Ви дуже помиляєтеся! викрикнув полковник, люто вирячивши очі. Я ніколи не змінюю своїх думок. Ральфе, робіть те, що я наказав! Якого біса зволікаєте? Телефонуйте в поліцію!
Я впевнений, що якраз цього робити не варто, сказав я, перегороджуючи Ральфу шлях до дверей, втручання поліції не у ваших інтересах, містере Емсворд.
Із цими словами я вирвав аркуш із блокнота, написав на ньому кілька слів і показав полковнику.
Ось що привело нас сюди, додав я.
Прочитавши мою записку, полковник Емсворд спочатку почервонів, а потім вся кров відійшла від його обличчя.
Звідки ви знаєте? задихаючись, прошепотів він, важко опускаючись на крісло.
Знати все мій фах, спокійно відказав я.
Якусь хвилину полковник мовчав, либонь, міркуючи. Його рука нервово смикала за бороду. Потім він зітхнув і мовив:
Ну, що ж, якщо ви наполягаєте на побаченні з Ґодфрі, я дам вам таку можливість. Але памятайте, що я цього не прагнув.
Ми мовчки потягнулися за нашим господарем. Підійшли до кінця алеї та зупинилися біля того самого таємничого будиночка, про який розповідав Додд.
Ральфе, звернувся полковник до слуги, котрий ішов попереду, підіть попередьте містера Ґодфрі й доктора Кента, що ми зараз до них зайдемо.
За кілька хвилин нам назустріч вийшов невисокий на зріст чоловік із густою бородою. Крайнє здивування застигло на його обличчі.
Я не очікував вашого візиту, полковнику Емсворд, сказав він. Боюся, що це завадить нашим планам.
Нічого не можу вдіяти, докторе Кент, похмуро зронив полковник. Я був змушений піти на цей крок. Чи може містер Ґодфрі прийняти нас?
Ще б пак. Він чекає всередині.
З цими словами Кент увійшов у будинок, спонукаючи нас піти за ним. Ми увійшли у велику, простору кімнату. Біля каміна спиною до дверей стояв чоловік.
Ґодфрі, друже, я нарешті дістався до тебе, вигукнув Додд і кинувся до нього, але Ґодфрі відсахнувся.
Не торкайся мене, Джим-м-і. Тримайся від мене подалі, друже. Можеш помилуватися мною на відстані. Я не надто нагадую тобі хвацького капрала Ґодфрі Емсворда, улюбленця кавалерійського ескадрону, чи не так?
Зовнішність Ґодфрі була справді незвичайна. Його колись гарне засмагле обличчя з тонкими правильними рисами було вкрите густими, наче білі латки, смужками. Чоло був неприродно біле, а підборіддя темне, половина носа біла, інша половина темна, за контрастом здавалася ще темнішою. Вражений Додд здивовано та перелякано витріщався на свого приятеля.
Ось чому я не дуже радий відвідинам, Джим-м-і, похмуро зронив Ґодфрі. Моя спотворена зовнішність має викликати огиду. Розумію, що тебе це не стосується, Джим-м-і, друже, але все ж віддаю перевагу самоті.
Ґодфрі, я так боявся за тебе. Мені здавалося, що тобі загрожує небезпека й що я мушу врятувати тебе. Я просто місця собі не знаходив
Я дізнався від Ральфа, що ти тут. Уявляєш, яка це була спокуса? Тому вирішив хоч одним оком поглянути на тебе. Але ти мене помітив. Через це мені довелося щодуху втікати у свій сховок.
Господи, Ґодфрі, але що це все означає?
Ну, що ж, розповім усе, що сталося. Це почалося з того бою біля Преторії, під час якого мене поранили.
Я чув про це, але не знаю жодних подробиць.
Троє наших хлопців Симеон, Андерсен і я відбилися від інших і потрапили в оточення. Двох убили, а мене важко поранили. Та я все ж зумів якось видертися на коня й поскакав, сам не знаючи куди, поки не втратив притомність і не випав із сідла.
Коли я прийшов до памяті, була вже ніч. Я почувався зовсім знесиленим від втрати крові. До того ж було страшенно холодно. Памятаєш цю пронизливу до кісток вогкість, нітрохи не схожу на наш здоровий, приємний морозець?
Словом, у мене не попадав зуб на зуб, і я відчував, як останні сили залишають мене. На мій подив, я раптом побачив доволі великий будинок із безліччю вікон. Я відчував, що моя єдина надія залишитися в живих доповзти до цього рятівного притулку. Спотикаючись і щохвилини падаючи, майже непритомний, я дочвалав до ґанку, ступив у двері, смутно побачив, як у тумані, велику кімнату, заставлену ліжками, доповз до одного з них, що було порожнє, і звалився у нетямі
Вранці я чи то прокинувся, чи то вийшов із забуття. Видовище, яке я побачив, сповнило мене жахом, від якого здригаюся досі. Уяви собі велику, залиту сонцем кімнату з білими стінами та рівними рядами однакових ліжок. Біля мене стояла істота, яку навряд чи можна було назвати людиною. Це був карлик із величезною, як куля, і зовсім голомозою головою. Він жваво щось бурмотів, мабуть, голландською, при цьому активно жестикулюючи. Я з подивом дивився на нього. Це, либонь, розсердило його ще більше, бо він простягнув до мене страшні, темні, викривлені руки, що більше нагадували мацаки якоїсь дивовижної тварини.
