Сад[38]
В огні нестримної навали
рубали, різали наш сад
А ми дивилися назад
і за минулим сумували
Руками власними тюрму
творили ми собі одвічну
О будьте прокляті, кому
назад повернуте обличчя!
Кати нас брали на штики
за слово, правдою повите
Ви ж розумієте?! Віки
не знали ми, чиї ми діти!..
Хтось застромив у серце шило
в чеканні марному весни
В саду розкішному лишились
одні пеньки та буряни.
Кати на струни наші жили
тягли із рук, як сон, блідих
І з нас співців собі купили,
щоб грали їм на струнах тих.
Ми йшли кривавими стежками,
нам тільки снився волі гук.
І похоронно над полями
кричав і плакав чорний крук
Він нам кричав про волі гнів,
щоб ми повстали, захотіли!..
Й кривавий дзюб об струни-жили
в безкраїм розпачі точив
Коли ж приходили раби
володарям на струнах грати,
серця не тисло від журби
і не обурювали грати
А струни плакали Не в бій
вони нас кликали в утому
Та от прийшов співець новий
і в струни вдарив по-новому.
І ми здригнули!.. Душі громом
залив музичний буревій,
що мчав, мов рокоти ріки,
що рвався вдаль крізь піну шалу!
І розцвіли старі пеньки,
і буряни травою стали
Це вдень було, коли той спів
так схвилював серця всім хорі
А уночі вже сад шумів
і крізь гілля сміялись зорі
Так несподівано і скоро
наш сад постав і зашумів
Його рубали, а він ріс!
На місці зрубаного дуба
росли нові!.. І навіть хмиз
угору дерся!.. Краю любий!..
Ми дочекалися весни,
ми вже підходимо до брами!..
Це ти той сад, о краю мій,
колись порубаний катами!..
Над золотими берегами
ти знов шумиш, такий рясний
Павло Григорович Тичина
1891 (с. Піски, Чернігівська область) 1967 (Київ)
Блакить мою душу обвіяла[39]
Блакить мою душу обвіяла,
Душа моя сонця намріяла,
Душа причастилася кротості трав
Добридень я світу сказав!
Струмко серед гаю, як стрічечка.
На квітці метелик, мов свічечка.
Хвилюють, маюють, квітують поля
Добридень тобі, Україно моя!
Не бував ти у наших краях![40]
Не бував ти у наших краях!
Там же небо блакитні простори
Там степи, там могили, як гори.
А веснянії ночі в гаях!..
Ах, хіба ж ти, хіба ти це знаєш,
Коли сам весь тремтиш, весь смієшся, ридаєш,
Серце бється і бється в грудях
Не бував ти у наших краях.
Не бував ти у наших краях,
Бо відтіль не таким би вернувся!
Чув про степ, що ген-ген простягнувся?
Єсть там люди й зросли у степах,
Що не люблять, не вміють ридати.
Що не можуть без пісні і нивки зорати!
Тебе ж завжди я бачу в сльозах
Не бував ти у наших краях.
Василь Семенович Стус
© Стус Д. (правонаступник Стуса В.), 2010 р.
1938 (с. Рахнівка, Вінницька область) 1985 (табір ВС-389/36-1 біля с. Кучино, Пермська область)
Верни до мене, памяте моя[41]
Верни до мене, памяте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло соловя
в гаю нічному. Памяте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, памяте моя.
О земле втрачена, явися[42]
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пупянки духмяні
і ти і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Олена Іванівна Теліга
© Стус Д. (правонаступник Стуса В.), 2010 р.
1938 (с. Рахнівка, Вінницька область) 1985 (табір ВС-389/36-1 біля с. Кучино, Пермська область)
Верни до мене, памяте моя[41]
Верни до мене, памяте моя,
нехай на серце ляже ваготою
моя земля з рахманною журбою.
Хай сходить співом горло соловя
в гаю нічному. Памяте, верни
із чебреця, із липня жаротою.
Хай яблука останнього достою
в мої, червонобокі, виснуть сни.
Нехай Дніпра уроча течія
бодай у сні у маячні струмує,
і я гукну. І край мене почує.
