Найближчою метою його експедиції тепер було Замостя, бо здобуття такої добре укріпленої фортеці може дати підстави для дальшої війни і майбутньої перемоги. Різні про Замостя кружляли чутки. Поляки, котрі досі залишалися на боці Карла, були впевнені, що ця фортеця найзахищеніша в Речі Посполитій, і подавали як доказ те, що вона самого Хмельницького зупинила.
Карл помітив, що поляки аж ніяк не прагнули укріплені фортеці штурмувати і вважали їх недоступними, хоча в інших країнах такі твердині могли б лише до третьорядних зарахувати, однак він був переконаний, що жодна з фортець не змогла б чинити належного опору, бо ні мурів належно не утримували, ні земляних укріплень, а також не мали відповідної зброї. Тому оповідки про Замостя короля не лякали. Та й розраховував він на чар свого імені, на славу непереможного полководця, врешті-решт, і на перемови. Перемови, які будь-який магнат у Речі Посполитій міг вести на власну руку, бо в такий спосіб Карл досяг значно більше, ніж зброєю. Як людина хитра, монарх намагався наперед дізнатися, з ким має справу, тому старанно всю інформацію про власника Замостя збирав. Випитував про його звички, схильності, почуття гумору й уяву.
Ян Сапєгa, котрий на превеликий жаль воєводи вітебського зрадою вже своє імя встиг заплямувати, давав королеві пояснення щодо пана старости калуського. Проводили в нарадах довгі години. Пан Сапєгa, однак, вважав, що не легко буде королеві господаря Замостя на свій бік схилити.
Грошима його не спокусити, казав пан Ян, бо чоловік він вельми заможний. Він не марнославний і ніколи за посадами не ганявся, не хотів їх навіть, коли ті самі його шукали. Щодо титулів, то я сам чув, як при дворі вилаяв він пана де Ноєрa, секретаря королеви, за те, що той сказав йому: mon prince2. «Я не prince, бештав тоді чиновника, бо навіть вельмож вязнями у своєму Замостю тримав». Правда, це не він мав, а його дід, котрого Великим у народі нашому називають.
Тільки б мені ворота Замостя відчинив, то я запропоную йому щось таке, чого жоден польський король пропонувати не став би.
Пан Сапєга не наважився спитати, що б це такого могло бути, поглянув лише з цікавістю на Карлa-Ґуставa, але той правильно витлумачив цей погляд і вів далі, закладаючи за своєю звичкою волосся за вуха:
Я запропоную йому Люблінське воєводство як незалежне князівство. Корона його точно спокусить. Бо ніхто з вас такій спокусі не зміг би протистояти, навіть теперішній воєвода віленський.
Необмежена щедрість вашої королівської величності, зауважив, не без певної іронії в голосі, пан Сапєгa.
А Карл відповів із властивим йому цинізмом:
Я даю, бо це не моє.
Пан Сапєгa захитав головою.
Він неодружений і синів не має. А корона мила тому, хто нащадкам її передати може.
То порадьте, пане, якийсь кращий спосіб.
Мені здається, що лестощами можна більше домогтися. Той магнат із розумом не дуже товаришує і саме на цьому його можна взяти. Треба його переконати, що лише від нього залежить мир у Речі Посполитій, якось йому втовкмачити, що лише він може вберегти її від війни, нещасть, усіляких потрясінь і майбутніх нещасть, але це якщо відкриє ворота. Якщо риба цей гачок проковтне, то ми будемо в Замості, а інакше ніяк!
Залишаться гармати як останній аргумент!
Гм! На такий аргумент знайдеться чим у Замості відповісти. Важких гармат мають із надлишком, а нам доведеться свої ще підтягати. А коли відлига настане, це стане нереальним.
Я чув, що піхота у фортеці вишколена, але кінноти їм бракує.
Кавалерія тільки в чистому полі потрібна, та й, як виявилося, пан Чарнецький не розбитий, тому міг би одну-дві хоругви йому на підмогу прислати.
Ваша милість одні завади бачить.
Але весь час вірю в щасливу зірку вашої королівської величності, не поліз далеко по слово пан Сапєгa.
Пан Ян мав слушність, коли припустив, що пан Чарнецький послав у Замостя кавалерію, необхідну до розїздів і захоплення язиків. Щоправда, пан Замойський і своєї мав досить і зовсім допомоги не потребував, але каштелян київський дві хоругви, які найбільше постраждали під Ґолембєм, Шемберка та ляуданську, зумисне до фортеці послав, аби ті могли відпочити, відїстися і коней потомлених замінити. У Замості прийняв прибульців пан Собіпан привітно, а коли дізнався, які славетні жовніри до нього прийшли, то до небес їх возносив, дарами осипав і щодня до столу свого запрошував.
