Втомлений, задиханий зупинився перед відчиненою брамою, крізь яку проглядало тісне подвіря, оточене високим муром. З подвіря стрімко вверх ведуть рипучі сходи Чому я йду сюди, не треба Ти русин, а я жидівка Ханка, і ми обоє по вулицях волочимося Я ж не хочу її, чого я йду?.. А син її учиться там, де вчився я Я мусив кинути, бо не мав мами-повії А він ще не кинув?
Музикант?! звела чорні дуги брів жінка з пивними очима й слідами колишньої вроди на обличчі. Не сподівалася. Начельний музикант патриціанської лазні до мене? Як мило!.. Тільки я зайнята Але заходьте, заходьте, уже давно по всьому, ми пємо вірменський нектар, а цей чоловік, Ханка показала на чорновусого кавказця, приїхав з таких далеких світів, які нам і приснитися не можуть А що за вèна в них!.. Сідайте, сідайте, русинський музиканте, ви тоді так несподівано зникли, а я перед вами в боргу лепетала повія і була стурбована: ану ж підніме кавказець бучу, і вона втратить свіжого клієнта!
Я на хвилинку, пані Арсен аж тепер зрозумів, що вчинив глупо, зайшовши сюди. Розради шукати в Ханки? Я проходив вулицею попри вашу браму й згадав Ви тоді казали Я сам там учився Ваш син далі в Ягеллонському?
Памятаєте? Як мило! Вчиться, вчиться мій Шимон, поки мама живе на світі вчиться А я, бачите, яка ще працьовита! безсоромно засміялася.
Злегка спянілий кавказець світив білими зубами в добродушній усмішці йому й на думку не спадало затівати сварку з прийшлим за кого, за повію? Богуша все цікавило в цьому місті зовні пишному й величному, а в глибині своїй такому подібному до всіх інших міст на світі, і люди цікавили теж: він зустрічався уже, торгуючи й відпочиваючи, з вірменами, поляками, євреями, а русина лише одного бачив на своєму возі по дорозі з Теребовлі. Богуш заметушився, немов господар дому, досягнув з полички чистий кухоль, підійшов до Арсена, узяв його рукою за плече, потягнув до столу.
Сідай, джан, сідай! Я вдруге у вашому місті, але, вважайте, вперше, бо тоді витав тільки над шпилями замків і банями церков, мов над едемом, а тепер спустився на дно і ходжу по ньому вже два тижні, а першого ж дня знайомство завів з панею Ханкою. З дна інакше видно світ, ніж з неба Я думав поганий Амстердам, я думав поганий Ерівань, а Кафа найгірша, а то всюди однаково, всюди однаково Мій друг Хочерис у золоті купається, на заскленому балкончику до сонця й зимою гріється, гарячі труби огрівають знизу його долівку, а під ним, у підвалі, таргани їдять дітей бідного ткача Авачка, зимою ж діти замерзають на бурульки Всюди те саме Пий, музиканте. Не хочеш, музикант не пє? То заграй ми, вірмени, любимо музику і тужливий спів Я багатий купець, у мене є все, але я був бідний, дуже бідний, він розглянувся по кімнаті, і знаю, що то злидні, знаю А де ти живеш? Ах, ти не живеш, ти граєш
Богуш Ованесян наливав у пугар густого червоного вина, пив і все дужче хмелів. Ханка підбадьорювала його до трунку, щоб скоріше заснув, і рада була, що Арсен не пє бо ж такий з нього знаменитий клієнт: гарячий і грошей не шкодує Але вірмен був міцний, сон його не брав, він завів довгу мову про свої купецькі справи. У Богуша десять возів шовку і килимів, цей товар пішов за два дні, але ж він приїхав із селітрою, сорок возів селітри треба продати, і чому не купує бургграф, староста, як це так, що їм пороху не треба? Але чорт з ними, хай стріляють просом Богуш, аби лише складський термін відбув[62] у Львові, слава Богу, він триває не так уже й довго, а тоді подасться в Олесько і продасть там уже все оптом державцеві Олеської землі.
Івашкові Преслужичу? вихопилось мимоволі в Арсена.
Якому Івашкові, якому Преслужичу? А-а, знаю, якісь розбійники захопили були Олесько, але їх уже вигнали чи мають вигнати Завтра-позавтра їде туди з королівським загоном справжній державець, учора він приходив до мене, старостинську грамоту показував, щоб я не сумнівався О, Давидович то великий пан, хоч і русин! Ти чого схопився, сідай. Знаєш Давидовича? А чому б мав його не знати? Йому потрібно пороху багато пороху
А ти звідки знаєш Давидовича? тамуючи тривогу, запитав Арсен.
Бог добрий У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську
А ти звідки знаєш Давидовича? тамуючи тривогу, запитав Арсен.
