Потоп. Том III - Генрик Сенкевич 7 стр.


На що пан Замойський відповів:

 Звісно, що так!.. Шкода є. Чому б їй не бути! Ви вбили свиню на ринку, якій осколок гранати в живіт потрапив. Стріляйте ще тиждень, то може вбєте ще одну.

Форґель приніс цю відповідь королеві. Увечері знову відбулася рада в королівській ставці. Наступного дня взялися шведи пакувати намети на підводи і стягувати гармати із шанців. А вночі все військо забралося звідтіля.

Замостя гриміло за ними з усіх гармат, а коли вже щезли з очей, вийшли через південну браму дві хоругви, Шемберкa з ляуданською, і подалися вслід за втікачами.

Шведи тягнули на південь. Віттемберґ радив, щоправда, повертатися до Варшави і з усіх сил переконував, що це єдина дорога для порятунку, але шведський Александр вирішив уперто переслідувати до найдальших кордонів держави польського Дарія.

Розділ IV

Весна того року дивними ходила дорогами, бо коли на півночі Речі Посполитої вже розтанули сніги, полилися занімілі ріки, й уся країна потекла березневою водою, то на півдні від гір ще розповсюджувався на поля, на води та бори крижаний подих зими. У лісах лежали замети, замерзлі дороги стугоніли під копитами коней, дні були сухі, заходи сонця червоні, а ночі зоряні та морозні. Люд, що сидів на родючих глинах, на чорноземі та буроземі Малої Польщі, радів від тієї міцності морозів, переконаний, що загинуть від них як польові миші, так і шведи. Але весна, яка довго не приходила, настала так раптово, як панцерна хоругва в атаку на ворога. Сонце сипонуло з неба живим вогнем і відразу затріщала зимова шкаралупа. З угорських степів прилетів потужний і теплий вітер, узявся дмухати на луги, поля та пущі. Відразу ж поміж сяючих калюж зачорніла рілля, зелені пагони вистрелювали на низькому поріччі, і ліси заплакали сльозами розтоплених бурульок.

На постійно погожому небі щодня виднілися журавлині ключі, зграї диких качок, чирянок і гусей. Прилетіли лелеки на минулорічні колеса, а під стріхами заметушилися ластівки, чулося щебетання птаства по селах, верески по лісах і ставках, а вечорами вся країна була наповнена кумканням і кваканням жаб, які розкошували у калабанях.

Після цього полилися рясні дощі, що, наче нагріті, падали вдень, падали вночі, і так без перерви. Поля перетворилися на озера, ріки піднялися, броди сталися непрохідними, запанувала «вязкість і непридатність заболочених доріг». Поміж цієї води, багнюки та боліт волоклися на південь шведські загони.

Але як мало натовп, що йшов, як на страту, нагадував ту чудову армію, яка свого часу вступила з Віттемберґом у Велику Польщу. Голод залишив сизі відбитки на обличчях старих воїнів. Вони йшли, більше на примар, ніж на людей схожі, замучені, пригнічені, без сну, знаючи, що наприкінці дороги не їжа їх чекає, а голод, не сон, а битва, а якщо й відпочинок, то хіба вічний спокій смерті.

Закуті в залізо кістяки вершників сиділи на скелетах коней. Піхотинці ледве ноги волочили, ледве тремтячими руками могли втримати списи та мушкети. День збігав за днем, а вони все йшли і йшли вперед. Підводи ламалися, гармати застрягали у болотах. Просувалися так повільно, що часом заледве за весь день милю прочвалати могли. Хвороби кинулися на солдатів, як круки на стерво. Одні клацали зубами від лихоманки, інші лягали від слабкості на сиру землю, бажаючи краще померти, ніж далі йти.

Та шведський Александр уперто переслідував польського Дарія. Водночас він і сам був переслідуваний. Як за хворим буйволом ідуть уночі шакали, чекаючи, поки той із ніг звалиться, і той знає, що все одно впаде, чуючи завивання голодної зграї, так і за шведами йшли шляхетські та селянські загони, щораз ближче наступаючи, щораз зухваліше нападаючи та дошкуляючи.

Нарешті підійшов і найстрашніший з усіх пан Чарнецький, і він був уже близько. У шведському арєргарді, коли озиралися позад себе, бачили вершників, часом далеко на краю горизонту, часом за стаю, часом на два постріли з мушкета, а часом, коли атакували, то й над самим карком.

Ворог прагнув битви. З розпачем молилися за неї шведи до Господа Бога, але пан Чарнецький битви не приймав. Він чекав слушної нагоди. А тим часом вважав за краще шарпати або випускати на них поодинокі партії, немовби сокола на водне птаство.

Так вони йшли одні за одними. Бувало, однак, що пан каштелян київський минав шведів, випинався і перетинав їм шлях, симулюючи, що шикується до зіткнення. Тоді сурми грали радісно з одного кінця шведського табору в інший і о диво! нові сили, новий дух враз оживляв потомлені ряди скандинавів. Хворі, намоклі, безсилі, на Лазарів схожі, ставали враз до битви з палаючими обличчями, з вогнем у зіницях. Списи та мушкети рухалися з такою чіткістю, немовби залізні тримали їх руки, військові команди лунали так гучно, немовби із найздоровіших виходили грудей. І линули вперед, аби грудьми об груди вдаритись.