Неподалік від ліжка стояла група людей, котрі з цікавістю розглядали мене. Я поглянув на них, і мене охопив крижаний жах. Це були нещасні, спотворені, розпухлі істоти з деформованими кінцівками, із обличчями, вкритими страшними виразками. Усі вони галасували та реготали, поглядаючи на мене, дехто хапався за боки від сміху. Їхній пекельний регіт досі дзвенить у моїх вухах.
Лютий карлик, вочевидь, власник ліжка, схопив мене за плече своїми страшними мацаками. Між нами виникла боротьба. Із моєї рани полилася кров, та це не зупинило мого мучителя. Перевага в силі була явно на його боці. У голові моїй запаморочилося, і я знову знепритомнів.
Прийшов до памяті я вже в іншій кімнаті. Біля мене не було ні страшного карлика, ні інших чудовиськ. Біля вікна стояв літній, незнайомий мені чоловік, котрий, помітивши, що я опритомнів, звернувся до мене.
Як почуваєтеся? Зараз зроблю вам перевязку.
Де я, лікарю? слабким голосом спитав я. Обличчя медика спохмурніло.
Краще не питайте, юначе. Ваші рани виліковні, але тут вас підстерігає набагато більша небезпека, ніж на полі бою. Ви потрапили в лепрозорій. Нещасні, котрих бачили вранці, прокажені.
Я застогнав від жаху.
Отже, я провів ніч у ліжку прокаженого? прошепотів я.
Атож, дуже ризикований вчинок, підтвердив лікар, я маю до цієї хвороби імунітет, але все ж не наважився б на такий крок.
Усе було скінчено, Джим-м-і. Мене прирекли на життя, гірше за смерть. І все ж, після того, як мене привезли в шпиталь у Преторії, я весь час сподівався на диво. «А раптом уникну зарази?» питав я себе в тисячний раз. Після виписки я поїхав додому. І тут уже побачив, що ознаки страшної недуги починають зявлятися на моєму обличчі. Я все розповів батькам. Єдиним виходом було поширити чутки про мій відїзд на тривалий час, а самому оселитися десь неподалік під наглядом надійного лікаря, який би не зрадив мою таємницю. В іншому разі мене б відправили в лепрозорій, де я був би приречений до кінця своїх днів перебувати в товаристві таких самих нещасних, яким був я. Нікому не можна було розповідати мою таємницю. Навіть тобі, Джим-м-і, друже мій. Я знав, що моя відсутність стане для тебе великим ударом, та що я міг вдіяти? Ось і вся моя історія.
Ґодфрі замовк. Я бачив, що Додд вражений його розповіддю. Він сидів, згорбившись і затуливши обличчя руками.
Я не винен у тому, що вони проникли в нашу таємницю, озвався батько Ґодфрі. Ось цей чоловік, вказав він на мене, про все здогадався. Тоді я вирішив, що безпечніше відкритися йому повністю.
І правильно вчинили, полковнику, сказав я. Можливо, моє втручання виявиться корисним. Скажіть, звернувся я до Кента, ви фахівець із захворювань такого типу?
Я маю ті ж знання в цій галузі, які зазвичай має кожен освічений медик, сухо відповів він.
Не сумніваюся у вашій компетентності, лікарю, поквапився додати я. Але в такому серйозному випадку бажана консультація ще з одним фахівцем. Гадаю, що ви не показували містера Ґодфрі жодному іншому медику, оскільки боялися посвятити ще когось у свою таємницю?
Містер Емсворд ствердно кивнув.
Я це передбачав, правив я далі. В екіпажі сидить мій старий приятель сер Джеймс Сондерс, відомий фахівець із подібних хвороб. Пропоную попросити сера Джеймса оглянути хворого та висловити свою думку?
Хто ж не чув про знаменитого професора Сондерса! почервонівши, вигукнув доктор Кент. Буду радий знайомству з таким чудовим фахівцем.
У такому разі попросимо сера Джеймса зайти сюди, продовжував я, і
Але полковник перебив мене.
А самі зайдімо до мого кабінету, де, сподіваюся, містер Голмс пояснить вам, яким чином він зумів проникнути в нашу таємницю.
Й ось тут я збагнув, як мені бракує мого вірного Ватсона. Але, на жаль, мого товариша зі мною не було, і мені довелося самому виступити з промовою до моєї маленької аудиторії, до якої приєдналася й мати Ґодфрі.
Зазвичай я починаю з того, заявив я, що виключаю все неможливе. Те, що залишається, і має бути правдою, якою б неймовірною вона не здавалася. При цьому кожен із варіантів, що залишилися, мав бути ретельно продуманим і перевіреним Я застосував цей принцип і до цієї сумної справи. Мені здавалися можливими три пояснення дивної події, про яку мені повідав містер Додд. Чому юнака тримали відокремлено, без будь-яких контактів із зовнішнім світом?
Насамперед він міг бути причетним до якогось злочину. Другий варіант полягав у тому, що він несповна розуму, а батьки хочуть запобігти його перебуванню в божевільні. І, нарешті, третій. Юнак занедужав такою хворобою, що вимагає його безумовної ізоляції. Усі три можливості були однаково вірогідними, але кожна з них вимагала вичерпних доказів. Варіант, повязаний зі злочином, не витримував серйозної критики. По-перше, я не чув про якийсь злочин, скоєний у цих краях. По-друге, у такому випадку сімя містера Ґодфрі була б зацікавлена в тому, щоб відіслати його якнайдалі, а не тримати злочинця в себе під боком.