Бог добрий У Теребовлі присів до мого каравану такий собі тлустий пан опришків, каже, боїться, а вони купців не чіпають Я питаю його, хто він, а панок шепоче мені на вухо: як закінчиш складський термін, я вже буду жондцею в Олеську
Арсен, намагаючись бути спокійним, обережно підвівся, потер долонею очі, сказав до Ханки:
Він згадав про старосту Я ж і забув, заговорившись, що мені пора на службу. Ввечері, як розійдуться з лазні, я прийду до вас.
Лишень не забудьте. Ви ще й вина не скуштували
Арсен прожогом збіг сходами вниз. На вулиці зупинився. Він не знав, не міг второпати, чому Давидович прибув до Львова з Теребовлі, що діється в Олеську; тепер він не думав про Орисю, розумів тільки одне: проти Івашка Рогатинського і всіх, хто там, готується змова, і обовязок його честі якщо не пізно попередити олесьчан про зраду.
Вечоріло. Зайти до Владики, сказати? Справився було на Руську, але круто повернувся і квапом подався до татарських воріт, ішов Волинським шляхом назад туди, звідки прийшов два роки тому й куди поклявся ніколи не повертатись.
У понеділок раннім ранком до Ринку поспішали заповзяті купці, обганяли один одного кожен хотів зайняти зручніше місце для торгів. Сьогодні мав відбутися великий ярмарок. Хтось, найпрудкіший, першим прибіг на плац і, не дійшовши до кафських возів із селітрою, зупинився у великому страху. На бруку лежав горілиць мертвий купець, прийшлий по одежі впізнав караван-башу Богуша Ованесяна.
Він був синій і спотворений на обличчі голодне гайвороння виклювало йому очі, тепер воно низько літало понад плацом, переверталось у повітрі й падало вниз.
Сторопілий народ збирався колом, боячись підступити до трупа, біля якого чорніли розпластані галки, божевільна тривога добиралася до людей. Міський кат з візочком, на якому всю ніч вивозив падлину з міста, підійшов до мертвого, нахилився і, випроставшись, закричав страшний у своєму чорному каптурі з прорізами для очей і рота:
Мор! Мор!
Натовп на мить занімів, і враз моторошний лемент потряс мури, купці втікали навмання від страшного місця, топтали одні одних, тягли за собою товар і залишали його по дорозі; плац умить спорожнів, тільки потоптані до півсмерті люди скиглили, плакали й повзали по бруку, щоб далі від погибелі страшнішої від тої, яка їх тут уже постигла.
У цей час у брудній кімнаті на горищі ветхого будинку в єврейському кварталі вмирала, божеволіючи від лютого болю, повія Ханка, корчилась у муках на долівці й волала до глухих стін:
Шимоне, Шимоне, синочку мій!
У понеділок рано-вранці до резиденції Одровонжа прискакав на змиленому коні єдиний уцілілий рицар з королівського загону, розбитого вщент під Олеськом.
Вельможний старосто, усі вбиті! Давидовича повісили
Руський староста знав уже про чуму йому запрягали бричку; князеві Яну з Сенни наказав Одровонж виводити війська з Високого й Низького Замків до Голоска.
Князя до мене! крикнув староста. Усе військо на Олесько! Дотла, до останнього каменя!
А місто лементувало й голосило, на соборних дзвіницях кришилися чаші дзвонів, хрипіла труба на ратуші, у Галицькій і Татарській брамах збилися вози; приїжджі люди перелазили через мури; від Латинської хвіртки рвонула крита бричка, промчала повз корчму Кноффеля через міст на Сокільницьку дорогу брати Одровонжі втікали в Городок.
Волинським шляхом постугоніло піше й кінне військо на чолі з Яном із Сенни рушило море мору на останню твердиню Галицької Русі.
У майстерні Симеона Владики на Руській сиділи й стояли цехові майстри: мечники, бляхарі, різники, пекарі, сідельники, малярі. Прийшли на пораду до старого кунштмістра.
Маляр Хойнацький зітхнув, порушуючи важку тишу:
Арсен утік А ми?
Симеон Владика мовчки й спокійно дивився на стривожених ремісників, зупинив погляд на Хойнацькому, мовив тихо:
Не вірю, щоб Арсен злякався мору. Арсен там, де йому треба бути А ми куди? Нікуди. Два рази не помремо. І як це так покинути Львів? Що ми без нього, а він без нас?
Розділ чотирнадцятий. Ту пир докончашаЧорна стрічка, що нею Івашко повязував волосся, врізалася в набрякле чоло; лють і тривога скаламутили очі бояринові; розштовхуючи руками землян, він ступив до порога й потряс Арсена за вилоги туніки.
Чого ради прийшов і що знаєш про Давидовича? Тільки правду, скомороше, правду кажи, бо одної смерті буде тобі мало!