них тримав королівський капшук, інший капелюха, на якому чорне піря страуса було діамантами заколене. Обоє кинулися до пана Ковальського:
Це ваше, ваше, пане товаришу! По справедливості вам належить!
Інші також не вгавали:
Чи знаєте ви, за ким гналися? Знаєте, кого переслідували? Та це був сам Карл!
Заради бога! Скільки живу, ще не бачив, аби хтось за кимось так гнався, як ви. Незміримою славою вкрилися, пане кавалере!..
А скільки рейтарів поклав, перш ніж за самим королем кинувся!
Мало цією шаблею Річ Посполиту одним махом не врятував!
Беріть капшук!
Беріть капелюх!
Хороший був кінь, але десять таких за ці скарби купити зможете!
Рох дивився на них скляними очима, але все ж схопився і вигукнув:
Я Ковальський, а це пані Ковальська. Йдіть до чорта!
Розум йому затьмарився! загомоніли вершники.
Коня мені дайте! Я його ще наздожену! репетував Рох.
Але вони взяли його під руки і, хоч кидався, провели назад до Рудника, заспокоюючи й утішаючи дорогою.
Нагнали ж ви на нього страху! кивали головою. Дісталося вже цьому віктору, цьому підкорювачу стількох держав, міст і військ!..
Хa! Хa! Дізнався, які з поляків кавалери!
Обридне йому в Речі Посполитій. Земля горить йому під ногами!
Слава Роху Ковальському!
Слава! Слава видатному лицарю! Взірцю для всього війська!
І стали дудлити з фляг. Дали і Рохoвi, той до дна одну баклажку висушив і зараз же втішився.
Під час тієї гонитви за королем по Боянівській дорозі рейтари перед садибою священика захищалися з гідною для цього славетного полку відвагою. На них напали несподівано й одразу ж розпорошили, однак ті мерщій зібралися саме тому, що їх оточили густою юрбою біля блакитного прапора. Жоден не просив пощади, а ставши кінь біля коня, пліч-опліч, штрикали рапірами так відчайдушно, що цілу хвилину перемога схилялася на їхній бік. Треба їх було або знову розірвати, що стало нереальним, бо оточило їх щільне кільце польських вершників, або вирізати до ноги. Визнав цю другу думку кращою пан Шандаровський, тому стиснули ворога ще тіснішим кільцем, і він сам кидався на ворогів, як поранений кречет на ключ довгодзьобих журавлів. Вчинилася кривава різанина і тлум. Шаблі дзеленчали об рапіри, рапіри ламалися об руківя шабель. Часом кінь здіймався, як дельфін на морську хвилю, і за мить спадав у вир чоловіків і коней. Зойки стихли, чулося лише кінське іржання, пронизливий дзенькіт заліза та гучне сапання лицарських грудей. Незвичайна запеклість опанувала серця поляків і шведів. Билися уламками шабель і рапір. Одні зчіплювалися з іншими, наче яструби. Хапали один одного за волосся, вуса, гризли зубами. Ті, що впали з коней, але ще на ногах втриматися змогли, встромляли ножі в кінські животи і в литки вершників. У диму, у випарах коней, в жахливому піднесенні бойовий люд змінювався у велетнів, котрі завдавали страшних ударів. Руки змінювалися на дрючки, шаблі на блискавки. Одним махом розбивали сталеві шоломи, як горщики. Репали голови, відвалювалися запястки з мечами; рубалися без пардону, без милосердя. З виру людей і коней кров потоками полилася на майдан.
Велетенський блакитний штандарт ще плавав над групою шведів, але їхня кількість зменшувалася щомиті.
Як женці стають із двох боків лану, починають мерехтіти серпами і лан зникає, а вони наближаються щораз ближче один до одного, так і польське кільце стискалося щораз міцніше, так що воюючі з одного боку могли вже бачити криві шаблі тих, хто воює на протилежному.
