Під час наступного танцю зявився Тото. Він, звісно, зараз же запросив мене, але я відмовилась.
І тут Яцек показав, на що він здатний! Коли знову заграли вальс, він устав і з усміхом схилився переді мною. Мабуть, переборов у собі страх перед тою жінкою або злякався, що я на нього серйозно розгнівалась. В усякому разі, це був ще один доказ того, як сильно він мене кохає.
Він був напрочуд милий, а оскільки вальс він танцює пречудово, то ми привертали до себе загальну увагу. Коли в другій половині ми трохи сповільнили темп, він нахилився до мого вуха й шепнув:
Ну, а тепер добре?
Уроджена впертість не дала мені поступитись одразу.
Так мало бути й тоді, відказала я.
Твоя правда, люба. Тільки, бачиш, тоді б це було нещиро, а зараз найщиріше. Він трохи помовчав і додав: Так тебе кохаю, як нікого й ніколи вже не кохатиму.
Я була цілком щаслива. І з того, що він мені казав, і з тих поглядів, якими проводили мене чоловіки, і з свого принадного вигляду, і з того, що на мені прегарна сукенка, скромність якої ще дужче підкреслювала мою молодість у порівнянні з тою рудою видрою. Мабуть, і вона це відчула, бо незабаром підвелась і з усім своїм товариством перейшла до коктейль-бару.
Неділя
Яцек цілий день був удома, тільки десь о шостій я умовила його піти до моїх батьків. Вони ж бо й справді були прикро вражені отими кількома проявами його неуваги.
Поки його не було, я витягла з-за ванни Робертів пакет і сховала його в комод. Яцек туди ніколи не заглядає. Що ж до прислуги, то я можу ховати ключа в туалетний столик.
Понеділок
Щоправда, дядько Альбін уже згадував про це, і все ж новина була для мене цілком несподівана. Міс Елізабет Норман учора ввечері виїхала до Криниці. Як видно, ненадовго, бо залишила за собою номер у готелі. Дядько дав мені зрозуміти, що залюбки поїхав би з нею, але цього йому не дозволяють усілякі справи. Я догадалася, що в нього просто немає грошей.
Та, зрештою, мені й ні до чого, щоб дядько їхав до Криниці. Можливо, було б найрозумніше, якби я сама туди подалася. В тамтешніх умовах, де завязується багато випадкових знайомств, неважко було б спізнатися з нею, не збуджуючи в ній підозри, що мені стільки про неї відомо. Я певна, що куди краще від дядька зуміла б схилити цю пані до відвертості. Ось дядько й досі не спромігся притиснути її до стінки з приводу польської мови. Каже, що ніяк не випадає звести розмову на цю тему.
Отже, все лягає на мене. Я мушу про все думати, все передбачати. Анізвідки не маю жодної допомоги.
Яцек знову дуже зайнятий. У світі діються важливі речі. Безнастанно приїздять дипломатичні курєри. Яцек каже, що цілком може спалахнути війна. Цього ще тільки бракувало! Хоч я і вважаю, що в розповідях старших людей про минулу війну багато перебільшень, але все ж незаперечне те, що доводилося їсти всяку погань, бо харчі подорожчали, а про те, щоб привозити щось із-за кордону, не було й мови.
Якщо спалахне війна, Яцекові доведеться йти на фронт, і Тото теж. Ми з Тулею вже поклали собі, що вступимо до Червоного Хреста як сестри-жалібниці. Адже чепець добре підкреслює овал мого обличчя, і я матиму в ньому прегарний вигляд. До того ж убір сестри-жалібниці надає жінці un cachet de virginite5.[5]
Єдине, що мене лякає, це протигази. Мало того, що вони спотворюють вигляд людини, але в них ще й задихнутися можна. До того ж від них огидно тхне гумою. І навіщо люди затівають війни? Я ще могла б зрозуміти, якби вони були такі гарні й мальовничі, як за часів Наполеона.
Вівторок
Я повернулася з балу десь після шостої ранку, отож спала майже до першої. Коли встала, Яцека вже не було вдома. Я випила забагато шампанського, і через те мені трохи боліла голова. Вирішила не виходити з дому до вечора, а отже, і не вбиратися. Зателефонувавши кільком знайомим, я вже мала намір сісти за свої нотатки, коли прийшов Юзеф і доповів, що в передпокої чекає посильний з листом, якого йому наказано віддати мені особисто.
У першу мить я подумала, що це Тото вигадав для мене якийсь новий сюрприз. Він любить такі недоречні несподіванки. Нічого лихого я не передчувала.
У передпокої стояв звичайнісінький собі посильний: старий згорблений чоловік із сивою борідкою та з червоною шапкою в руці. Я навіть і не додивлялася б до нього, якби він не сказав:
Може, шановна пані зробить ласку і замкне двері?
Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.
Я озирнулася. Справді, двері до кабінету лишилися відчинені. Я трохи занепокоїлась.
А навіщо їх замикати?
Зараз поясню, шановна пані.