Верни до мене, памяте моя.
О земле втрачена, явися[42]
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні
і лазурове простелися,
пролийся мертвому мені!
І поверни у дні забуті,
росою згадок окропи,
віддай усеблагій покуті
і тихо вимов: лихо, спи!..
Сонця клопочуться в озерах,
спадають гуси до води,
в далеких пожиттєвих ерах
мої розтанули сліди.
Де сині ниви, в сум пойняті,
де чорне вороння лісів?
Світання тіні пелехаті
над райдугою голосів,
ранкові нашепти молільниць,
де плескіт крил, і хлюпіт хвиль,
і солодавий запах винниць,
як гріх, як спогад і як біль?
Де дня розгойдані тарілі?
Мосянжний перегуд джмелів,
твої пшеничні руки білі
над безберегістю полів,
де коси чорні на світанні
і жаром спечені уста,
троянди пупянки духмяні
і ти і грішна, і свята,
де та западиста долина,
той приярок і те кубло,
де тріпалася лебединя,
туге ламаючи крило?
Де голубів вільготні лети
і бризки райдуги в крилі?
Минуле, озовися, де ти?
Забуті радощі, жалі.
О земле втрачена, явися
бодай у зболеному сні,
і лазурово простелися,
і душу порятуй мені.
Олена Іванівна Теліга
1906 (с. Іллінське, Московська область) 1942 (Київ)
Пломінний день[43]
День прозорий мерехтить, як пломінь,
І душа моя горить сьогодні.
Хочу жити, аж життя не зломить,
Рватись вгору, чи летіть в безодню.
Хоч людей довкола так багато,
Та ніхто з них кроку не зупинить,
Якщо кинути в рухливий натовп
Найгостріше слово Україна.
І тому росте, росте прокляття!
Всі пориви запального квітня
Неможливо в дійсність перелляти,
На землі байдужо-непривітній.
Хочу крикнуть в далечінь безкраю
І когось на допомогу кликать,
Бо душа моя сьогодні грає
І рушає на шляхи великі.
Хай мій клич зірветься у високість
І, мов прапор в сонці, затріпоче,
Хай кружляє, мов невтомний сокіл,
І зриває рідних і охочих!
Все чекаю на гарячий подих,
Геній людський, чи лише випадок,
Щоб застиглі і покірні води
Забурлили водоспадом.
Європа визнає державу
нову; їй дамо ґрунт і тло,
і сяє променями слави
її уквітчане чоло.
Душа ж гетьманова двоїться;
гуде новий універсал:
«Під руського царя горніться!»
Москві відданий генерал,
Вкраїни зрікшися, мов секти,
і, враз окресливши криву,
перед державцем у проекті
схилив бунчук і булаву.
І під вагою колісниці
московської, під крик і свист
юрби, при виблисках зірниці
ламається тоненький міст.
Забудь, гетьмане, сан високий!
Настануть безтривожні дні,
і ти пізнаєш мудрий спокій
в ясній ванзейській тишині.
Як сріблом час позначить скроні,
дійшовши світлих верховин,
суддя ти станеш безсторонній
і України вірний син.
Віків минулих божевілля
набуде тон картин Доре,
і жартівливість водевіля
трагічну барву прибере.
Історія відміни любить.
Щоб не урвався нам терпець,
гримлять її веселі труби,
що дії другій вже кінець.
Завіса падає додолу,
завіса вгору знов іде:
нове накреслюючи коло,
хтось інший натовпи веде.
І коли закрутить непогода
І мене підхопить, мов піщину,
Хай несуть мене бурхливі води
Від пориву до самого чину!
Радість[44]
Ой, не знаю, що то за причина
Переходжу обережно вулицю,
І весь час до мене радість тулиться,
Як безжурний вітрогон-xлопчина.
До міського руху ми не звикли,
А хлопчина рветься, як метелиця,
Ніби поле перед нами стелиться,
Ніби зникли авта й мотоцикли.
І сама я на ногах не встою,
Пролітаю між людьми похмурими,
Козачка вдаряю попід мурами
Бо хлопчина не дає спокою!