Пан Шандаровський шаленів, як ураган, і вїдався у шведів, як зголоднілий вовк вїдається іклами в мясо свіжозваленого коня. Але один вершник таки його нестямою перевершив, і був це той пахолок, який першим повідомив про шведів у Рудник, а тепер насідав разом з усією хоругвою на ворога. Жеребець священика, триліток, котрий досі пасся спокійно на лузі, стиснутий кіньми, не міг вирватися з гурту, і можна сказати, сказився, як і його пан. Він стриг вухами, очі мав вибалушені, гриву наїжачену, і пер уперед, кусав, брикав, а хлопець шаблею, як ціпом, махав наосліп, праворуч і ліворуч, від вуха. Половина його чуба була просякнута кровю, вістря рапір продірявили йому плечі та стегна. Обличчя було посічене, але ті рани лише збуджували підлітка. Бився у безпамяті, як людина, котрій на власне життя начхати і вона прагне лише помститися за смерть свою.
Тим часом шведський загін малів, як купа снігу, яку поливають з усіх боків окропом. Нарешті біля королівського прапора залишилося тільки кільканадцятеро. Польська мурашня накрила їх цілком, а вони вмирали понуро, зі зціпленими зубами. Жоден рук не підняв, жоден не просив милосердя.
Аж тут у тлумі зазвучали голоси:
Штандарт беріть! Штандарт!
Почувши це, пахолок обернув гостряком шаблюку і кинувся, як вогонь, уперед, бо кожен із рейтарів, котрі захищали прапор, мав на собі двох або й трьох польських вершників. Рубонув хлопець хорунжого шаблею через рот, а той руки розкинув і зсунувся на кінську гриву.
Блакитний прапор упав разом із ним.
Найближчий рейтар, зойкнувши жахливо, вхопився негайно за держак, але хлопець вже тримав полотнище, рвонув його, видер умить, згорнув і, притискуючи обома руками до грудей, заверещав не своїм голосом:
Це моє, не віддам! Це моє, не віддам!
Останні рейтари, котрі ще залишилися, кинулися на нього в нестямі, один зробив випад через прапор і прошив плече хлопцеві, але його тут же порубали шаблями на січку. Після цього кільканадцятеро закривавлених рук простяглися до хлопця.
Прапор, прапор давай! кричали йому.
Пан Шандаровський підоспів йому на підмогу.
Не чіпайте його! Він узяв трофей на моїх очах, хай його самому каштелянoвi віддасть.
Їде каштелян! Їде! озвалися численні голоси.
Здалеку показалася курява і на дорозі з боку вигону зявилася ціла хоругва, що мчала клусом до садиби священика. Це була ляуданська хоругва, а на її чолі їхав сам пан Чарнецький. Коли наблизилися та второпали, що вже все скінчилося, притримали коней. Жовніри пана Шандаровського кинулися до них.
Підїхав і пан Шандаровський із реляцією до каштеляна, але був настільки засапаний, що не міг подих врівноважити, тремтів, як у лихоманці, і голос уривався йому щомиті в горлянці.
Сам король тут був не знаю чи втік
Утік! Утік! підтвердили ті, хто бачив ту гонитву.
Штандарт захопили!.. Трупів море!
Пан Чарнецький, так і не сказавши жодного слова, посунувся з конем до поля бою, яке вражаючий і жалібний мало вигляд. Більше двохсот шведських і польських тіл лежали помостом, одне біля одного, часто й одне на одному. Дехто тримав у руці жмут волосся, деякі померли, кусаючи зубами або рвучи нігтями. Ще інші тримали один одного, наче в братерських обіймах, або лежали, схиливши голови на груди ворогів. Багато облич були такі потовчені, що не залишилося в них нічого людського. Ті ж, котрих не потоптали копита, очі мали вирячені, сповнені жаху, бойового постраху та нестями. Кров хлюпала на розмяклій землі під ногами каштелянового коня, які скоро почервоніли вище колін. Запах крові та кінського поту дражнив ніздрі й тамував дихання в грудях.
Каштелян дивився таким поглядом на ті людські тіла, яким господар споглядає на звязані пшеничні снопи, які мають у стіг складати. Задоволення зявилося на його обличчі. Мовчки обїхав навколо садибу священика, роздивився тіла, що лежали з тамтого боку за садом, після чого повернувся повільно на головне бойовисько.
Сумлінну бачу тут роботу, зронив він, дуже задоволений я вами!
Ті ж підкидали закривавленими руками шапки вгору: