Тадеуш Доленга-Мостович
Щоденник пані Ганки
Мій щоденник
Боже мій! Чи є серед нас, жінок, хоч одна така, котра не була б упевнена, ніби її особисті переживання, думки та почуття настільки оригінальні й цікаві, що їх варто записати й надрукувати окремою книжкою. Це ж бо справжнє щастя розповісти всім людям на світі про свої таємниці, зворушити серця, відчути щирий відгук тисяч душ, які живуть одними думами з тобою! А ще й свідомість того, як твої зізнання можуть стати в пригоді багатьом іншим жінкам, котрі опинилися в такій же скруті, і ти їм допоможеш своїм досвідом переможно з неї вийти
Те, про що я хочу розповісти, почалося в перші дні січня, одразу ж після Нового року. Як зараз памятаю, був то
Вівторок
Від самого ранку душу мені точили лихі передчуття. Яцек не прислав мені машини, і я мусила їздити в своїх справах на таксі. Коли повернулася додому, було вже близько четвертої. Я не сумнівалася, що Яцек пообідав без мене, і, власне, тому зайшла до його кабінету, аби трохи помститися йому за це. Останнім часом, а точніше кажучи, десь після різдва, він став не такий уважний і делікатний у поводженні зі мною, як колись. Здавалося, щось його непокоїть.
Яцека в кабінеті не було, його домашня куртка лежала на канапі. Отже, він іще не обідав, бо затримався на конференції. Я саме подумала про це, коли мій погляд спинився на письмовому столі: там лежала нерозібрана денна пошта. Я машинально заходилася її переглядати.
Прошу мені повірити, що я ніколи не читаю чоловікових листів. Проте цього разу я вирішила порушити свої принципи. Тепер благословляю це рішення, бо, як виявилося, вчинила слушно.
То був лист у довгому, елегантному конверті, надписаному гарним круглим почерком. На марці варшавський штемпель. Якби навіть конверт не пахнув дорогими парфумами, я все одно здогадалася б, що то лист від жінки.
Взагалі, я в житті ніколи не ревнувала і гидую цим почуттям. Проте мій здоровий глузд не міг не визнати небезпеки, що її підказала мені незрадлива інтуїція. Відкинувши будь-яку обережність, я розклеїла конверта. Лист був короткий. Ось він:
«Мій любий!
Я уважно прочитала твої доводи. Можливо, вони й переконали б мене, якби до цього не долучалися почуття. Адже я досі не можу тебе забути, тому й приїхала сюди, тому й шукала тебе.
Скандалу я також не хочу. Мені не треба, щоб ти опинився за гратами. Але разом з тим не маю ані наміру, ані найменшого бажання відцуратися свого чоловіка.
Може, я тоді повелася не дуже гарно, що покинула тебе і не попрощалась, але, як писала тобі в першому листі, мене змусили до цього надзвичайні обставини. Щоправда, живу я тепер під своїм дівочим прізвищем, та це не змінює того факту, що я твоя дружина і що ти, по суті, став двоєженцем, узявши шлюб зі своєю нинішньою подругою. Це надто серйозне питання, аби обговорювати його в листах. Тому прошу, завітай до мене в готель. Я чекатиму на тебе завтра вранці, від 11-ї до 12-ї.
Завжди, а принаймні знову,
твоя Б.».Я перечитувала цього листа багато разів. Чи треба казати, як він мене вразив, налякав, приголомшив. На третьому році подружнього життя довідатись, що твій чоловік зовсім не твій чоловік, а ти зовсім не його дружина, що людина, з якою ти живеш під однією покрівлею, може щохвилини опинитися у вязниці, що від самої примхи якогось там бабиська може залежати твоє життя, твоя репутація, твоє суспільне становище!.. Жах, та й годі!..
Минуло чимало часу, перш ніж я трохи опамяталась і спромоглася ретельно заклеїти конверта. Не мала й гадки, що мені далі робити. Спочатку хотіла їхати та й шукати Яцека, щоб вимагати від нього пояснень; відтак мене осінила думка зібрати натомість речі й податися до своїх, полишивши все інше на батька; зрештою, я зателефонувала мамі, але, на щастя, не сказала їй ані слова про те лиховісне відкриття.
Леле, якою ж самітною почувалась я на світі! Не мала нікого, перед ким виплакатися, з ким би порадитися. Жодна з моїх подруг не вміла тримати язика за зубами, і назавтра по всенькій Варшаві пішов би поголос. Залишався один Тото.
Звісно, я могла довіритися йому беззастережно. Він справжній джентльмен. Але чим би він тут допоміг? До того ж він стільки разів казав мені, що ми не повинні обтяжувати одне одного нашими клопотами. Либонь, це трохи егоїстично з його боку, але цілком слушно. Ні, не скажу йому ані слова. Та й, зрештою, я згоріла б від сорому. З моїх давніх добрих приятелів, що могли б мені зарадити, у Варшаві теж нікого не було. Марись Валентинович подався малювати й полювати аж до Канади. Єжи Залевський нудьгував у Женеві, дОмервіль саме поїхав у відпустку, а Доленга-Мостович жив у якомусь селі.