Ніхто не зможе описати радість і зворушення княгині Ґризельди, котра взріла панів Скшетуськогo та Володийовськогo, давніх полковників її видатного чоловіка. Упали їй до ніг обоє, зворушливі сльози від зустрічі улюбленої пані проливаючи, вона також не могла плач стримати. Скільки ж спогадів було повязано з ними з давніх лубенських часів, коли її чоловік, слава та любов народу, сповнений сил, володів величезною дикою країною, й як Юпітер, одним супленням брів сіяв страх між варварами. Такі це недавні часи, але де вони? Тепер магнат у могилі, країну варвари зайняли, а вона, вдова, сидить на попелищі щастя і величі, смутком живучи та молитвою.
У тих спогадах солодке з гірким настільки перемішалося, що думки всіх трьох полинули в минуле. Розмовляли про давнє життя, про місця, яких вже не побачать їхні очі, про давні війни, врешті-решт і про теперішні часи поразок і Божого гніву.
Якби наш князь був живий, зітхав пан Скшетуський, інша доля була б у Речі Посполитої. Козацтво було б стерте, Задніпровя належало б нам, а швед знайшов би свого гробаря. Бог зробив, що хотів, аби за гріхи нас покарати.
Лише б Бог у панові Чарнецькому оборонця воскресив! видихнула княгиня Ґризельдa.
Так і буде! пожвавився пан Володийовський. Як наш князь інших панів наголову розбивав, так і він зовсім на інших полководців несхожий. Знаю я обох панів коронних гетьманів і пана гетьмана литовського Сапєгу. Великі це воїни, але в панові Чарнецькому є щось екстраординарне, можна сказати, орел, а не людина. Ніби ласкавий, а всі його бояться, ба, навіть пан Заглобa часто про свої вибрики при ньому забуває. А як військо веде! Як шикує! Неможливо собі уявити! Не інакше, як видатний воїн зявився в Речі Посполитій.
Чоловік мій, котрий його полковником знав, ще тоді славу йому передрікав, додала княгиня.
Подейкують навіть, що й дружину в нашій садибі мав би шукати, вставив і свій гріш пан Володийовський.
Не пригадую, щоб про це була мова, задумалася княгиня.
Як же вона могла пригадати, якщо ніколи нічого такого не було, бо пан Володийовський таким чином хитро хотів повернути розмову на матримоніальні справи, щоб про панну Ганнусю Борзобагату щось дізнатися, адже прямо питати про це вважав непристойним, занадто фамільярним у присутності княгині. Але викрутас не вдався. Княгиня знову повернулася до згадок про свого чоловіка і козацьких воєн, тому субтильний лицар подумав: «Немає Ганнусі, може, навіть Бог зна скільки років!» І більше про неї не згадував.
Міг також розпитати офіцерів, але його думки були зайняті й чимось іншим. Щодня розїзди повідомляли, що шведи щораз ближче підходять, тому готувалися до захисту. Пани Скшетуський і Володийовський одержали обовязки на мурах як офіцери, про шведів, і війну з ними обізнані. Пан Заглобa дух підіймав і розповідав про цього ворога, якого дотепер не знали, а було таких між захисниками Замостя багацько, тому що шведи до цього міста ще не доходили.
Пан Заглобa близько з паном старостою калуським хутко зійшовся, і той безмірно його полюбив і в усьому до нього звертався, особливо що й від княгині Ґризельди чув, як свого часу сам князь Ярема пана Заглобу вихваляв і vir incomparabilis3 називав. Тому щодня за столом усі слухали, а пан Заглобa розповідав про давні та новіші часи, про війни з козаками, про зраду Радзивіллa, про те, як пана Сапєгу в люди вивів.
Я йому порадив, казав літній шляхтич, щоб насіння конопель у кишені носив і потрохи споживав. То він так до того звик, що тепер щоразу зернину виймає, вкине до рота, розгризе, серединку зїсть, а луску виплюне. Уночі, як прокинеться, також це робить. З того часу почуття гумору в нього розвинулося таке, що навіть найближчі не впізнають.
Справді? не повірив староста калуський.
Бо в коноплі олія міститься, тому і в голові її прибуває.
А щоб вас вилаявся один із полковників. Tа це в животі олії прибуває, а не в голові.
Est modus in rebus!4 філософськи зауважив пан Заглобa. Потрібно якнайбільше вина пити. Тоді олія, як легша, завжди буде вгорі, а вино, яке і без цього вдаряє в голову, справлятиме таким чином якусь корисну дію. Цей секрет я вивідав у Лупула, молдавського господаря, після котрого, як вам відомо, хотіли мене волохи на царство посадити, але султан, котрий бажає, щоб господарі не мали потомства, виставив мені умову, на яку я погодитися не міг.