З Україною в серці. Патрiотична хрестоматiя - Коллектив авторов 4 стр.

Державу не твориться в будучині,
Державу будується нині.
Це люди на сталь перекуті в огні,
Це люди, як брили каміння.

Не втішені власники пенсій і рент,
Тендітні квітки пансіонів,
Хто кровю і волею сціпить в цемент
Безвладний пісок міліонів.

Був час над усе легковажних гадок
Імпреза і знову імпреза
Коли заблищав по ріллі Городок
Безжалісним холодом леза.

Суспільносте блідо-рожевих півслів,
Гурра наукової бздури,
Огрядно тупих патріотів-послів
І всіх ювілятів культури!

Ці стріли безумні ударом бича
По рабському виді твоєму,
В просвіти і пасіки стрільно влуча,
В рожеві лаштунки едему.

Хвала ж Тобі, Ти, що в рішаючий час
Все маєш духовного гарту
На стіл побойовища кинути нас
Тверезо, без жалю, як карту.

О, вір, у відваги ясне багаття,
І скинеш, як порвану лаху,
І слабість, і сумнів, і марність життя,
Коли ти не відаєш страху.

І так тебе хміль наливає ущерть
І так опановує тіло,
Що входить твоя упокорена смерть,
Як служка, бентежно-несміло.

О, Націє, дужа і вічна, як Бог,
Не це покоління холопів,
Хто злото знеславить твоїх перемог
При Корсуні і Конотопі?

О, Націє, що над добро і над зло,
Над долю і ласку, і кару,
Поставила тих, що їх сотні лягло
У дні незабуті Базару.

Товаришу, ти, чиє тіло вжила
Рішуча рука, як штилета.
Тремтять молоді і здорові тіла,
І зводяться крила до лету.

І ми будем гідні не слави й похвал,
Учинку, що горами руха!
Ґранати, петарди, живий арсенал
Із плоті розкутого духа.

О, думка, що тіло без жалю руба,
Що очі й уста твої сушить.
Архангельська срібноголоса труба
Гремить крізь простори і душі.

І мертві встають, і шукають хреста,
Їх очі розчахнуто-тьмяні.
Встають, наче поросль, струнка і густа,
Страшне покоління титанів.

Твій крик металевий у інші серця,
Що квітами квітнуть у глуші:
Убийте в гадках своїх матір-отця,
Залізом випалюйте душі.

О, вірте, всі мури земного впадуть,
Як серце обернеш у сурму.
Найвищі бо вежі духовності ждуть
Твойого шаленого штурму.

Та ти не відхилиш свойого вінця,
Блідий, наче крейда, і тихий.
Підеш неухильно, підеш до кінця,
І вибух зголосить твій прихід.

Розкрийте зіниці, розкрийте серця,
Черпайте криштальне повітря.
Одвіку земля не зазнала-бо ця
Такого безкрайого вітру.

Він віє, шалений, над стернями днів
Диханням незламної волі
Від дальних пікетів, вартових огнів
Імперії Двох Суходолів.

Він віє диханням солоним, як кров,
Тугих океанових надрів,
Що їх Севастопіль на все розпоров
Кільватерним ладом ескадри.

Над хижим простором Верхівя Памір,
Сліпуча і вічна, як слава,
Напружена арка на цоколі гір
Ясніє Залізна Держава.

Захочеш і будеш! В людині, затям,
Лежить невідгадана сила
Зрослась небезпека з відважним життям,
Як з тілом смертельника крила.
Вперед, Украïно! В Тебе тяжкі стопи,
Пожари хат димляться з-під них.
Ні Росіï, ні Європі
Не зрозуміти синів Твоïх!

Я є трудний народ, який не знає втоми,
Постаючи з раба та смертної судоми,
Засвідчую своє життя перед Творцем,
Хоч був похований і мертвим, і живцем.
Я з голоду помер у тридцять третім році,
І довго плоть моя в могилі на толоці
Лежала немічна. Я ждав, коли мене
На суд покличе світ і Бог припомяне.
Я знаю: час настав і Бог мене побачив,
Та суду ще нема, і я ще не віддячив
За хліб із буряну, що рвав нам животи,
За пекло, що мені придумали кати.
Я вмер, але мій дух на українськім полі
Щоднини зводиться, як сонце в ореолі,
Вбирається в тіла соборів і дітей,
І правди полумя несе, як Прометей.
Моїми діями, мечем мойого слова
Вщент буде знищена імперії основа
Та сила потайна ненависті і зла,
Що прагнула мене перевернуть в хахла,
За людяність мою, за честь, за непокору
Карала муками в огні Голодомору.
Я є народ. Я встав з невольничого дна
До праці й творчості, до хліба й до вина,
Щоб піднімалися з руїн козацькі храми,
Щоб ми збиралися повік під прапорами,
Що сяють золотом блакитної яви,
Дарують миро нам, як Господу волхви.
Я знаю: чад настав! Кремлівські циркуляри
Ми прочитаємо, і не уникнуть кари
Вчорашні й нинішні вовки-більшовики
Вселюдський трибунал триватиме віки.
Мене тепер ніхто не зможе побороти,
Бо я земля і дух! Я в світові широти
Підняв своїх страждань боляще сяяття
Жагу державності і волю до життя.

