Вони довго лежали мовчки, прислухаючись мимоволі до криків. Потім Олеся розказала Василю, що це плаче її тітка Мотря, у якої забрано до армії вже чотирьох синів.
А це вже пятий прощається, Іван, останній.
Так, зітхнув Василь. Як гарно ти пахнеш любистком.
А ти, коли дишеш, пахнеш огірками, огірковим листом.
І ти
І ти прошептала Олеся.
Вони вдивлялися одне в одного широко відкритими очима і за всю ніч так і не звели очей. Потроху в них ущухла несміливість. Вони знаходили одне в одному щось дивне і несподіване, якісь чарівні відкриття. Пройшла непевність і ще щось невимовне. Кожен з них почував у собі радісну молоду силу і гордість володіння і подяки.
Часом їм здавалося, що вони знають одне одного з самих дитячих літ, давно-давно вже, і радісний спокій обгортав їх обох. То один який рух раптом нагадував їм всю трагічну несподіваність зустрічі, і тоді новизна починала знову хвилювати їхні груди серед нічного людського плачу, і реву худоби, і віщування псів.
Так тебе зовуть Василь?
Так.
Василь, Василик, а я Олеся. Поцілуй мене, Василику. Скажи мені ще раз, що я гарна. Я така щаслива.
А чого ти плачеш?
Ні, я не плачу. Так мені гарно.
Рідна моя. Чого ж ти плачеш?
Це ж ти плачеш, Василику. Ти не забудеш мене?
Мила моя!
Милий мій!
Хороша моя!
Хороший мій! Іди до мене!
Вони сміялися тихо знову од любовної втіхи і скорботи, неначе притихли і поснули по темних кутках в хатині.
Вони і вірили, і не вірили, що вони вже чоловік і жінка.
Знаєш, Василику, шептала Олеся над його лицем. Коли б ми жили, коли б сталося так, що ми житимем двоє, ми ніколи за все наше життя не скажем одне одному жодного поганого слова. Правда?
Правда.
Ми навіть не подумаєм злого. Правда?
Правда.
Правда?
Правда.
Ми будем так ладно жити, як ніхто в світі. Правда?
Так.
Ти не забудеш мене?
Ні.
Ти найдеш, одвоюєш мене?
Найду, одвоюю тебе.
Іди до мене, іди.
Неначе зійшлися століття простої народної любові, що сіє дітей на нашій родючій землі. Зійшлися століття горючих прощань української дівчини-жінки, оспіваної в журних піснях народу.
Почало світати. Помякшали тіні у хаті, і прощання протирало вже свої очі десь там, у сінях за дверима.
Кажи мені ще, Василику, красиві слова, кажи, припадала Олеся до Василевого плеча. Уже кінчається ніч. Вже скоро прощатись пора.
Слухай, Олесю
Довго говорили вони на світанку. Вони повінчали свою просту любов духовним єднанням надзвичайної сили і самі дивувались цьому. Вони ніби виросли обоє за цю ніч, і душі їхні піднеслися вперше до високих вершин проникливості і розуміння. А невблаганна неминучість розлуки ніби освітлювала особливим світлом їхні почуття і надавала їм особливої краси.
Перед ними за цю ніч розчинилося неначе нове бачення речей, сумне, але ясне і чітке, і ясними і чіткими були його, Василеві слова, що їх він у собі ніколи неначе й не сподівався знайти.
Ні, я не забуду тебе, Олесю, моя дорога дружино. Не забуду ніколи ні тебе, ні твоєї хати, ні криниці під вербою, ні твого села. Я покидаю тебе на нашій землі. Та що наша земля, що наше життя без тебе?!
Василю простогнала Олеся.
Прощай. Горить моя душа
Уже день настає, оглянулась Олеся в тривозі.
Що ж ти будеш думать про мене, Олесю?
Я спасатиму рід. Я попросила тебе дати мені надію Не запізнись, Василю.
Ні, я вернусь до тебе, вернусь. Я пробюсь до тебе через усі пожежі, через усі доти, через все на світі. Яка б ти не була, я вернусь до тебе. Хай ти будеш чорна, і хвора, і понівечена ворогом, хай посивієш ти від горя і сліз, і побіліє твоя коса, хай ритимеш ти шанці проти мене, і плестимеш колючі німецькі дроти проти мене, і сіятимеш для ворога хліб під нагаями, ти зостанешся для мене прекрасною, як і зараз прекрасна ти. І повсихають руки, язики усім, хто спробує про тебе мислить зле. Якщо ж бо в розпачі ти проклинатимеш мене і всіх, що кинули тебе і на Дніпрі не вмерли, простив я тебе наперед, така вже наша доля, і ти мене прости, сказав схвильовано Василь, дивуючись своїм незвичайним словам.
Прощаю, сказала Олеся, тільки найди мене.
Найду, сказав Василь, пригортаючи її до себе своїми сильними великими руками. Коли ж так станеться, що не найду, може, убють мене, Олесю, чи вибухну я десь, мо, на фугасах у своєму танку і розлечуся шматтями по полю, так що й кісток моїх не найдуть для могили, я все одно вернусь до тебе. Я памятником стану з бронзи у твоїм селі, отам ось, за вікном! Я зрозумів, Олесю. Стежка назад до тебе є одна, один є шлях. Шлях геройства. Треба бути героєм і ненавидіти ворога. Олесю, сказав Василь, подумавши трохи, який же непотрібно млявий прийшов я вчора до твоєї хати!