Та пан Чарнецький ударив раз і другий, а коли загриміли гармати, відводив війська, залишаючи шведам даремні зусилля, ще більшу нехіть і розчарування.

А там, де гармати встигнути не могли, і лише спис і шабля могли у чистому полі розгулятися, там ударяв, як блискавка, знаючи, що в рукопашній шведська кавалерія навіть добровольцям протистояти не зможе.

І знову Віттемберґ пропонував королю відступити, щоб себе і військо не згубити, але той у відповідь кривив рот, вогнем сипав із очей і вказував рукою на південь, де в руських землях сподівався знайти Янa-Казимирa, відкрите для перемог поле, відпочинок, провіант, фураж для коней і багату здобич.

Тим часом, на його нещастя, польські полки, які служили йому до цього часу, єдині, що тепер могли б стятися з паном Чарнецьким, стали покидати шведів. Першим «подякував» за службу пан Зброжек, котрого не бажання здобичі, а лише сліпе привязання до хоругви та жовнірська вірність тримали дотепер при Карлові. «Подякував» таким чином, що розбив полк драгунів Міллера, половину людей вирізав і зник. Після нього «подякував» пан Калинський, по шведській піхоті проїхавшись. Пан Сапєгa ставав що не день то пригніченішим, щось у душі переживав, щось планував. Сам ще не пішов, але люди з його хоругви втікали щодня.

Йшов таким чином Карл-Ґустав на Нароль, Цєшанув та Олешиці, щоб до Сяну дістатися. Підтримувала його надія, що Ян-Казимир заступить йому дорогу та битву навяже. Перемога ще могла шведську долю поправити і фортуну на свій бік схилити. Тим більше, що поширилися чутки, що Ян-Казимир вирушив зі Львова з кварцяним військом і татарами. Але розрахунки Карла підвели, тому що Ян-Казимир волів зачекати обєднання військ і приходу литовців пана Сапєги. Зволікання було його найкращим союзником, бо він дужчав із кожним днем, а Карл із кожним днем слабшав.

 Не військо на нас іде, і не армія, а похоронна процесія! подейкували старі воїни в таборі Яна-Казимира.

Таку ж думку поділяла і більшість шведських офіцерів.

Сам же король повторював, що на Львів іде, але дурив і себе, і своїх. Не до Львова йому треба було, а про власний порятунок думати. Зрештою, він навіть не був упевнений, чи Ян-Казимир у Львові перебуває, бо міг відступити хоч на Поділля, щоб вивести за собою ворога в далекі степи, в яких довелося б шведам загинути безславно.

Пішов Дуґлас під Перемишль долю випробувати, чи не захотіла б принаймні ця фортеця здатися. Повернувся не лише ні з чим, а й добряче пошарпаним. Катастрофа наближалася повільно, але невблаганно. Всі чутки, що долинали до шведського табору, були тільки її підтвердженням. Щодня надходили нові і щоразу грізніші.

 Пан Сапєгa йде, він уже в Томашевi! повідомляли одного дня.

 Пан Любомирський насувається з Передгіря з військом і горянами! інформували наступного.

І знову потім:

 Король веде кварту6 і сто тисяч орди! З паном Сапєгою зєднався!

Були між цими депешами життя і смерті як правда, так і дезінформація, але всі сіяли жах. Дух війська впав. Колись, як тільки Карл власною персоною зявлявся перед полками, його вітали тисячоголосі вигуки, в яких звучала надія на перемогу. Тепер полки стояли перед ним глухі та німі. Зате біля вогнищ зголоднілі та потомлені смертельно солдати більше гомоніли про пана Чарнецького, ніж про власного короля. Бачили його всюди. І дивна річ! Коли впродовж кількох днів не зник жоден розїзд, коли кілька ночей спливло без тривог, без вигуків «Алла» і «Бий, убий», неспокій наростав ще більший.

 Чарнецький зачаївся. Бог зна, що він задумав! повторювали солдати.

Карл зупинився на кілька днів у Ярославі, міркуючи, до чого б краще вдатися. Весь цей час вантажили на баржі хворих жовнірів, котрих у таборі було безліч, і відсилали рікою до Сандомирa, найближчого укріпленого міста, яке ще залишалось у шведських руках. Після завершення цієї роботи, коли саме прийшли звістки про те, що Ян-Казимир залишив Львів, вирішив шведський король уточнити, де саме польський монарх перебуває.

З цією метою полковник Канненберґ із тисячею вершників перейшов Сян і подався на схід.

 Можливо, що долю війни і нас усіх ви тримаєте у руках, сказав йому король на прощання.

І справді, багато від цього розїзду залежало, адже в найгіршому разі Канненберґ мав забезпечити табір провіантом. А якби точно розвідав, де Ян-Казимир опинився, то шведський король міг би негайно вирушити з усіма силами проти польського Дарія, розбити вороже військо, а якщо пощастить, то і його самого полонити.

Назад Дальше