Я подивилася на нього з недовірою, одначе подумала собі, що такий дідок не може мати жодних лихих намірів. Коли я замкнула двері, він простягнув до мене руки і шепнув:
Ганечко!..
Я мало не крикнула з переляку й відскочила назад. Як я собі пригадую, мені здалося, що переді мною божевільний. Ні, ви тільки уявіть собі: згорблений стариган, неохайний на вигляд, з брудним сивим волоссям, простягає руки і шепоче до мене так, наче ми були з ним у найінтимніших стосунках. А на додачу ще має червоні запалені повіки. Який жах!
Ти не впізнаєш мене? запитав він.
І тут я його впізнала. То був Роберт. Але як він змінився! Яких тяжких знегод мав зазнати, щоб так постаріти незалежно від гриму. А той грим! Я могла б годинами придивлятися до нього й не знати, що то він.
Ти не впізнаєш мене? знову спитав він.
Зі страху та подиву мені аж голос одібрало. Руки в мене тремтіли.
Впізнаю, насилу проказала я.
У мене обмаль часу, кохана. Я прийшов забрати те, що ти вийняла з сейфа. Іншим разом, десь за два чи три дні, зателефоную тобі. Ті пакети в тебе?
Я кивнула головою:
Авжеж.
Серце мені гупало, наче молот.
От і добре, мовив він. От і чудово. Я тобі безмежно вдячний. А тепер, Ганечко, поквапся, будь ласка.
Ноги мені підтиналися, голова йшла обертом. Як на те, я не могла знайти ключика від комода. Минуло добрих пять хвилин, доки я витягла пакети й повернулася до передпокою.
Він зустрів мене мало не з гнівом.
Що ти так довго робила? Зараз же кажи, що робила! Де в тебе телефон?
Він боляче стиснув мені руку. Я була така приголомшена, що не знала, як на це реагувати.
Пусти мене, прошепотіла я. Я шукала ці пакети. Десь заподівся ключ од комода.
Де в тебе телефон? засичав він, ще дужче стиснувши мою руку.
Отут поруч, у кабінеті.
Він дивився мені у вічі з люттю й ненавистю. Вигляд мав жаский. Скільки жорстокості в цій людині! Він грубо відштовхнув мене і зайшов до кабінету. Тільки допевнившись, що телефон і справді там, він трохи заспокоївся і став розривати пакета.
Раптом з його уст вихопилося страшне прокляття, і він з люттю жбурнув пакета додолу. По килиму розсипались обрізки газет. Не тямлячи себе з люті, він зиркнув на мене і проказав крізь зуби:
А все через тебе! Чому ти не пішла до банку того дня, коли отримала мого листа? Вони встигли знайти і підмінити. Чому не пішла одразу?
Він подався до мене, і я просто зі страху збрехала:
Але ж я пішла. Одразу
Брешеш! майже крикнув він. Ти пішла другого дня об одинадцятій. Я був дурнем, що довірив тобі цю справу!
Він копнув ногою розкидані газети і сказав:
Зрештою, тепер уже все воно байдуже. А зараз слухай: ти повинна мовчати, як могила. Якщо викажеш, що я тут був, убю тебе без найменшого жалю. Затям, що я вмію дотримувати свого слова, зрозуміла?
Тоді повернувся і, навіть не попрощавшись, вийшов.
Важко знайти слова, щоб розказати, що зі мною діялось. Знаю одне: я цілком повірила першому приголомшливому враженню. Адже цей чоловік ще недавно був зовсім іншим. Разом із зовнішністю він змінив і свою вдачу. Він, який умів обдаровувати мене найпрекраснішими пестливими словами, сьогодні розмовляв зі мною, наче з найлютішим ворогом. Дивився на мене, як на бездушну ненависну річ. У ті хвилини я розуміла тільки це. Над усе огорнув мене якийсь безмежний пронизливий сором сором за потоптану честь, сором за власну легковірність, сором за те, що я могла вірити цьому чоловікові.
Він повівся із мною, як із служницею. Ба навіть гірше.
З грюкотом зачинилися надвірні двері, і цей згук повернув мене до дійсності. Не знаю, нащо я побігла до вітальні, не знаю, чи прокинулась у мені жага негайної помсти, чи то був просто несвідомий порух. Знаю тільки, що я виразно памятала майорові настанови. Треба було підійти до вікна і в умовлений спосіб одслонити фіранку. Щоправда, згадала я й те, що нагляд за моїми вікнами, очевидно, давно вже припинено. Я не бачила на вулиці нікого, хто б пильнував їх. З прагнення скарати Роберта водночас зродилася й досада на майора. Чому вони за ним не стежили? Оце тепер могли б його схопити.
Ще ніколи в житті не зазнавала я такого струсу. Я почувала себе геть спустошеною, жорстоко скривдженою, приниженою. Отже, він брехав, що кохає мене, підло мене обдурював! Він вбачав у мені лише знаряддя своїх мерзенних махінацій. І тепер я була щаслива, що хоч ця його махінація не вдалася. Він заслужив на це. Заслужив, щоб його схопили.