Я тебе простила.
Я бачу. По великості жіночої душі своєї. Ти, Олесю, одкрила мені світ.
Іди до мене, бідненький, іди
Спали вони чи ні? Часом вони обоє впадали в щось подібне до сну, але то був не сон. Вони не переставали почувати одне одного і неначе летіли в обіймах над синім морем, і чули звучання далеких дзвонів і весняних потоків.
Вони розійшлися ранком, рано-рано до схід сонця, у холодній росі коло перелазу за садком.
Не побігла Олеся за Василем у далекі краї. Не було в неї ні фібрового ширпотребу, ні компаса, нічого для дороги. У неї була хата, земля, квіти і дорогі могили батьків.
Василь скоро зник за горою у битих житах.
Він ішов швидко і легко, з ясною головою. Він немов летів, не чуючи під собою землі, готовий до подвигів велетенських. Він зрозумів, що треба поспішати до бойового товариства, треба забути про все на світі в імя життя і битися з ворогом смертним боєм.
А Олеся-Ярославна виплакала на перелазі свою многосотлітню пісню і спустошена пішла до хати. І стала вона камяною. Не чула вона, як громили гарматами село, як з боєм відходили останні бійці і вповзала в село німецька неволя.
У мене, тітко, камяна душа. Зі мною тепер можна робити що завгодно, сказала вона тітці Мотрі, що прибігала до неї потужити.
Олеся сиділа нерухома і дивилась на подушку, на слід Василевої голови.
Південно-Західний фронт, травень 1942 р.Роман Іванович Іваничук
Нар. 1929 р. (с. Трач, Івано-Франківська область)
Черлене вино[57]
Розділ тринадцятий. МорУже позаду Камянець, а де Кафа, а де Тифліс і Ерівань, а де Венеція і Голландія який великий світ, великий Боже! та вже недалеко кінець Татарського шляху, а на тому кінці чудова, найвищої похвали гідна християнська столиця Леополіс. Многолюдний город, подібного якому в усій Європі немає: там городяни живуть у розкошах, а крамниці повні товарів; у Львові знайдеш, чого тільки забажаєш. Різьбярі тешуть дивні різьби з дерева й руського мармуру[58], золотарі оздоблюють щити, мечі й булави химерними орнаментами, лимарі шиють пояси й сагайдаки, сідельникам за одне лише сідло треба віддати тисячу курушів, чинбарі виготовляють найкращий у світі сапян, у зброярів замовиш розмаїті обладунки, шоломи, лати, списи, сокири; навіть сто тисяч воїнів знайдуть у Львові все, що їм потрібно для війни. Недарма молодий і войовничий хан Криму Хаджі Гірей спорядив до Львова караван із пятдесяти возів з кавказькою селітрою, а теж із шовками й перськими килимами. Королеві Ляхистану потрібен порох, ханові готова зброя.
Так думав караван-баша Богуш Ованесян, підїжджаючи Татарським торговим шляхом до Теребовлі.
Знав, кого послати, солхатський хакан[59]: купець Богуш обїздив усю Європу і у Львові вже раз бував, повертаючись з Амстердама. Яке то величне місто! Двома мурами обгороджене, а на мурах вежі, а на вежах гармати, а посередині міста височить ратуша з дзиґарями, які бють щогодини; і великий базар на ринковому плацу, а ще більший біля Пятницької церкви; на базарах купці з Москви, Персії, Туреччини, Фландрії. Будинки в тому городі камяні й високі, під ними вриті глибоко в землю пивниці, в яких навіть літом напої холодні; повсюди зобачиш трояндові квітники й водограї, а за містом сади й виноградники
Спасибі Хаджі Гірею, що довірив свій караван йому, Богушу Ованесяну, адже тут вірменська громада налічує близько ста сімей у два рази більше, ніж в Амстердамі, а вірменських крамниць аж сорок, і ще мають вірмени суд, який судить за своїм власним правом, і собор не гірший, ніж лядські костьоли, і лазню
Усе це бачив Богуш лише одним оком, а про решту див розповів йому земляк майстер Хочерис карбувальник королівського монетного двору: зупинявся тоді в нього на одну ніч.
І ще думав караван-баша про розбійників, якими повен нині русинський край, молився щовечора Богові, щоб розминутися з ними, але й утішав себе думкою: якщо ті розбійники воюють з ляхами за свою волю, то мусять бути вони лицарями, а лицарі не нападають на торгових людей, які мають завжди при собі купецькі пайцзи[60].
Мав це саме на мислі суддя Давидович, який нетерпляче очікував каравану з Кафи. Не важився навіть з цілою хоругвою добиратися до Львова, а потреба була велика, доконечна. Михайло Бучацький переслав йому листа від Пйотра Одровонжа: руський староста зважив на просьбу Давидовича і жде його у своїй резиденції. І ще повідомив його Бучацький про караван, що йде до Львова.