Я радий, що п. Реновицька залічила мене до своїх давніх приятелів. Однак, щоб уникнути якихось непорозумінь і припущень, котрі могли б спасти на думку читачам, зазначу, що дружба наша, хоча вона й справді давня, ще відтоді, як пані Ганка тільки-но закінчила гімназію, завжди мала характер, так би мовити, братерський. У січні 1938 року я справді проводив час у селі і про нещастя, яке спіткало подружжя Реновицьких, довідався лише згодом. (Примітка Т. Д.-М.)
Врешті-решт я вирішила нічого не робити й чекати, доки повернеться Яцек. Не знала ще навіть, чи зажадаю од нього пояснень. Було б непогано, якби він сам про все розповів. Адже він завжди був зі мною щирий. І взагалі я ніколи не мала чим йому дорікнути. Одружилися ми з любові, і певна, що він і досі мене кохає. Правда, мама каже, що Яцек мене занедбує, але ж його становище доконче вимагає тих повсякчасних викликів, засідань і відряджень. Я знаю, що він кожну мить памятає про мене і не проминає найменшої нагоди це довести. Заприсягнуся, що в нього немає жодної коханки і він не зраджує мене. Аж раптом довідуюся: мій Яцек мав до мене ще одну дружину!
Після цих роздумів я дійшла висновку, що тут мусить бути якась таємниця або принаймні чийсь недобрий жарт. Яцек, такий статечний, такий розважливий, такий принциповий і двоєженець! Неймовірно! Під впливом таких думок я трохи заспокоїлася. Можливо, авторка того листа просто божевільна чи шантажистка. І зрештою, коли б то Яцек встиг з нею одружитися? Адже дядько забрав його з собою за кордон одразу ж після школи, і протягом чотирьох років навчання в Оксфорді Яцек жодного разу не був на батьківщині. А авторка листа аж ніяк не іноземка, бо дуже добре пише по-польському. То коли ж?
Що довше я про все те міркувала, то більше переконувалася, що тут якась помилка чи містифікація. Я була певна, що ось зараз повернеться Яцек, розкриє того листа, засміється, зниже плечима і скаже: «Дивися, Ганечко, яку чудну річ я отримав!»
Одначе сталося навпаки.
Яцек повернувся о восьмій. Привітався до мене, як завжди, щиро та лагідно, вибачився, що не приїхав обідати, але, здається, пустив повз вуха моє зауваження, що я також не обідала. Він був стомлений, очі засмучені. Незабаром пішов до кабінету. Я б залюбки подалася за ним, одначе розуміла, що краще почекати його тут, у вітальні.
Вийшов Яцек десь через годину. Його обличчя ні про що не говорило. Сів біля мене і спокійно торкнувся моєї руки. Вдаючи цілковиту безтурботність, я спитала:
Листи вже прочитав?
Так, кивнув він головою. Нічого важливого. Людка за тиждень їде до Алжіру, а посол передає тобі вітання.
Серце стислося мені в грудях. Намагаючись тримати себе в руках, щоб не затремтів голос, я зауважила:
А мені здалося, що ти отримав якусь прикру звістку і вона тебе засмутила.
Я пильно подивилась у вічі Яцекові, а він усміхнувся з таким щирим подивом, що я аж собі не повірила. Недарма ж бо кажуть, що Яцек природжений дипломат. Якби він мене зраджував, то я певна, що з його поведінки ніколи про це не догадалася б. Отакий він потайний.
Якраз навпаки, відказав він. Звістка скорше втішна. Обід у болгарському посольстві відстрочено, і я можу цілий вечір провести з тобою.
Той вечір не був приємний, хоч Яцек намагався мене розважити. Свідомість того, що між нами стала його страшна таємниця, ні на мить не полишала мене. Підтримувало тільки те, що я відчувала свою перевагу. Він і гадки не мав, що я знаю про його першу дружину. З таким козирем у руках щохвилини могла завдати йому невідпорного удару. З усього виходило, що Яцек ні на що таке й не сподівався. І я придивлялася до свого чоловіка, намагаючись відгадати його думки.
Лише тепер я згадала деякі дрібниці, що лишалися поза моєю увагою, а тим часом про них варто було замислитись.
Десь віднедавна Яцек не сказати б змінився то було б занадто, але якось наче поблякнув. Сміх його звучав приглушено, у телефонних розмовах з різними особами він став незвично стриманий та обережний. Отак воно А перед Новим роком, коли мій батько обурено розповідав про зловживання, виявлені в якійсь там установі, і наговорив багато злобливих слів на адресу заарештованого директора Лісковського, Яцек несподівано став на його захист. То було дивно, бо він завжди не полюбляв Лісковського, а тут раптом сказав:
Не можна отак побіжно судити про людей. Ми не знаємо суті справи. Не знаємо мотивів, якими керувався цей чоловік. У житті часом складаються ситуації, коли стаєш їх жертвою.