Мені до смерті буде снитись
Наш рухівський нічний похід
Ми йшли до Кобзаря молитись
З Політехнічного, а вслід
За нами рухалися тіні,
Ішли донощики сумні,
Бо вже в моторів гуркотінні
Сурмили рухівські пісні.
І чули ми крізь мури й сквери,
Що спів наш, як Дніпро, тече.
Ішли за нами бетеери,
Світили фарами в плече.
Якби шарнули з кулемета,
Зайшли б ми в кров липку, як ніч,
Але дійшли б ми до поета
І до омріяних сторіч
Та бетеери не стріляли,
Злякались, пощезали в тьмі,
І, мабуть, ми тому охляли,
Затихли, стишились самі.
Якби ж ті дула химородні
Вогнем лизнули тротуар,
То ми не дихали б сьогодні
Трутизною вождівських чвар!
Якби вожді хрестились кровю,
То, може, думали б ясніш
І під святою корогвою
Нам не вбивали б в серце ніж!
Не поєднала нас молитва,
Не поєднала нас любов.
Прийшла за славою гонитва,
І ми рабами стали знов.
Рабами не Москви, а слави,
Нас отруїв свободи мед.
І жаль мені, що в наші лави
В ту ніч не вдарив кулемет.

Трішки туману і трішки інею,
неба льодинку холодну
на шлях
Вечір, мов казка, над Україною

Казка, як вечір,
Аж синьо в очах
Там, за тополями,
за огорожами,
де місто тікає на ніч в степи

все запорошене,
все насторожене,
вся Україна заслухалась
і не спить

Коли мене питають: «Любиш ріки,
річки, і річечки, і потічки?»
відмовчуюсь: вони в мені навіки,
а для мого народу на віки

Коли мене запитують: «Народу
чи зможеш прислужитись, як і де?»
мовчу: на ясні зорі, на тихі води
хай випадкове слово не впаде

Коли мене питають: «Любиш землю,
степи, озера, яблуні в саду?»
я знов мовчу: від них не відокремлю
себе й тоді, як в землю перейду

Коли мене питають: «Рідну мову
чи зміг би поміняти на чужу?»
моя дружина сину колискову
співає тихо Краще не скажу

Коли мене питають: «Батьківщину
чи зможеш ти забуть на чужині?»
кричу: «Кладіть отут у домовину
живим!.. Однаковісінько мені»

Благодатний, довгожданий,
Дивним сяйвом осіянний,
Золотий вечірній гість
Впав бадьоро, свіжо, дзвінко
На закурені будинки
Зголоднілих передмість.
Відкривай гарячі груди,
Мати земле! Дощ остудить,
Оживить і запліднить,
І пшеницею й ячменем
Буйним повівом зеленим
Білі села звеселить.

Запахла осінь вялим тютюном,
Та яблуками, та тонким туманом,
І свіжі айстри над піском румяним
Зорюють за одчиненим вікном.

У травах коник, як зелений гном,
На скрипку грає. І пощо ж весна нам,
Коли ми тихі та дозрілі станем
І вкриє мудрість голову сріблом?

Бери сакви, і рідний дім покинь,
І пий холодну, мовчазну глибінь
На взліссях, де медово спіють дині!

Учися чистоти і простоти
І, стоптуючи килим золотий,
Забудь про вежі темної гордині.

Коли усе в тумані життєвому
Загубиться і не лишить слідів,
Не хочеться ні з дому, ні додому,
Бо й там, і там огонь давно згорів.

В тобі, мистецтво, у тобі одному
Є захист: у красі незнаних слів,
У музиці, що вроду, всім знайому,
Втіляє у небесний перелив;

В тобі, мистецтво,  у малій картині.
Що більша над увесь безмежний світ!
Тобі, мистецтво, і твоїй країні
Я шлю поклін і дружній свій привіт.

Твої діла вони одні нетлінні,
І ти між квітів найясніший квіт.

Люби природу не як символ
Душі своєї,

Люби природу не для себе,
Люби для неї.

Вона не тільки тема вірша
Або картини,
В ній є висоти незміримі
Й святі глибини.

У неї є душа могуча,
Порив є в неї,
Що більший над усі пориви
Душі твоєї.

Вона це мати. Будь же сином,
А не естетом,
І станеш ти не папіряним,
Живим поетом!